Ландшафтознавство

При виділенні ландшафтних зон особливо важливим є палеоландшафтознавчий аналіз території. Це пов'язано з тим, що сучасна зональна структура грунтово-рослинного покриву і ландшафту в цілому відбиває не стільки теперішню кліматичну ситуацію, скільки ті кліматичні умови, коли дана структура сформувалась. Іншими словами, внаслідок певної інерційності ґрунтів і рослинності щодо кліматичних змін, система ландшафтних зон, що склалася на даний час, не є прямим віддзеркаленням сучасних кліматичних умов. Скоріше, вона являє собою результат адаптації грунтово-рослинного покриву до кліматичної системи, що існувала впродовж принаймні декількох останніх століть. Це зокрема означає, певні ландшафтні зони, а особливо межі між ними, можуть не відповідати сучасним кліматичним умовам, а тим більше глобальним і регіональним змінам клімату.

З огляду на те, що ландшафтні зони виділяються за комплексом критеріїв, а формальні ознаки, які однозначно вказують на межі між ними, відсутні, серед науковців існують різні погляди не тільки на місцеположення ландшафтних зон, а й на саму їх кількість. Навіть для території України дослідники виділяють ландшафтні зони неоднаково. Так, згідно з О. Мариничем і П. Шищенком (2003) в її межах поширені зона мішаних лісів, широколистяних лісів, лісостепова і степова зона, а в Атласі природних умов і ресурсів Української РСР (1978 р.) виділені три ландшафтні зони – мішаних лісів, лісостепова та степова.

Ландшафтна підзона виділяється в межах зони за переважаючим підтипом ландшафтів. Показовим індикатором підзони є генетичні підтипи ґрунтів поширених на вододільних рівнинах. Наприклад, степова зона більшістю вчених поділяється на три підзони – північностепову (переважають чорноземи звичайні), середньостепову або типовостепову (чорноземи південні) та південностепову або сухостепову (де переважають темно-каштанові ґрунти).

Азональний таксономічний ряд ландшафтних регіонів складають такі одиниці районування, як субконтинент, країна, провінція, область. Субконтинент виділяється як частина материку, яка відображає найбільш загальні риси його форми та орографії й специфічний спектр ландшафтних зон. Наприклад, А. Ісаченко (1991) в межах Євразії виділяє такі субконтиненти, як Європу, Північну Азію (Сибір), Східну Азію, Внутрішню Азію, Передню Азію та Південно-Східну Азію. Близький поділ пропонує і В. Сочава (1979).

Ландшафтна (фізико-географічна) країна являє собою регіон, що відповідає крупним геоструктурам (здебільшого 2-го порядку – давнім плитам, щитам тощо), які характеризуються однорідністю макрорельєфу (відповідають великій рівнині, плоскогір'ю, крупній гірській споруді тощо) і загальної атмосферної циркуляції. Прикладами рівнинних ландшафтних країн є Східно-Європейська рівнинна, Західно-Сибірська низовинна тощо; гірських країн – Карпатська, Кримсько-Кавказька та ін.

Ландшафтні країни поділяються на провінції або краї. Ландшафтна провінція (край) виділяється як частина зони в межах ландшафтної країни, специфічна за низкою рис. Важливими такими рисами вважаються характер рельєфу, історія формування літогенної основи ландшафту, ступінь прояву континентальності клімату та деякі інші. Наприклад, в межах України вся рівнинна частина якої знаходиться в Східно-Європейській країні, її лісостепову зони поділяють на три ландшафтні провінції – Дністровсько-Дніпровську, Лівобережно-Дніпровську та Середньоруську.

Ландшафтна область – група суміжних ландшафтів, які подібні за генезисом, геологічною будовою, сукупністю форм земної поверхні (мезорельєфом). Своєрідність орографії та географічного положення в межах одного сектору ландшафтної зони зумовлюють однорідність області й у кліматичному відношенні (передусім – континентальністю клімату). Наприклад, в межах української частини Полісся виділяються п’ять ландшафтних областей – Волинське, Житомирське, Київське, Чернігівське та Новогород-Сіверське Полісся. Займаючи Поліську низовину (вона розглядається як окрема ландшафтна провінція), ці області відрізняються між собою низкою рис – віком та літологією геологічних порід, різним співвідношенням у поширенні моренних, озерних та інших відкладів, геморфологічними особливостями тощо. При цьому субстанційна ЛТС в межах кожної з областей лишається доволі однорідною, маючи властиві тільки їм особливості.

Наприклад, характерними рисами Волинського Полісся є широке поширення ландшафтних комплексів моренних пасом і денудаційних підвищених рівнин на крейдових породах. Тут розвинуті специфічні карбонатні ґрунти – рендзини, яких немає в інших ландшафтних областях Полісся. Характерні особливості ЛТС Житомирського Полісся визначаються близьким заляганням кристалічного фундаменту і поширенням петрофітних ландшафтних комплексів, які ніде більше у Поліссі не зустрічаються. Аналогічні специфічні риси мають й інші області Українського Полісся.

Існування двох типів ландшафтних регіонів – однорідних за зональними та за азональними ознаками ускладнює обґрунтування таксономічної системи ландшафтознавчого районування. Адже це районування передбачає не тільки виділення ландшафтних регіонів, але й визначення їх субординації – принципи об'єднання регіонів менших рангів у більші. Запропоновано три основні підходи до вирішення цієї проблеми, які одержали назву однорядної, двохрядної та багаторядної системи таксономічних одиниць ландшафтознавчого районування (рис. 20).

 

 

Однорядний принцип побудови таксономічної системи одиниць ландшафтознавчого районування полягає у зведенні в єдиний таксономічний ряд зональних та азональних ландшафтних регіонів (див. рис. 20, а). Здебільшого вдаються до їх чергування, так, що, наприклад, країни поділяються на зони, зони – на провінції, провінції –