Культурно-онтологічні аспекти історії західноєвропейської метафізики

Дослідження світоглядних кореляцій науки та метафізики здійснено як із застосуванням засобу історичної реконструкції питання, так і безпосередньо, предметним чином. При цьому дисертант звертався як до історичних джерел (спираючись на погляди Ф. Бекона, Г.В. Ляйбніца, І. Канта, С.Л. Франка, Е. Кассірера, М. Планка), так і до праць сучасних фахівців з питань історії європейського раціоналізму та історії науки (зокрема І. Пригожіна, І. Стенгерс, М.К. Мамардашвілі, М.М. Мойсеєва, А.В. Сьомушкіна та ін.). У корелятивній системі взаємодії науки та метафізики розглянута доповнювальність мотиваційних чинників детермінізму та телеологізму, об'єктивізму та апріоризму, редукціонізму та унітаризму, механіцизму та антропологізму тощо.

Головні висновки, що випливають із змісту другої глави дисертації, мають не узагальнюючий, а проективний характер. Дисертант зокрема гадає, що у раціоналістичній думці і надалі зберігатиметься епістемна значущість об'єктивності як основної цінності знання; проте і перед науковою теорією і філософією буде стояти завдання із граничною ретельністю відслідковувати смислову (раціональну та, можливо, символічну) проективну інтелектуальну інерцію антропоморфного гатунку; головним чином це завдання вимагатиме мислительної дбайливості у тій пізнавальній галузі, де здійснюються інтерпретативні процедури, де наука вирішує проблеми систематизації знання, де, у кінцевому рахунку, пізнання продемонструє прагнення звернутися до світоглядної визначеності (тобто прагнення осягнути метафізичні цілі). Головне місце тут посідатиме, певно, не витіснення антропоморфізму, а глибоке, всебічне рефлексивне осмислення того, наскільки «модельний», релятивний, статистичний, аспектний характер науково- теоретичного знання здатний стати репрезентантом універсального, системно-цілісного, конструктивно-впорядкованого і у той же час – об”єктивно-істинного бачення світу.

Третя глава «Метафізичний дискурс культури як екзистенціального цілого» складається з двох параграфів. У першому з них – «Структурна динаміка онтології «життєвого світу»« – досліджені радикальні зміни, що здійснилися у проективному складі онтологічних побудувань європейської філософії у ХХ ст. Головна увага приділена феноменологічній та герменевтичній онтологіям культури. Висвітлені, по-перше, евристичні можливості раціонального мислення в умовах переходу до переважно культурологічного, що використовує структурно-антропологічні та семіотичні методи, типу філософського дискурсу, тобто до так званих некласичних, посткласичних та постнекласичних форм філософування. Показано, що феноменолого-герменевтичний дискурс дозволяє доповнювати об'єктивно сутнісну властивість предмету онтології – екзистенціальну цілісність культури – послідовним суб'єктивним прагненням освоювати його інтегративними пізнавальними засобами.

Розглянуті також конкретні предметно-рефлексивні феноменолого-герменевтичні категоризації (зокрема, часові та причинні категоріальні схеми), у яких дописуеться онтологія життєвого світу і у яких проступають «чисті» фракції предметних визначеностей (тут: часу та причини) ; мова йде про такі онтології, де зовнішні, «потойбічні» флуктуації – факти буття, що реалізовані у синкретизмі практичної дії та мови- частково редуковані, частково надані опосередковано, через феноменологічну та герменевтичну дескрипцію. Насамперед аналізується гуссерліанський проект побудування феноменологічної версії трансцендентально-антропологічної онтології, вписаний у інтерпретативний концепт інтерсуб'єктивності (цей проект був розроблений Гуссерлем у «Картезіанських Медитаціях»). Дисертант стверджує, що незважаючи на певну змістовну обмеженість, феноменологічна онтологія життєвого світу («Lebenswelt») надає можливість судити про методологічні потенції культурно-історичної рефлексії в усвідомленні категоріальних структур буття. Є всі підстави вважати, що предмет феноменології концептуалізований, тобто розгорнутий у поняття, у синтез багатоманітного, у філософськи промислений зміст, отже – метафізичний предмет.

У другому параграфі цієї глави – «Предмет метафізики у ідейних альтернативах класичного та посткласичного типів мислення» – досліджується, яким чином перетворення філософської думки у конкретні предметні форми відображує динаміку соціокультурних процесів. Відомо, що іноді таке відображення здійснюється з достатньою мірою безпосередньості, але частіш воно реалізується, проходячи через значні опосередковуючі нашарування. Важливу роль тут відіграють особливості внутрішньої логіки мислення того чи іншого філософа, особливості методики та методології, відмінностей використованих у пізнанні дискурсивних засобів тощо. Отже, аналіз співвідношення загальнокультурних та особистісних факторів, що впливають на хід процесу обгрунтування предмету метафізики, складає для історика філософії значний дослідницький інтерес.

Аналіз зазначеного співвідношення важливий ще й тому, що соціокультурна динаміка співвідноситься у метафізичному предметі не тільки із змінами часових парадигм; багато що залежить і від типу мислення, чи інакше: типу ментальності, обумовленість якого вкорінена у релігійніх, етнонаціональних, мовних та інших чинниках. Проблема полягає тут у тому, що існують, певно, деякі універсальні властивості метафізики як апріорно-рефлексивного бачення світу і деякі партикулярні різновиди інтелектуального дискурсу. А точніше – проблему тут складає осмислення характеру кореляції цих універсальних властивостей та партикулярних різновидів.

Проблема досліджена дисертантом засобом компаративного аналізу. Збоку загальнокультурних факторів розглянуті етнонаціональні, релігійні мотиваційно-рушійні чинники, а також ті, що традиційно відносять до стильових домінант мислення, які на даний конкретний момент часу відіграють вирішальну роль у самосвідомості епохи; збоку індивідуально-особистісних інтелектуально-мотиваційних особливостей мислення, які впливають на зміст і характер філософських ідей, представлені погляди П. Д. Юркевича та Е. Гуссерля. Фактично тут у компаративному полі розташовані питання про те, як співвідноситься у ході становлення філософського знання класичне і некласичне, традиційне і новаційне, релігійне і секулярне, загальнолюдське і національне, транскультурне і культурно-локальне, і яке місце посідає у цьому співвідношенні мислительний внесок філософа, істоти із унікально-неповторним, суто індивідуальним поглядом на речі. Додамо, що філософський доробок Юркевича і Гуссерля розглянутий через сучасний соціокультурний контекст; дисертант приходить до висновку, що їх ідейний спадок складає неокласичну світоглядну альтернативу, компоненту доповнювальності (тобто виступає компенсуючою протилежністю) по відношенню до постмодерністських концептуальних побудувань.

Проведений аналіз підтверджує головний висновок як даної глави, так і усієї дисертації в цілому: