Ландшафтознавство

Прикладом схеми ландшафтознавчого районування, що ґрунтується на однорядній системі таксономічних одиниць, є районування території України, виконане О. Мариничем і П. Шищенком (рис. 21).

 

 

КАРПАТИ

Українські Карпати: І. Передкарпатська височинна область; ІІ. Зовнішньо-Карпатська область; ІІІ. Вододільно-Верховинська область; ІV. Полонинсько-Чорногірська область; V. Мармароська область; VІ. Вулканічно-міжгірно-улоговинна область; VІІ. Закарпатська низовинна область.

Двохрядні таксономічні системи ландшафтознавчого районування ґрунтуються на тезі, що підпорядкування зональних регіонам азональним чи навпаки є штучним прийомом, оскільки в основі виділення цих регіонів лежить їх однорідність за зовсім різними ознаками та чинниками утворення і динаміки ландшафту. За висловом А. Ісаченка (1991), у природі немає ніякого чергування зональних та азональних факторів та одиниць, які ними створені. Ці фактори та відповідні їм регіони співіснують й перетинаються у просторі, отже систему регіонів Землі не можна уявити у вигляді серії матрьошок, які точно вкладаються одна в одну в один субординаційний ряд. Таким чином, ландшафтні райони, які є однорідними у зональному та азональному відношеннях, правильніше об’єднувати у регіони двох рядів – зональний та азональний (див. рис. 20, б). При цьому на картах ландшафтознавчого районування, виконаного на основі цього принципу, зображаються дві незалежні між собою й накладені одна на одну системи зональних та азональних ландшафтних регіонів. На схемах такого районування якісним фоном показують ландшафтні зони та підзони, а штриховкою або лініями різного кольору та товщини – країни, області та провінції.

Багаторядні таксономічні системи ландшафтознавчого районування, поряд із зональним та азональним рядами регіонів, мають ще один або декілька рядів ландшафтних регіонів, які немов суміщають ознаки однорідності за зональними й азональними ознаками (див. рис. 20, в). Наприклад, у схемі А. Ісаченка такий регіон, як «зона у вузькому смислі» виділяється як відрізок певної ландшафтної зони в межах ландшафтної країни, «підзона у вузькому смислі» – як відрізок підзони в межах країни, провінція – як частина зони в межах однієї області, а підпровінція є частиною підзони в межах ландшафтної області.

Конекційним є регіон, в межах якого ландшафтні комплекси тісно пов'язані односпрямованими горизонтальними потоками (див. § 3. 6). Являючи собою чітко окреслену динамічну цілісність, конекційні райони не існують ізольовано один від одного, а також пов'язані горизонтальними потоками. Отже, суміжні конекційні райони, між якими існують тісні зв’язки потоками речовини, можна об'єднати у конекційні регіони вищих рангів і таким чином одержати схему конекційного районування.

Хоча ландшафтознавство вже має чималий досвід виділення та аналізу внутрішньої структури регіонів конекційного типу (парагенетичних комплексів, річкових басейнів, парадинамічних районів та ін.), проблема їх районування розроблена недостатньо. Одна з таких спроб належить Ф. Мількову (1981), який запропонував таксономічний ряд парадинамічних ландшафтних систем: мега-, макро-, мезо- та мікросистема й виділив регіони двох перших рівнів для північної частини Євразії (колишнього СРСР).

Парадинамічні ландшафтні мегасистеми є регіонами найвищого рангу і відображають взаємодію материків та океанів. У північній Євразії Ф. Мільков виділив дві мегасистеми – Атлантико-Євразійську та Далекосхідно-Тихоокеанську. Територія України знаходиться в першій із них. Попри величезні розміри Атлантико-Євразійської мегасистеми, її цілісність у потоковому відношенні зумовлена пануючим західним переносом повітряних мас і вологи, відсутністю орографічних бар’єрів, що перешкоджають цьому переносу, а також віссю високого атмосферного тиску (віссю Воєйкова), що простягається від Азорських островів до Монголії і зумовлює цілісність цієї території за загальними територіальними і часовими закономірностями атмосферної циркуляції.

В межах парадинамічних мегасистем проявляються лише найбільш загальні (континентального масштабу) територіальні закономірності горизонтальних потоків. Ці закономірності мають більше загально-землезнавчий зміст, ніж ландшафтознавчий. Натомість причини формування та внутрішня структура парадинамічних макросистем позначені цим змістом більше. Парадинамічні ландшафтні макросистеми виділяються в межах однієї мегасистеми як її частина, ЛТС якої істотно залежать від потоків і впливів, які виникають внаслідок взаємодії контрастних за своїми особливостями субстанційних регіонів або ландшафтними комплексами суходолу та окраїнними морями.

Іншими словами, парадинамічна макросистема відповідає території, яка охоплена потоками, що беруть початок від одного рубежу, який розділяє контрастні ландшафтні комплекси, або суходіл і моря. Такі ландшафтні межі Ф. мільков називає рубежами ландшафтної контрастності. В залежності від природи цих рубежів, парадинамічні ландшафтні макросистеми поділяються на три типи: берегові (зумовлені потоками між окраїнними морями та ландшафтами суходолу), орографічні (цілісні за потоками, що поєднують гірські та прилеглі рівнинні ландшафти) та змішані.

Наприклад, в Атлантико-Євразійській мегасистемі Ф. Мільков виділяє 6 парадинамічних макросистем – Балтійську берегову, Північно-Європейську берегову, Північно-Сибірську берегову, Чорноморсько-Каспійську змішану, Середньоазійську орографічну та Південно-Азійську орографічну. Територія України знаходиться в межах Чорноморсько-Каспійської парадинамічної макросистеми. Горизонтальні потоки в ній знаходяться під визначальним впливом взаємодії південної частини Східно-Європейської рівнини, з одного боку, й Чорного та Азовського морів, гір Кавказу та Каспійського моря – з другого.

Ф. Мільков пропонував поділяти парадинамічні ландшафтні макросистеми на мезо- та мікросистеми, однак критеріїв виділення цих одиниць не сформулював.

На відміну від