Ландшафтознавство

Згідно із цим принципом, екологічний менеджмент полягає не тільки в охороні ландшафтів, яка зводиться до їх консервації (виведення з процесу господарського використання певних ландшафтних комплексів), а їх збереження у процесі користування.

Охорона природи та раціональне використання природних ресурсів – завдання, передусім, оптимізаційне. Дотримання цього принципу базується на пошуках шляхів оптимізації, що включають в себе визначення найбільш доцільних в економічному, соціальному, екологічному та інших відношеннях цілі використання території та її ландшафтних комплексів, прогнозуванні їх можливих змін при різних сценаріях розвитку території, визначення можливих ризиків і конфліктних ситуацій між природою та інтересами суспільства тощо.

В контексті екологічного менеджменту оптимізація користування ландшафтом не розглядається лише як отримання максимального результату при мінімальних витратах, а як досягнення оптимальних результатів при раціональних витратах. У багатьох випадках раціональними є значні капіталовкладення у збереження і відновлення ландшафтів.

Природоохоронні заходи повинні мати превентивний характер. Згідно із цим принципом, при будь-якій діяльності на перше місце повинні ставитися заходи із попередження впливів, які можуть призвести до незворотних негативних змін ландшафту. Для реалізації цього принципу особливе значення має прогнозування змін ландшафтних комплексів. Встановивши можливі у майбутньому їх небажані зміни, визначається комплекс заходів, прийняття яких здатне ці зміни якщо не упередити, то принаймні пом’якшити їх наслідки. Отже менеджмент ландшафтних комплексів означає не тільки прийняття заходів, які ліквідують небажані змін ландшафтів, що вже сталися, а й заходів, які мають не допустити певні їх зміни, що можуть статися у майбутньому.

Природохоронні заходи мають бути повсюдними. Необхідність дотримання цього принципу обумовлюється наявністю загального зв’язку явищ і процесів у географічній оболонці, відкритістю ландшафтних комплексів, активністю горизонтальних зв’язків між ними. Цей принцип підкреслює важливість охорони ландшафтних комплексів та їх компонентів не тільки в межах заповідних територій, а усього середовища існування людини. Його слід дотримуватись на усіх рівнях територіального менеджменту – локальному, регіональному та глобальному.

Принцип територіальної диференційованості менеджменту. Заходи з управління територією повинні ґрунтуватися на знаннях щодо її диференціації на ландшафтні комплекси різного типу та рангу. Відповідно до структури, динамічних тенденцій, історії природокористування у цих комплексах, управлінські заходи, які доцільно в них прийняти, будуть різними. Так, ландшафтні смуги розораних схилів вимагають заходів з попередження ерозії ґрунтів (введення ґрунтозахисних сівозмін, оранки вздовж горизонталей рельєфу, або поперек напрямок падіння схилу та ін.), відновлення їх гумусності (підвищені норми внесення органічних добрив, насичення сівозмін бобовими культурами тощо) та інших. Натомість ландшафтні смуги річкових терас і заплав вимагають іншого комплексу заходів, спрямованих на оптимізацію їх водного режиму, збереження та відновлення біорізноманіття тощо. Таким чином, заходи з екологічного територіального менеджменту не є універсальними й стандартними для усієї території, а диференціюються за її різними ландшафтними комплексами.

Різноманіття і відмінність ландшафтних комплексів один від одного важливо враховувати при їх менеджменті також і через те, що вони мають неоднакову стійкість до різних видів зовнішніх впливів. Це означає, що ландшафтні комплекси різного типу здатні витримувати різні за силою антропогенні навантаження без того, щоби зазнати при цих навантаженнях небажаних змін.

Отже, норми, правила, технологічні рішення щодо використання ландшафтів повинні мати територіально диференційований характер. Так, норми рекреаційних навантажень (наприклад, кількість відпочиваючих на одиницю площі) на приміську рекреаційну зону визначаються не для усієї її території, а для кожного її ландшафтного комплексу з урахуванням їх рельєфу, водного режиму, сучасного рослинного покриву, стійкості ґрунтів до витоптування тощо. відповідно до цих норм здійснюється й менеджмент рекреаційних територій, зокрема – функціональне зонування зон відпочинку, регулювання потоків рекреантів у них тощо.

 

Експертиза і аудит знаходять дедалі ширше застосування в практиці природокористування. У цих сферах діяльності ефективно використовуються наукові положення ландшафтознавства. В загальному значенні, експертиза (від лат. expertus – досвідчений) – це дослідження фахівцем (експертом) певних питань, вирішення яких потребує спеціальних знань в сфері науки, техніки, мистецтва. Об’єкти експертизи дуже різноманітні. Ними можуть бути технічні споруди та їх проекти, художні твори, наукові розробки тощо. З другої половини ХХ ст. як такі об’єкти стали розглядати також території, внаслідок чого виникло поняття географічної експертизи (К. Космачов, В. Сочава та ін.). Поряд із ним, існує поняття екологічної експертизи. Під нею розуміють фаховий аналіз певного технічного об’єкту, виробництва, території з точки зору їх відповідності екологічним нормам, правилам, стандартам, а також науковим закономірностям, встановлених науками еколого-географічного циклу. Як в географічній, так і в екологічній експертизах роль і функції ландшафтознавства є дуже вагомими.

Експертизи, спрямовані на дослідження процесів взаємодії природи і суспільства, виникли в середині ХХ ст. у зв’язку з потребами практики та усвідомленням необхідності міждисциплінарного підходу до вирішення проблем довкілля. Складність цих проблем обумовила широке застосування експертних методів їх дослідження. Кваліфіковані експертизи дозволили в ряді країн