Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (066) 185-39-18
Вконтакте Студентська консультація
 portalstudcon@gmail.com

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Образна система у прозі Марка Вовчка

Предмет: 
Тип роботи: 
Курсова робота
К-сть сторінок: 
58
Мова: 
Українська
Оцінка: 
Курсова робота
на тему: «Образна система у прозі Марка Вовчка»
 
ЗМІСТ
ВCТУП
Розділ І. Біографічні відомості про Марка Вовчка (1833-1907 рр.)
Розділ ІІ. Марко Вовчок у боротьбі за рівноправність жінки: її громадська діяльність та стосунки з чоловіками
Розділ ІІІ. Образи незвичайних жінок в українській прозі Марка Вовчка
3.1. Образ Устини з повісті «Інститутка»
3.2. Образ Катрі з повісті «Три долі»
3.3. Образ Насті з оповідання «Ледащиця»
Розділ ІV. Образи «нових жінок» у російській прозі Марка Вовчка
4.1. Образ Соні Воронової з повісті «Три сестры»
4.2. Образ Маші з роману «Живая душа»
4.3. Образ Мані з роману «В глуши»
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
 
ВСТУП
 
Актуальність роботи. Глибокої чарівності, не підвладної часу краси й сили сповнена творчість Марка Вовчка, яка становить велику цінність у скарбниці української культурної спадщини.,, Сміливий антикріпосницький протест, органічне почуття інтернаціоналізму пронизують її твори, надаючи їм внутрішньої міцності, рис глибокого гуманізму і справжнього благородства” [11, с. 5].
Росіянка за походженням, Марко Вовчок,, дебютувала як українська авторка, швидко завоювала значну славу, зайняла своє місце між таких титанів, як Тарас Шевченко і Пантелеймон Куліш, і донині належить до найвідоміших класиків української прози. Її роль у російській культурі дещо скромніша, хоча з кінця 50-х до кінця 60-х років XIX сторіччя вона була однією з найяскравіших постатей російської артистичної еліти” [16, с. 11].
Для особистості письменниці характерними є цілісність суспільно-політичних і літературно-естетичних переконань, послідовність демократичних позицій.
Творчість письменниці двома мовами і її роль у двох культурах -цікавий феномен.,, Однак не менш цікавий феномен – її життя, її біографія і загадкова натура. Цю натуру намагалися збагнути її знамениті шанувальники і просто сучасники. Тарас Шевченко і Олександр Герцен порівнювали її з Жорж Санд. Іван Тургенєв і Микола Добролюбов, у свою чергу, порівнювали її з Гаррієт Бічер-Стоу” [16, с. 11].
Становлення творчих принципів, індивідуального стилю Марка Вовчка відбувалося значною мірою під впливом розповідних традицій Г. Квітки-Основ'яненка, М. Гоголя, І. Тургенєва. Особливу роль у формуванні ідейно-естетичних поглядів письменниці відіграла творчість Шевченка. Вона була для неї високим зразком реалістичного зображення трагічної долі кріпаків (зокрема жінки-кріпачки), романтичного уславлення визвольної боротьби народу,,, Тарас Шевченко називав Марка Вовчка своєю духовною дочкою,,, молодою силою” і,, зорею” української літератури” [Цит. за кн. : 11, с. 5], а у вірші,, Марку Вовчку” великий Кобзар підкреслив яскравий викривальний характер її творів (,, обличитель жестоких людей неситих”), вказав на своєрідність творчого почерку, називаючи Марка Вовчка “кротким пророком” за м’якість і задушевність, з якими вона розповідає про трагічну долю своїх героїнь-селянок.
Марко Вовчок стала на захист прав жінок. І однією з основних ознак її таланту, як слушно відзначав Іван Франко, була,, її ніжна любов до всіх нещасних і страждаючих, а особливо до найбідніших між бідними, до жінок. Вона вміє не лише сама відчути їх горе, але також віднайти його основу і дати їй простий і ясний вислів, що сильно хапає за серце читача” [22, с. 391]. Іван Франко також писав про оповідання Марка Вовчка як такі, що,, найясніше і найпростіше зазначають емансипаційну тенденцію – не абстрактними мудруваннями, не зворушливими покликами, а простим, скромним сердечним змалюванням щоденних фактів життя, від якого тільки по довшім вчитуванні морозиться кров у жилах” [22, с. 391].
Більшу частину свого життя Марія Олександрівна прожила поза межами України, за кордоном, але палко вболівала за жінок і за свою батьківщину, за рівність і за правду, хоча й ззовні залишалася неприступною та холодною, мов скеля. І попри все, навіть побіжний аналіз її прози та громадської діяльності засвідчує, що,, феміністичні тенденції, так виразно явлені в українському модернізмі, у творчості багатьох авторок кінця XIX – початку XX століття, пов’язані з традицією, закладеною Марком Вовчком. І в обстоюванні права жінки бути самою собі ціллю, права, якого добивалися героїні, наприклад, Кобилянської, Марко Вовчок часом видаваляся рішучішою й послідовнішою, ніж модерні авторки” [2, с. 113].
,, У,, Народних оповіданнях”, створених у часи кріпачинни, Марко Вовчок змальовує тяжку жіночу долю, нищівно викриває все те, що в’яже, деморалізує женщину. Зображуючи події, які є сумним наслідком гострих соціально-побутових зіткнень, письменниця створює цілісні жіночі характери” [19, с. 12].
Найдорожчою, найважливішою рисою вдачі Марка Вовчка, що пройняла всю її творчість та громадську діяльність, як зазначав І. Франко, була її надзвичайна любов до жінок, особливо пригноблених соціальними умовами.
Зазначене вище і обумовлює актуальність обраної теми дослідження. Беззаперечно, що змалювання жіночої долі в прозі Марка Вовчка є однією із найцікавіших сторін її творчості, адже письменниця зображувала незвичайних жінок, і саме за допомогою художнього слова вона пропагувала ідею духовного, морального та соціального розкріпачення жінки, яка протестує, прагне сама обирати свій життєвий шлях.
Історія питання. Тема жіночої долі в прозі Марка Вовчка неодноразово була піддана дослідженню різних літературознавців, критиків, але меншою мірою розглядалася і акцентувалася з феміністичної точки зору. Усе, що пов’язане з особистістю Марка Вовчка, й досі вабить незвіданими глибинами життєдіяльності, різноманітними подробицями. Тому зараз дослідники намагаються об’єктивно, не ідеологізовано розглядати різноманітні подробиці біографії та творчості письменниці, у яких простежуються феміністичні тенденції.
Особливої уваги заслуговує незакінчена стаття Соломії Павличко “Марко Вовчок (1833-1907) ” [16], у якій подаються відомості про стосунки Марка Вовчка з Кулішем, Тургенєвим, проаналізовано її романи “Живая душа” та “В глуши” з гендерного погляду, зважаючи на своєрідність,, нового типу” жінки у російській прозі письменниці. У статі зазначається: “Безперечно, найцікавіший бік творчості Марка Вовчка – феміністичний. Жінка, як ідеал. Жіноча доля і жіноча нескореність у кріпацтві. Образ,, нової” жінки. Цей бік її творчості ніколи не був акцентований, ніколи не вивчався. Традиції українського і російського фемінізму. Об’єктивна біографія як і об’єктивний, неідеологізований аналіз творчості – справа майбутнього” [16, с. 22].
Сучасна дослідниця В. Агєєва в статті „Чоловічий псевдонім і жіноча незалежність” [ 2 ] розглядає відображення ідей жіночої емансипації в біографії Марка Вовчка. Вона справедливо робить висновок про те, що модель поведінки, обрана Марією Олександрівною, талановитою і популярною письменницею, − це модель самостійної, самодостатньої, емансипованої жінки. В. Агеєва також порівнює та аналізує схожі мотиви у двох текстах, що належать різним літературним епохам -,, Троьх долях” Марка Вовчка та,, Меланхолійному вальсі” Ольги Кобилянської, зокрема в повісті,, Три долі” вона виділяє образ гордої і палкої Катрі, яка визволяється шляхом зречення світу: вона йде в монастир.
Цінною базовою основою послугувала праця М. Сметанської,, Марко Вовчок у боротьбі за рівноправність жінки” [19], що містить відомості про суспільно-громадську діяльність Марка Вовчка, яка засвідчує глибоке розуміння нею проблеми соціальної емансипації жінки; утверджується думка письменниці про те, що праця – найважливіший шлях до незалежності жінки, до утвердження її рівноправності.
Однією з найповніших монографій про життя і творчий шлях Марка Вовчка є праця Н. Є. Крутікової,, Сторінки творчого життя (Марко Вовчок в житті і праці) ” [10], в якій постає світлий образ письменниці, а також умови, в яких вона виростала, її оточення, спілкування з передовими людьми того часу.
Варто відзначити і доробок Б. Б. Лобача-Жученка,, Літопис життя і творчості Марка Вовчка” [13], який зібрав та упорядкував за роками чималу кількість листів Марка Вовчка, на основі всіх знайдених і друкованих архівних джерел. Хронологічний виклад установлених фактів дозволяє розкрити з найбільшою повнотою історію не лише літературної, а й громадської діяльності письменниці, пояснити піднесення і спади в її творчій роботі, обставини, які призвели до написання, обумовили задум того чи іншого твору.
Важливими для вивчення життя і творчості Марка Вовчка є літературно-критичні статті І. Франка [22] М. Зерова [6], Н. Крутікової [10], [11], І. Михайлина [12], В. Погребної [17], [18], Р. Чопика [23].
Мета і завдання роботи. Спираючись на здобутки українського літературознавства, ставимо за мету виявити нові аспекти прочитання творчості Марка Вовчка крізь призму фемінізму, дослідити тему жіночої долі в прозі письменниці.
Мета роботи передбачає вирішення таких завдань:
  • окреслити місце та роль Марка Вовчка в українській літературі ХІХ ст.;
  • виявити специфіку літературних та ідейно-естетичних поглядів письменниці, зокрема прояви емансипаційних тенденцій у її громадській діяльності та творчості;
  • розкрити авторську інтерпретацію образу незвичайної жінки на матеріалі українських прозових творів Марка Вовчка (,, Інститутка”,,, Три лолі”,,, Ледащиця”) ;
  • охарактеризувати становлення образу,, нової жінки” в російській прозі письменниці (,, Три сестри”,,, Живая душая”,,, В глуши”).
  • зробити висновки та узагальнення за результатами дослідження.
Обєктом дослідження є особистість Марка Вовчка, прозові твори письменниці.
Предмет курсової роботи полягає в дослідженні феномену,, жіночої долі” в українській та російській прозі Марка Вовчка.
Джерельну основу курсової роботи складають такі видання:
Агеєва В. Чоловічий псевдонім і жіноча незалежність // Три долі. Марко Вовчок в українській, російській та французькій літературі / Упоряд. Віра Агеєва. – К. : Факт, 2002. – С. 103-113.
Засенко О. Є. Марко Вовчок (Короткий нарис життя і творчості). – К., 1957. – 64 с.
Крутікова Н. Є. Сторінки творчого життя (Марко Вовчок в житті і праці). – К. : Дніпро, 1965. – 389 с.
Крутікова Н. Є. Слово про оповідання Марка Вовчка // Н. Є. Крутікова. Дослідження і статті різних років. – К. : Стилос, 2003. – С. 103-193.
Лобач-Жученко Б. М. Літопис життя і творчості Марка Вовчка. 2-е вид., доповн. – К. : Дніпро, 1983. – 464с.
Сметанська М. І. Марко Вовчок у боротьбі за рівноправність жінки (До 150- річчя з дня народження письменниці) // Українська мова і література в школі. – 1993. – №12. – С. 11-16.
Павличко С. Марко Вовчок // Три долі. Марко Вовчок в українській, російській та французькій літературі / Упоряд. Віра Агеєва. – К. : Факт, 2002. – С. 11-23.
Методологічна основа роботи. Теоретико-методичні засади дослідження ґрунтуються на системному підході до об’єкта вивчення, який передбачає органічне поєднання порівняльно-історичного та історико-функціонального принципів, використання описового та аналітичного методів дослідження художнього матеріалу.
Практичне значення роботи. Теоретичний та фактичний матеріал, висвітлений у роботі, може знайти застосування на практичних заняттях у ВНЗ, при подальшому вивченні феміністичних концепцій і теми жіночої долі у прозі Марка Вовчка, у шкільній практиці.
Структура роботи. Курсова робота складається зі вступу, висновків, списку використаних джерел та чотирьох розділів:
Розділ І. Біографічні відомості про Марка Вовчка (1833-1907 рр.).
Розділ ІІ. Марко Вовчок у боротьбі за рівноправність жінки: її громадська діяльність та стосунки з чоловіками.
Розділ ІІІ. Образи незвичайних жінок в українській прозі Марка Вовчка.
Розділ ІV. Образи,, нових жінок” у російській прозі Марка Вовчка.
 
Розділ І. Біографічні відомості про Марка Вовчка (1833-1907 рр.)
Народилася майбутня письменниця 22 грудня (10) 1833 року в маєтку Єкатерининське, Єлецького повіту, Орловської губернії у збіднілій дворянській сім’ї. Дівчинка рано втратила батька, і мати її вийшла заміж удруге за Д. Дмитрієва, який виявився гульвісою і жорстоким деспутом-самодуром. Картини кріпосницької сваволі, страждання підневільних людей з дитинства вразили душу Марії Олександрівни. Неабияку роль у формуванні характеру дівчинки-підлітка, у пробудженні в неї інтересу до актуальних суспільних питань відіграли часті відвідини родини Писарєвих (у с. Знаменському, Єлецького повіту), де була велика бібліотека, і на вечорах у яких точилися жваві бесіди за участю харківських студентів, що приїздили сюди на канікули.
Майбутня письменниця часто жила в різних родичів, навчалася в приватному пансіоні в Харкові, пізніше переїхала до тітки К. П. Мордовіної в Орел, де,, серед звичайних гостей – місцевих поміщиків і чиновників – зустрічалися письменники, етнографи, музиканти” [11, с. 6]. Тут вона познайомилася з Опанасом Маркевичем, який був засланий в Орел на три роки за участь у Кирило-Мефодіївському братстві, українському культурно-просвітницькому і патріотичному таємному товаристві.,, У цьому оточенні Марія Олександрівна робить свої перші спроби збирання зразків усної народної творчості. У 1850 р. вона записує в Єльці старовинні російські пісні” [11, с. 7].
В 1851 році Марія Вілінська і Опанас Маркович одружилися проти волі тітки (так робитимуть у майбутньому багато її героїнь) і переїхали до Чернігова, де Маркович дістав посаду коректора,, Черниговских губернских ведомостей”. В 1851 – 1858 роках вони живуть у різних містах України, в Києві (1853-1855), Немирові (1856-1858).
,, В Україні Марія Маркович під впливом свого чоловіка вивчає мову, народну культуру, захоплюється фольклором, етнографією, збирає народні пісні. Під впливом Марковича його молода дружина стає не просто колекціонером місцевого фольклору, а й українським патріотом. Це засвідчують її листи до нього з Орла у 1857 році, де вона відвідує родичів. Листи не просто написані українською мовою, вони свідчать про чітке усвідомлення своєї національної, у цей час саме української, ідентичності. Зокрема вона хвалить свого сина, який,, по-нашому”, тобто по-українському, говорить, і навіть вчить українських слів свою російську рідню. Пізніше, ставши відомою і покинувши Марковича, Марко Вовчок пояснювала свій шлюб з ним не почуттям, а бажанням якнайшвидше завоювати незалежність. Однак на початку її кар'єри вона бере його прізвище за основу власного псевдоніма, переймає його естетичні смаки і використовує його літературні зв'язки, зокрема Пантелеймона Куліша, який і видає 1857 року в Петербурзі,, Народні оповідання” [16, с. 12], конфлікти в яких набувають трагічного характеру, а романтичний колорит оповіді переплітається з реалістичною основою. Яскравий гуманістичний протест проти кріпосного рабства і деспотичної поміщицької сваволі визначив загальний дух і характер її оповідань.
У 1859 році виходять,, Рассказы из народного русского быта”, у яких дістав дальший розвиток реалістичного таланту Марка Вовчка, письменниця прагне до більшої індивідуалізації характерів, глибше проникає в суть суспільних відносин.
На початку 1859 року Марко Вовчок переїжджає до Петербурга, де потрапляє у вир літературно-громадського життя, знайомиться з багатьма діячами російської та української літератури. Вона знаходить визнання серед передової російської громадськості. Серед її знайомих І. С. Тургенєв, М. О. Некрасов, О. М. Плещеєв, О. Ф. Писемський, зустрічається Марко Вовчок і з Д. І. Писарєвим, Я. П. Полонським та іншими письменниками.
У 1860 р. виходить друком у російському перекладі Тургенєва повість Марка Вовчка,, Інститутка” (,, Отечественные записки”, 1860, кн. І) ; повніший, не врізаний цензурою, український текст був опублікований в журналі,, Основа” (березень, 1862). Ця повість,, стала значним кроком української прози на шляху реалізму і новим етапом у творчості самої письменниці” [11, с. 15 ].
Протягом 1861 року в журналі,, Основа” друкувалися оповідання Марка Вовчка,, Два сини”,,, Ледащиця”,,, Не до пари”,,, Три долі”, які склали разом з раніше написаним оповіданням,, Чари” другий том,, Народних оповідань”.
Навесні 1859 р. Марко Вовчок виїхала за кордон, де прожила майже 8 років. Безпосереднім приводом до виїзду стало погіршення здоров’я письменниці, необхідність лікуватися, але головною причиною була жадоба знань, а, перш за все, палке бажання познайомитися з Герценом та Огарьовим.
В Дрездені Марко Вовчок читає нові випуски,, Колокола”,,, Перервані оповідання”, Іскандера (Герцена), 25-27 серпня 1859 року у Лондоні відбувається перша зустріч письменниці з Герценом і Огарьовим. Газета,, Колокол” справляла могутній вплив на формування революційних поглядів прогресивної інтелігенції, його заклик почула і Марко Вовчок. В її особі Герцен зустрів однодумця, письменника, близького по духу та настроях. Після особистого знайомства він надсилає їй з Лондона свої видання (,, Колокол”,,, Полярную звезду”,,, Под суд”, де звертає увагу своєї кореспондентки на політичні події в Росії. Марко Вовчок близько стоїть до реакції,, Колокола”, вона передає Герцену ряд матеріалів від таємних кореспондентів з Росії і України. У ці роки міцніє дружба Марії Олександрівни з Тургенєвим. Письменник вводить її в товариство французької інтелігенції, знайомить з Етцелем. Незабаром Марко Вовчок стає активним співробітником журналу юнацтва, який видавав Етцель, у ньому друкуються оповідання і казки Марка Вовчка французькою мовою.
У 1861 році в Парижі Тургенєв знайомить письменницю з Львом Толстим. Того ж року вона їде до Італії, де на початку травня зустрічається з Добролюбовим. Пізніше – Марко Вовчок в одному з листів згадувала, що Добролюбов навертав її,, у свою віру” розкривав причини розколу між революціонерами-демократами і лібералами. Відтоді починається листування Марка Вовчка з Чернишевським і Добролюбовим, її співробітництво в журналі,, Современник” – органі революційної демократії (тут друкується повість письменниці,, Жили да были три сестры”).
Близькі стосунки підтримує Марко Вовчок і з польськими прогресивними колами, зустрічається з Е. Желіговським, Т. Шуазелем, О. Сахновським, Й. Лелевелем, знайомиться з А. Бенні.
У творах Марка Вовчка початку 60-х рр. з'являються образи народних месників, революційних різночинців, відображаються настрої періоду революційної ситуації в Росії, коли високо піднімається хвиля масових селянських заворушень.
Уже на початку 60-х вона створює перші реалістичні повісті й романи російською мовою в новій для неї об'єктивно-епічній манері, манері, пов'язаній з гоголівськими традиціями (,, Червонный король”,,, Тюлевая баба”,,, Жили да были три сестры”,,, Глухой городок”. У 1861- 1862 рр. письменниця працює над українською повістю з життя духівництва,, Дяк”, яка була затримана духовною цензурою і не побачила світу в ті роки. Десь приблизно 1863 р. вона починає новий роман,, Записки причетника” (первісна назва,, Записки дьячка” чи,, Записки малороссийского дьячка”), який публікувався пізніше па сторінках,, Отечественных записок”.
У 1867 р. Марко Вовчок повертається до Петербурга, де вона співпрацює з Писарєвим; вони перекладають книги Дарвіна і Брема. Починаються роки її активної участі в журналі,, Отечественные записки”, в якому письменнця друкує свої нові романи й повісті (,, Живая душа”, 1868;,, Записки причетника”, 1869-1870;,, Теплое гнездышко”, 1873;,, В глуши”, 1875) ; переклади іноземних авторів (Д. Грінвуда, А. Мейснера, А. Мег’ю та ін.)
В 1872 році Марка Вовчка звинуватили у плагіаті одного з її перекладів, і виправдатися їй не вдалося. І після цього літературна роль Марка Вовчка стає дедалі меншою, і вона взагалі перестає писати і друкуватися.
1878 року Марко Вовчок назавжди залишає Петербург і живе в різних провінційних містах Росії та України, де працює її новий чоловік -дрібний чиновник Михайло Лобач-Жученко, з яким вона одружилася в 1878 році. В наступні десятиліття письменниця вже повністю відірвана від російського літературного життя.
Щоправда, під тиском сина – Богдана Марковича – вона готує до публікації своє повне зібрання творів, яке вийшло в Саратові у 1895 році, однак успіху не мало. В,, кислих” рецензіях зауважувалося, що вона є,, забутою” письменницею. Марко Вовчок померла в далекому Нальчику (Кабардино-Балкарія) на Кавказі в 1907 році.
 
Розділ ІІ. Марко Вовчок у боротьбі за рівноправність жінки: її громадська діяльність та стосунки з чоловіками
 
Жіночий рух, що протягом XIX ст. набув широкого розмаху в усьому світі, знайшов яскраве відображення в художній літературі, адже це перша системно організована спроба жіноцтва ствердити повноцінність власного буття у патріархальному суспільстві. Феміністичний рух, долаючи на своєму шляху перешкоди, пройшов складний шлях становлення. Його здобутками стали створення системи освіти, відвоювання громадянських та політичних прав, широка благодійницька та соціальна праця. Гуманістичний характер діяльності жіноцтва сприяв підняттю культурного рівня суспільств різних країн. Сам феміністичний рух поступово переріс у потужний фактор суспільного поступу, істотно впливаючи на соціально-культурні та суспільно-політичні процеси суспільства.
,, Український літературний фемінізм здебільшого асоціюється у нас з добою модернізму, з європейськими орієнтаціями письменниць рубежу століття. І хоча самі вони (зокрема, й Леся Українка, і Кобилянська) тяглість власне української традиції усвідомлювали, пізніше ми майже ніколи не включали в коло ідей,, революційно-демократичних”,,, кирило-мефодіївських” народолюбних п’ятдесятих-шістдесятих років дев’ятнадцятого століття проблеми жіночої емансипації, жіночого самоствердження” [2, с. 102]. В українській літературі реалізація жіночого проекту розгорнулася відносно рано. Перші кроки на цьому шляху були зроблені в творчості Марка Вовчка. Її громадська і літературна діяльність мала виняткове значення в жіночому русі. Марко Вовчок у 60-ті роки ХІХ ст. була символом емансипованості, еталоном для інших жінок.,, Жоржсандизм” Марка Вовчка не вписувався у канонічний образ борця з кріпацькою неволею й збирача фольклорних скарбів. Щодо порівняння письменниці з Жорж Санд, то на це,, наштовхнула її краса, її стиль життя, зневага до умовностей. Як і Жорж Санд, вона захоплювала і навіть грала фатальну роль у житті багатьох українських та російських літераторів свого часу і роками жила в атмосфері слави, скандалів, чуток і пліток, бентежачи своє літературне середовище” [16, с. 12]. Шлях М. О. Вілінської до емансипації багато в чому визначався не тільки впливом демократичних віянь часу чи впливом конкретних чоловіків, а й особистісними якостями, серед яких домінували – незалежність і самостійність (у судженнях, вчинках, діях).
В її ранній прозі блискуче передано жіночий голос. У пізніших творах письменниця витворює образ,, нової жінки”. Це було задовго до того, коли схожі характери стали більш прийнятними й поширеними і в європейській літературі, й задовго до появи зрілої феміністичної традиції і в російській, і в українській літературі.
Тому варто проаналізувати те, якою мірою ідеї визволення жінки відбиті у власній біографії та творчості Марка Вовчка, як вони зароджувалися та розвивалися. В Домонтович зосереджує свою увагу більше на колізіях особистих стосунків, на любовних романах письменниці і називає її,, Моцартом любовних історій”. Але дуже широко зацікавленість жіночим питанням проявлялася і у громадській діяльності Марка Вовчка, її намаганням допомогти жінкам зайняти гідне місце у суспільстві.
Марко Вовчок була людиною високої культури та широкої ерудиції, мала витончений літературний смак. Проте не лише цим вражала Марія Олександрівна своїх сучасників. Вона була приваблива і жіноча, розумна й талановита, самостійна та рішуча, без жодної нотки фальші й лицемірства. До того ж їй були притаманні якості ділової людини: письменниця сама брала участь у переговорах з видавцями, редакторами журналів щодо публікацій своїх художніх творів і перекладів, а в 1871 році навіть виступила в ролі керівника журналу. Усе це дозволяє назвати Марко Вовчок однією з “нових жінок”, які вбачали сенс свого призначення в суспільстві не тільки в сімейному житті, але й у громадському служінні.,, Марко Вовчок, як і більшість інших видатних жінок тієї доби – С. Ковалевська, Н. Суслова, Н. Хвощинська, А. Енгельгардт, М. Вернадська та інші, − пов'язувала жіночу емансипацію не стільки з вільною поведінкою, скільки з участю жінок у громадському, науковому і трудовому житті. В. Я. Звиняцьковський справедливо наголошує, що Марко Вовчок як письменниця вже фактом своєї літературної праці зробила внесок у справу емансипації:,, Саме,, звільнення” жіночої творчості з вузького кола,, суто жіночих” тем та звернення до питань долі рідної країни, відміни кріпацтва, рівного для всіх обов’язку працювати і права жити по-людському – значимий акт,, гуманізації” російської та української жінки, справедливо пов’язуваний з ім’ям Марка Вовчка” [Цит. за кн. : 17, с. 255].
Нещасливе дитинство у садибі, яка була перетворена на пустку вітчимом-алкоголіком. Навчання в пансіонаті й принизлива роль чи то вихованки, чи гувернантки у багатому, респектабельному домі тітки, де для дівчини не знайшлося навіть окремої кімнати. Шлюб з Опанасом Маркевичем поклав край цій принизливій непевності, проте кілька років молоде подружжя було приречене на ледь не жебрацьке існування. При перших зустрічах з Пантелеймоном Кулішем, першій появі у товаристві українських літераторів справляла молода письменниця враження мовчазної, надміру сором'язливої жінки. Але такою вона подобалася. Нею опікувалися, пропонували допомогу й покровительство, не скупилися на вияви захоплення.
Однак невдовзі Марія Маркович починає руйнувати, сказати б, горизонт сподівань тих непересічних чоловіків, в оточенні яких перебувала, порушувати норми, обов'язкові для,, доброчесної” жінки, будь вона тричі талановитою і розумною. Скажімо, як міг не обурити факт, коли Марко Вовчок не захотіла погодитися з редакторськими правками, внесеними в тексти самим метром Кулішем. Останній вважав, що саме він перетворив у художні перлини недосконалі спроби нікому не відомої жінки, дав зразки художньої редакції. Але, як пише М. Зеров,,, Куліш міняв правобережний колорит Вовчкової лексики (сліди життя на Поділлі, в Немирові) на лівобережний, і ніяких істотних змін, справжньої печаті майстра на ученицьких спробах, в його зразках художньої редакції немає. Між тим ображений метр у листах до Д. Каменецького й інших адресатів клятвено обіцяв більше не перейматися Марком Вовчком, для якого він з доброти душевної і так, мовляв, зробив забагато! Куліш, який не міг нахвалитися відкритим ним самородком та претендував на роль учителя, редактора, опікуна (і звичайно ж, коханця), дуже швидко перейшов від обожнювання до ненависті й публічного глузування” [Цит. за кн. : 2, с. 105]. В. Домонтович з приводу їхніх стосунків говорив, що,, Куліш бажав, щоб вона належала тільки йому, а Марія Олександрівна воліла належати тільки собі” [Цит. за кн. : 2, с. 105].
Куліша вважають автором (чи, принаймні, хоча б співавтором) псевдоніма Марії Маркович. Псевдоніма чоловічого, простонародного, який з'явився, мабуть, з фонетичної подібності прізвища й цього літературного імені. Згодом Куліш приписував,, вовчій” семантиці пророче значення, наголошуючи невдячність і жорстокосердість облагодіяної авторки. Але прикметно, що сама Марія Олександрівна ніколи не використовувала псевдоніма у листуванні, а підписувалася завжди як Марія Маркович і не раз говорила про власну відразу до цього недоладного й абсолютно не репрезентативного щодо значної частини її текстів прізвиська. Усі свої публікації після від'їзду з Петербурга 1877 року вона намагалася подавати не за підписом,, Марко Вовчок”:,, Пусть Марко Вовчок исчезнет, как в воду канет, и пусть остается под водою до самой смерти, – это лучшая мера дожить до нее спокойно и много работать” [24, с. 458].
Навколо молодої жінки завжди було присутнє велике коло обожнювань, а вона тим часом поводить себе сливе по-чоловічому. Кидає обридлого Куліша, який дріб'язково докоряє, що, знайшовши,, кращого” – Тургенєва, – не вміла оцінити високих достоїнств того, хто ввів її в літературу (тож кохання мусило бути чи не виявом обов'язкової вдячності). А у 1859 році їде з І. С. Тургенєвим за кордон. Невдовзі відбувається її фактичний розрив з чоловіком. Тепер Марко Вовчок стає професійною письменницею. Вона заробляє на життя літературною працею (публікації, переклади, навіть дорожні нариси). У Німеччині, Франції знайомиться з багатьма російськими інтелектуалами (Огарьов, Герцен, Добролюбов). Листи її до російських адресатів, з одного боку, а з іншого, – до чоловіка, Д. Каменецького, Т. Шевченка, яким писала по-українськи, вражають прикрою,, перебивкою” тону. Невиробленість епістолярної культури змушує вдаватися до народно-розмовного стилю, який одразу робить неможливим (чи принаймні ускладнює) обговорення духовних проблем, нюансів почуттів і стосунків.
В ліберальному середовищі російських емігрантів реакція на спосіб життя, обраний Марком Вовчком, на жіночу самостійність у любовних зв'язках (яка, звичайно ж, толерувалася, коли йшлося про чоловіків, тим більш представників мистецького, богемного світу!) була дуже жорсткою. Скажімо, Кулішеві до вульгарності мстиві оцінки можна ще пояснити розривом і ревнощами. В. Домонтович у,, Романах Куліша” цитує лист Пантелеймона Олександровича до Ом. Огоновського від 20 липня 1889 року:,, Марка Вовчка вигадав я по созвучному слову Марковичка, та й не помиливсь, приложивши такий псевдонім: сей бо вовчок, той, що росте диким паганцем на плодючому дереві, висисав так само живі соки з людей, що держали його на світі” [Цит. за кн. : 2, с. 107].
У цей час Марко Вовчок багато пише й інтенсивно друкується, її письменницька слава, як і слава Жорж Санд, утверджується аж ніяк не через,, капості”, та позиція незалежної жінки, яка сміє нехтувати приписами патріархального доброго тону, воліє сама вибирати любовних партнерів, розпоряджатися власним тілом і власним життям, викликає осуд ніби найпередовіших сучасників.
Марко Вовчок, яка демонструвала свою незалежність поведінкою і самим фактом,, вторгнення” в літературу, обрала чоловічий псевдонім, і у ХХ, і у ХІХ ст. сприймалася як виняток з правил, як екзотична особистість – чи то як жінка з чоловічими звичками й нахилами, чи то як письменниця, повністю залежна від чоловічого літературного канону. Такі оцінки не можна вважати правильними. На нашу думку, спробу представити Марію Олександрівну як людину раціоналістичну, суху, холодну (розсудливу), мовчазну (,, мовчазне божество”, за визначенням П. Куліша) можна вважати поверховою та хибною. Ділові якості й організаторські здібності Марка Вовчка не вбили в ній жіночість і привабливість. Вона була турботливою донькою (про це свідчать листи її матері [13, с. 219]), дружиною, матусею, пізніше – бабунею. Жіноча природа цієї талановитої письменниці завжди перемагала в її житті, творчості. Про те, що під чоловічим псевдонімом писала жінка, сучасники Марко Вовчок здогадалися відразу ж: особливий ліризм, емоційність, зворушливість, щирість,,, жіночість” її прози, особлива іронія навряд чи були б притаманні манері чоловіка-письменника. Український байкар Л. Глібов 17 травня 1858 р. писав О. Шишацькому-Іллічу:,, Ви думаєте, що М. Вовчок – той самий Куліш. Навряд... А мені здається, що автор оповідань – жінка і, мабуть, чи не з фамілії Маркевичів... Я з задоволенням читав. Мені дуже подобається мова” [ Цит. за кн. : 13, с. 34]. Не можна не погодитись із С. Павличко, яка наголошувала:,, Жінки живуть серцем, чоловіки – розумом, – ця банальна сентенція має великий зміст у контексті творчості Марка Вовчка. Вона сама людина серця, вона пише серцем про почуття” [16, с. 20].
Незалежність та оригінальність Марка Вовчка проявилися і в стилі її життя: як й інші жінки-письменниці (Ж. Санд, Є. Тур, А. Панаєва) вона була вільна від міщанських забобонів, з іронією ставилася до умовностей. Її цивільні шлюби – це своєрідний виклик суспільній думці. Як і французька письменниця Жорж Санд, Марко Вовчок жила в атмосфері літературної слави й чоловічого поклоніння. Її популярності в житті та літературі заздрили, особливо жінки.
Ще на початку творчої діяльності Марко Вовчок глибоко вивчала життя народу, його побут, звичаї. У Немирові, згадував Б. Маркович, дім батьків був завжди повний бажаними гостями, були там,, прості люди і особливо жінки, з якими Марковичі не пропускали нагоди побалакати” [Цит. За кн. : 13, с. 26].,, Подібні зустрічі, як писав у своїх спогадах про Марка Вовчка С. Ращенко, були у письменниці і в Олександрійському, що на Ставропільщині” [Цит. за кн. : 19, с. 12]. Ці зустрічі допомагали їй у змалюванні правдивих образів жінок, чий душевний світ, сила і чистота почуттів вражають своєю глибиною.
Про певний інтерес Марка Вовчка до феміністичного руху і жіночої емансипації може свідчити і її листування. 11 вересня 1864 року вона писала професору С. Єшевському про своє зацікавлення щодо справи влаштування окремих притулків для дівчаток:,, Після переоблаштування тюрем сподівалися на організацію колонії для дітей, для хлопчиків, і раз, якби це прийняли, тоді те ж саме можна було б влаштувати і дія дівчаток – от Вам розгадка того, про що Ви питали. Я весь час давно вже роздумую і гадаю, як краще це влаштувати, якщо буде можливість” [24, с. 430]. А уже в іншому листі до того ж С. Єшевського (початок серпня 1864) вона пише у зв'язку з роботою над,, Записками причетника”:,, Мене дуже тепер хвилює думка, скільки б могли зробити жінки, священицькі доньки і дружини, і що вони нічого не роблять” [24, с. 425].
Восени 1869 року Марко Вовчок відвідує в Парижі будинок Товариства опіки над дівчатами, щоб ознайомитися, запозичити французький досвід для застосування в Росії. З цього приводу зберігся лист секретаря товариства допомоги молодим дівчатам пані А. В. де Буасмон, яка говорила:,, Але, зважаючи на те, що благородна іноземка має прагнення, такі корисні для її країни, я готова взяти на себе, у зв’язку з відсутністю голови нашого товариства, організацію Ваших відвідин будинку” [Цит. за кн. : 2, с. 108].
Незаперечним є той факт, що Марко Вовчок цікавилася життям і діяльністю передових жінок того часу. Вона вивчала судову справу російської революціонерки і публіцистки Віри Засулич, яка, вчинивши замах на градоначальника Петербурга Ф. Трепова, за словами Тургенєва,,, збурунила всю Європу” [ Цит. за кн. : 19, с. 13].
Марко Вовчок високо цінувала наукову та письменницьку діяльність Софії Ковалевської, яку першою з жінок було обрано членом-кореспондентом Петербурзької Академії наук, захоплювалася діяльністю Ю. П. Єшевської, Н. О. Тучкової-Огарьової, письменниці Т. П. Пассек, перекладачки і піаністки В. О. Єракової, письменниці і перекладачки Н. О. Білозерської, учительки А. С. Миролюбової, багатьох інших жінок із свого оточення.
Життя самої письменниці також було наповнене громадянським змістом, підпорядковане благородній справі визволення трудящої людини. Перебуваючи за кордоном, вона знайомиться з багатьма вченими (Д. Менделєєв, І. Сєчєнов, П. Чобишев, І Станкевич, С. Єшевський), діячами культури. Благодатний вплив на Марка Вовчка справило спілкування з О. Герценом, М. Огарьовим, М. Добролюбовим.,, Марко Вовчок по праву посіла місце в ряду таких революційно-демократичних письменників минулого століття, як Шевченко, Некрасов, Добролюбов Салтиков-Щедрін, з якими вона була пов'язана узами особистої дружби” [19, с. 13].
Незважаючи на всілякі перешкоди, Марко Вовчок як передова жінка свого часу не припиняє активної громадської діяльності. Особливо багато уваги вона надавала жіночому питанню.
В 1870 році Марко Вовчок звернулася до уряду по дозвіл видавати журнал,, Переводы лучших зарубежных писателей”. З цього приводу начальник III відділення одержав про Марка Вовчка таємну довідку:,, …в літературі дотримується прогресивно-демократичного погляду і не проти відстоювати жіночу емансипацію... в особистому житті з аристократичними нахилами і не позбавлена пихи... знається з літераторами переважно молодими, початківцями” [13, с. 194]. Деталь про інтерес до жіночої емансипації не випадкова. Журнал планувався як такий, що має допомогти інтелігентним жінкам. Наприкінці 60-х років вона зредагувала статтю Джона Стюарта Мілля,, Про пригноблення жінок”, цим самим прагнучи згуртувати біля себе емансипованих жінок для перекладацької роботи у редагованому журналі. Наступний крок мав бути вже не теоретичним, а практичною, реальною допомогою для жінок. Журнал почав виходити з січня 1871 року (в 1871 році вийшло 12 чисел, а в 1872 – 5). Видання сприяло ознайомленню російської публіки з художніми і публіцистичними творами зарубіжних авторів. Функціонування журналу забезпечувалося жіночою працею: з одного боку, це дисонувало політиці уряду, з іншого – розширювало можливості використання праці освічених жінок.
Навколо редакції часопису об’єдналося чимало емансипованих інтелігенток, які перекладацькою працею заробляли собі й своїм близьким на життя. До Марка Вовчка зверталися жінки зі столиці і провінції. В кінці 1870 року вона писала до свого чиновника Федора Лазаревського:,, Я живу по-старому, з тією тільки різницею, що тепер кожний понеділок в мене натовп жінок. Усі шукають праці. Багато хто приїздив і приїздить із провінції. Всі хочуть праці. Ні, це не примха вже, а потреба. Приїздять не лише молоденькі, а всякі: і літні, і зрілі, і навіть старі. Це поголовне повстання. Що у Вас на Кавказі думають про жіночу працю? ”[13, с. 200]. Ось деякі прізвища співробітниць, яких Марко Вовчок залучила до праці: Катерина Ріттенберг, Софія Леонова, Ганна Зейдер, Аделаїда Кондратьєва, Юлія Корнільєва, Віра Срмакова, Олена Лихачова, Ганна Вуткевич, Катерина Данилова, Прасковія Дмитрієва (мати Марка Вовчка), Лідія Жданова, Олена Скабичевська. Марія Григор'єва, Катерина Сисоєна. Марія Цебрикова, Марія Михайловська, Юлія Єшевська, Катерина Лазаревська, Антоніпа Лещинська та ін.
Також Марко Вовчок взяла участь у виданні,, Сборника на помощь учащимся женщинам, составленного исключительно из произведений женщин, снимков с картин и иллюстраций художников”, написавши до нього оповідання,, Праздничный сон”.
Марко Вовчок − виняткова постать серед освічених жінок свого часу. Її життя – приклад активної життєвої позиції, приклад служіння своїй справі (вона реалізувала себе і як письменниця, і як критик, і як перекладачка, і як громадська діячка, і як ділова жінка – організатор і редактор журналу). Марко Вовчок палко відстоювала право жінки на утвердження у суспільстві. А громадська діяльність письменниці свідчить про глибоке розуміння нею проблеми соціальної емансипації жінки, її важкого становища у світі.
 
Розділ ІІІ. Образи незвичайних жінок в українській прозі Марка Вовчка
 
3.1. Образ Устини з повісті ,,Інститутка”
Українські оповідання та повісті Марка Вовчка – характерне явище переходу української прози від просвітительського реалізму до реалізму класичного. У своїх творах письменниця проникає в глибини народної душі, соціальне буття народу, устами сільських трудівників розповідає про типові життєві випадки, зображує трагічні долі селян-кріпаків (найчастіше селянок).,, З появою цих творів здійснюється перехід від виявлення окремих вад суспільного буття до широких соціальних узагальнень. Причина страждань трудової людини тепер трактується як,, громадське лихо” і пояснюється не просто лиходійством з боку того чи іншого кривдника з панівної верстви, а суспільними умовами, тиском соціального устрою” [8, с. 212].
У 1857 році в Петербурзі виходить перша збірка творів Марка Вовчка,, Народні оповідання”, де було вміщено одинадцять невеликих творів:,, Сестра”,,, Козачка”,,, Чумак”,,, Одарка”,,, Сон”,,, Горпина”,,, Викуп”,,, Свекруха”,,, Отець Андрій”,,, Максим Гримач”,,, Данило Гурч”.,, Оповідання ці не були однорідні за матеріалом і за характером зображення конфліктів. У деяких з них розроблені родинно-побутові мотиви в дусі українських народних пісень і казок (,, Чумак”,,, Сон”,,, Свекруха”). Інші оповідання (,, Максим Гримач”,,, Данило Гурч”) переносили читача в світ стародавніх українських легенд, в часи козацтвa” [10, с. 49]. В більшості цих оповідань письменниці виявився романтичний струмінь (,, Свекруха,,, Максим Гримач”,,, Данило Гурч”), а в оповіданнях,, Козачка”,,, Одарка”,,, Горпина” простежуються реалістичні тенденції; в їх основі лежать драматичні конфлікти – зіткнення чистих і благородних душею селян з морально розбещеними і ницими деспотами-кріпаками. В центрі уваги письменниці гострі соціальні проблеми передреформеної дійсності.
