Лекційний курс з дисципліни "Гідроботаніка" (О. М. Гроховська)

розумінні його як осьо­вої частини пагона. Даючи анатомічну характеристику, наприклад, структур крони дорослого дерева, зважають на те, що вони є результа­том перетворення системи пагонів, які виникли раніше, розгалужува­лись і з часом втратили недовговічні листки, а з вегетативних бру­ньок сформувалися нові пагони. Саме тому брунька є зачатком не стебла, а цілого пагона. З огляду на це можна дати таке визначення пагона: це нерозгалужене стебло з листками і бруньками на ньому. Річним називають пагін, що розвинувся з вегетативної бруньки за один вегетаційний період.

Брунька – це зачаток нового пагона. Це укорочений пагін з тісно притисненими один до одного зачатками листків.

Бруньки поділяються на вегетативні та генеративні. Розрізняють бруньки за місцем їх розмі­щення – верхівкові й пазушні – та функціональним призначен­ням – вегетативні, квіткові, сплячі, додаткові. Верхівкові бруньки містяться на верхівках стебла та його бічних відгалужень. Зовні бруньки захищені лусками (видозмінені листки). Зовнішні луски зимуючих бруньок щільні, шкірясті, можуть бути вкриті кутикулою або клейкими смолянистими речовинами. Під лусками є вкороче­ний зародковий пагін із тісно зближеними зачатковими листками, які вкривають твірну тканину конуса наростання. У пазухах за­чатків нижніх листків розміщені зачатки пазушних бруньок, із яких розвиваються бічні пагони й листки.

Пазушні бруньки дерев і кущів бу­вають вегетативними (ростовими) із зачатками листків і стебла, та квітко­вими із зачатками квіток або суцвіть. Вони відрізняються за формою: рос­тові – видовжені, із загостреною вер­хівкою, а квіткові – округлі й більші за розміром.

Деякі пазушні бруньки можуть за­лишатися в стані спокою невизначено довго. Це сплячі бруньки. Вони роз­виваються при по­шкодженні верхівкових бруньок, зла­муванні стебла над ними.

Велике значення має формування додаткових бруньок, які закла­даються на стеблах, листках, коренях і слугують для вегетативного розмноження квіткових рослин.

2. Будова і функції стебла. Листкорозміщення.

Стебло як осьова частина пагона забезпечує зв'язок усіх частин рослини, збільшує її поверхню за рахунок галуження, утворює і несе на собі бруньки й листки, здійснює транспортування води, міне­ральних і органічних речовин, слугує для вегетативного розмноження і фотосинтезу, запасає поживні речовини. Стебла без листків, хоча б зародкових або рудиментарних, як і листків без стебла, хоча б уко­роченого, не буває.

В оптимальних умовах стебло росте постійно, даючи бічні відгалуження і збільшуючи листкову поверхню. На пагоні є вузли й міжвуз­ля. Вузол – це місце прикріплення листків до стебла. Міжвузля – відстань між сусідніми вузлами. Міжвузля можуть бути довгими, тоді пагін називається видовже­ним (ростовим). Вкорочений пагін має короткі міжвузля. На стеблах деяких рослин з дуже короткими міжвузлями зближені листки утворюють прикореневу розетку (кульбаба, морква). На пло­дових деревах і кущах утворюються пагони обох типів: вкорочені з малим приростом, на яких формуються квітки, а потім плоди, і видовжені, зазвичай безплідні.

Стебло характеризується необмеженим ростом. Воно росте все життя за рахунок верхівкової, рідше вставної меристеми.

На стеблі у покритонасінних утворюються квітки, а потім плоди з насінням.

У більшості випадків стебло має циліндричну форму і радіальне розташування тканин.

Стебло розгалужується екзогенно.

Стебло виконує декілька функцій.

Провідна. Стебло зв'язує дві площі живлення – корінь і листки. По стеблу проходить течія розчинених у воді мінеральних речовин із кореня до листків і течія асимілятів із листків у корінь.

Запасаюча. Накопичує в тканинах поживні речовини.

Опорна. Виносить листки до світла й орієнтує їх у просторі у пев­ному положенні.

Стебло може бути органом вегетативного розмноження.

Молоді зелені стебла виконують функцію фотосинтезу.

Розміри стебла від 1,5 мм у ряски до понад 100 м у евкаліптів і мамонтового дерева.

За формою поперечного розрізу стебло буває округле (злаки, жовтецеві), трикутне (осоки), чотирикутне (губоцвіті), плоске (півники болотні), діжкоподібне (баобаб).

3. Типи галуження стебла

Є чотири типи галуження стебла: дихотомічне, моноподіальне, симподіальне і несправжньо дихотомічне.

При дихотомічному типі галуження конус наростання ділиться на дві рівні частини (роздвоюється).

У ялини можна дослідити моноподіальнегалуження з необмеженим верхівковим ростом пагонів. При такому галуженні верхівкова брунька розвивається навесні в новий річний пагін, який продовжує наростання пагона попереднього року. З пазушних бруньок утворюються бічні пагони, але вони в процесі росту ніколи не переганяють головний.

При симподіальномугалуженні наростання пагонів у довжину кожен наступний рік відбувається за рахунок розкриття бічної бруньки, розташованої під верхівковою. Головна вісь у результаті має звивисту форму. Цей тип галуження характерний для черемухи, вишні, яблуні, картоплі. Із водних рослин симподіальне галуження стебла у рдесників (родина Potamogetonaceae).

На гілочці каштана кінського можна побачити відмерлу верхівкову бруньку і два бічних пагони, що виникли з супротивних бічних бруньок. У результаті такого галуження дворічна гілка набуває вилчастої форми. Вказаний тип галуження вирізняється від симподіального тим, що в ріст рушають одночасно дві бруньки. Таке галуження називають несправжньо дихотомічним.

Листорозміщення буває спіральне (чергове – слива, льон), супротивне (гвоздика) і кільчасте (елодея канадська, м’ята кільчаста).