Протягом 1861 року в журналі,, Основа” друкувались оповідання Марка Вовчка,, Два сини”,,, Ледащиця”,,, Не до пари”,,, Три долі”, які склали з раніше написаним оповіданням,, Чари” другий том,, Народних оповідань”, виданий у Петербурзі у 1862 році. У цих творах також виразно звучать антикріпосницькі мотиви.,, Нова книга тісно пов’язана з мотивами й образами з першим томом,, Народних оповідань”. Разом з тим тут з’явилися нові мотиви, відбився підвищений інтерес письменниці до морально-психологічних проблем” [10, с. 135]. Ще перебуваючи в Немирові Марко Вовчок розпочинає роботу над повістю,, Інститутка, яка була повністю опублікована в журналі,, Основа” (березень, 1962), і стала значним кроком української прози на шляху реалізму і новим етапом у творчості самої письменниці.
У Марка Вовчка поглиблюються викривально-аналітичні можливості реалізму, зростає соціальна загостреність критики кріпосницької дійсності, з’являється суспільно-політичний аспект художнього трактування реальних причин народного лиха. Зображення навколишнього середовища підпорядковане завданню соціально-психологічної характеристики героїв,,, обставини виступають як чинники формування характерів героїв, їхніх дій, настроїв, думок, прагнень” [8, с. 213].
Марко Вовчок збагатила українську літературу жанрами соціально-проблемного (,, Козачка”,,, Одарка”,,, Горпина”,,, Ледащиця”,,, Два сини”) та баладного оповідання (,, Чари”,,, Максим Гримач”,,, Данило Гурч”), соціальної повісті (,, Інститутка”), соціально-побутової казки (,, Дев’ять братів і десята сестриця Галя”).
Оригінальність,, Народних оповідань” багато в чому зумовлена саме тим, що,, події і персонажі розкриваються у них через сприйняття жінки з демократичних низів, найбільш гнобленої і страждаючої з усіх пригноблених” [10, с. 57]. Саме доля цієї жінки, іі ставлення до життя стали основною темою українських оповідань Марка Вовчка. Це надало особливої глибини і своєрідності її творам.
,,Особливо з глибоким чуттям і любов’ю писала Марко Вовчок про жіноцтво. Безмежно ніжні, ласкаві матері; вірні, навіть жертовні в коханні, дівчата; щирі, сердечні подруги; добрі сестри; чисті, непорочні дівчата-підлітки – всі ці герої оповідань письменниці сповнені тієї принадної краси і душевного благородства, які український народ обезсмертив у своїй поезії ” [5, с. 19].
,,Найвищого мистецького рівня досягає Марко Вовчок у зображенні трагічної долі жінки-кріпачки, яка в тогочасному суспільстві була найбільш гнобленою, приниженою й безправною істотою. Цей образ посідає центральне місце в обох книжках,, Народних оповідань”,,, Інститутці”. Зосереджуючись передусім на станових суперечностях, виявляючи глибоке знання конкретних явищ кріпосницької дійсності, Марко Вовчок показує, як життя цих прекрасних душею трудових людей нівечать жорстокі поміщики та їхні прислужники” [8, с. 216].
Вершиною творчості Марка Вовчка стала «Інститутка» (1859-1861 рр.), перша в українській літературі соціальна повість, у якій розширяється галерея народних образів, особливо жіночих, повніше відбивається селянський протест.,, Вона займає особливе місце у художньому дослідженні кріпосницької дійсності – і глибиною проникнення у соціальні обставини, і відкриттям ряду типів-характерів. У творенні їх Марко Вовчок ще більшою мірою, ніж у попередніх творах, іде від явищ самого життя. Тому її селяни вимальовуються не опоетизовано-одноманітною громадою, а у складних виявах соціальної поведінки, нахилів і вдач. І нестримно-запальний Назар, і мужній, урівноважений Прокіп, і вільнолюбива Катря, і терпляча душевна бабуся, й епізодичний образ москаля-кухаря – усе це типові характери, що розкриваються у типових обставинах через діалоги та вчинки, через влучні оцінки наділеної великим оптимістичним відчуттям оповідачки з народу Устини” [7, с. 42 ].
Особливістю композиції повісті є й те, що оповідь, як і в «Народних оповіданнях», ведеться від першої особи. Цікаво, що тут першою особою виступає одна з головних героїнь твору, Устина. Отже, крізь призму її сприйняття змальовано панів, кріпаків та взаємини між ними.,, Саме тому всі оцінки Устиною інших дійових осіб повісті сприймаються як судження самого народу” [5, с. 23].
В образі головної героїні Устини втілені характерні ряси жінки-страдниці, яка живе в умовах страшної кріпосницької неволі, безправності, підневільної праці на панів. Дівчина говорить:,, Люди дивуються, що я весела: надійсь, горя-біди не знала... Було, мене й б'ють (бодай не згадувати) – не здержу серця, заплачу, а роздумаюсь трохи – сміюся” [25, с. 395]. Такою змальована Устина на початку твору. Але Марко Вовчок на цьому не зупинилася, вона показала, як з розвитком сюжету, під впливом обставин та оточуючих людей змінювалося світобачення Устини, як зростало її прагнення до волі, давно вимріяної і такої очікуваної. Дівчина, немов перероджується, коли знайомиться з Прокопом, що готовий на будь-які випробування, аби тільки визволити себе й свою кохану з кріпацької неволі, думки про вільне життя заполонюють її душу, будучи з милим наодинці, Устина говорить:,, Весела душа моя, і світ мені милий, і таке в світі гарне все, таке прекрасне!.. ” [25, с. 422]. Видно, що наділена дівчина і життєрадісною вдачею, і волелюбністю й оптимізмом. Вона і красна вродою, і смілива, і до роботи метка, і до жартів уміла, тільки талану не має. Але це жінка, яка зазнала багато горя у житті.
Устина рано залишилася сиротою, росла в чужих людей. В десять років її забрали до панського двору та примусили працювати нарівні з дорослими. Важко їй було у старої пані, і зовсім нестерпним стало життя при панночці:,, Прийду було її вбирати, вже якої наруги я од неї не натерплюся” [25, с. 402]. Дівчина покірна долі, мовчки зносить усі знущання.
У словах і думках Устини втілені настрої закріпаченого селянства. Знущання, погрози довели дівчину до важкого захворювання, але її підняли немічну й погнали знов до панської роботи, називаючи ледащою і погрожуючи ще страшнішими покараннями.
Устина показана розумною, мудрою, спостережливою, що виявляється в її оцінках життєвих явищ, у влучних характеристиках людей, зокрема панства. Як і весь трудовий народ, вона в таких важких умовах не втрачала волелюбності, гідності, моральної стійкості, доброти, оптимізму. Устина не підноситься до активного протесту проти панських знущань, але її ненависть до панів також зростає, її симпатії на боці волелюбного Назара і рішучого протестанта Прокопа.
Хоч дівчина й покоряється панам, але весь час мріє про волю. Звільнилася вона від кріпацької неволі, коли Прокопа, її чоловіка, віддали в москалі. І хоча їй і в місті доводилося тяжко працювати, але вона почувала себе щасливою. Можливо, назавжди розпрощалася зі своїм Прокопом Устина, кров'ю обкипає кожна зароблена нею у тяжких наймах копійка, але й вона почуває себе вільною: принаймні сама може обирати собі місце роботи, може перемінити остогидлу службу. Вона була безмежно вдячною Прокопу за те, що він визволив її з кріпаччини.
Устина акцентує не на тому, як їй тужно за милим, як важко без нього, як вона очі виплакує на самоті (лейтмотив рекрутських пісень, приміром) ; ні, вона плекає думку про те, що,, вільно мені, що не зв’язані руки мої” [25, с. 436] (солдатки звільнялись від панщини) :,, То як же мені свого чоловіка забути хоч на хвилинку? Він мене з пекла, з кормиги визволив!.. Та мене й Бог забуде! Він чоловік мій і добродій мій. Поздоров його Мати Божа: я вільна! ” [25, с. 436].
Прокіп зміг визволити Устину од кріпацтва тільки тому, що не побоявся виступити проти оскаженілої панночки, проголошуючи:,, Воли в ярмі, та й ті ревуть, а то щоб душа християнська всяку догану, всяку кривду терпіла і не озвалась! ” [25, с. 425]. Марко Вовчок визнавала природною народну боротьбу за волю.
Марко Вовчок у повісті паралельно змальовує два жіночі образи, що нею постійно протиставляються, а саме: це образи Устини і панночки. Кріпачка Устина – багата і красива натура. Вона щира і привітна з подругами, з повагою ставиться до бабусі-кріпачки, заступається за неї, коли панночка починає її бити. Вона розумна і спостережлива, уміє розпізнавати людей і влучно та дотепно давати їм характеристику. Навіть свою мучительку не проклинає, а здивовано думає:,, Таке молоде, а таке немилосердне, Господи! ” [25, с. 403]. Вона щиро покохала Прокопа, почуття дівчини глибокі, безкорисливі.
Порівнюючи кріпачку з поміщицею, письменниця відзначає моральну вищість представників з народу. Панночка з презирством ставиться до кріпаків, знущається з них.,, Люди прокидались і лягали плачучи, проклинаючи. Усе пригнула по-своєму молода пані” [25, с. 420].
Устина, хоч і неписьменна, має багатий життєвий досвід, добре розбирається в людях. Панночка закінчила інститут, але не придбала ніяких знань. Вона не здатна на глибокі і щирі почуття. Після одруження прибирає до своїх рук і чоловіка, не зважає на його думку.
Устина мріє стати вільною, а панночка – розбагатіти за рахунок експлуатації селян-кріпаків. І ставши вільною, дівчина промовляє:,, Легко зітхнути, весело глянути й думати: що зароблю, то все на себе; що й посиджу і поговорю – нікого не боюся; робитиму чи ні, – ніхто мене не присилує, ніхто не займе. Чуюся на душі й на тілі, що я живу” [25, с. 436].
Устина глибоко й щиро кохає Прокопа. Потішає в горі, допомагає зносити тяготи солдатського життя. Сім років чекала вона чоловіка, ні на хвильку не забуваючи про нього. Протилежне почуття у панночки. Щодня якісь примхи. А одружившись із лікарем, не рахується з його думкою, підкоряє його волю. Спостерігаючи за ставленням панночки до лікаря, Устина зауважує:,, Чудне панське кохання” [25, с. 409].
Мова Устини проста, лагідна. Панноччина – груба і неласкава, у звертаннях до кріпаків у неї переважають грубі слова, лайка.,, Я тебе на шматки розірву! Задушу тебе, гадино! ” [25, с. 402], – кричить вона Устині.
Марко Вовчок, домагаючись художньої правди, показала величезний контраст між зовнішністю панночки та її характером, бо бачила красу людини в людяності, щирості, доброзичливості. Портрет же Устини повністю гармонує з її внутрішніми якостями.
На відміну від Устини, Катря була вільною козачкою. Вийшовши заміж за кріпака Назара, змушена була працювати на панів. Спочатку вона годила їм, намагалася працею заслужити подяку. А замість неї – дорікання шматком хліба, їй не дозволили навіть побути біля хворої дитини. Після смерті немовляти Катря перестає коритися панам. Вона сміливо заявляє:,, Тепер я вже не боюся вас! Хоч мене живцем із’їжте тепер! ” [25, с. 423]. Вона дуже побивається за дитиною, життя для неї стало беззмістовним, безрадісним. Катрі не вистачає сили волі, стійкості й наполегливості. Вона не схотіла на світі жити, покінчила життя самогубством.
Ось такі вони – чесні і працелюбні, щирі і вільнолюбиві жінки-кріпачки – героїні повісті «Інститутка». Цими образами Марко Вовчок показала моральну перевагу кріпаків над панами, підтвердила готовність Катрі й Устини дорогою ціною заплатити за волю і незалежність.
 
3.2. Образ Катрі з повісті ,,Три долі”
 
До спроб української психологічної прози слід віднести повість Марка Вовчка,, Три долі”, у якій письменниця зосереджує свою увагу на дослідженні найтонших душевних порухів, показує внутрішні протиріччя і конфлікти між людьми.,, Описи зовнішності молодих героїв і героїнь витримані в дусі епічної народної поезії, але психологічні характеристики основних персонажів значно поглиблюються. Перед нами з'являються майстерно окреслені індивідуальності з своєрідним внутрішнім світом” [10, с. 143].
,,Три долі – три життєві дороги – відкриваються перед молодими дівчатами із слободи П'ятигори. З самого початку повісті ми знайомимось з їхніми характерами: перед нами горда, запальна, метка і весела Катря; спокійна, задумлива і погожа, як тихе літо, Маруся; чутлива, схильна до рефлексій і споглядання, добросерда, розсудлива Хима. Одначе ці характери не відразу виявляють себе повністю, їхні приховані сили виявляються тільки в зіткненні з тяжкими життєвими випробуваннями. Таким випробуванням стає нещасливе кохання трьох дівчат до одного парубка – Якова Чайченка” [12, с. 183].
Глибоке проникнення в душевний світ персонажів, особливо дівчат, дозволило авторові створити яскраві індивідуальні характери, правдиво, щиро розповісти не нову, але все ж хвилюючу історію нещасливого кохання подруг до одного парубка.
,,Він полонить їхню уяву своєю вродою і невимовною тугою, яка проступає в кожному його погляді і русі, в загадкових словах його журливих пісень. В перших стражданнях, сумнівах, у внутрішній боротьбі розкриваються характери, визначаються різні типи життєвої поведінки” [12, с. 183].
Палко і пристрасно кохає Катря Якова, дівчина не роздумує над причинами його журби, віддається всією душею радісній пісні свого першого почуття, заради якого ладна була знести людський поговір, боротися проти суворого батька. Але надзвичайно,, глибоке горе і душевне розчарування охоплює дівчину, коли вона дізнається про істину: не їй, а чорнобривій шинкарці навіки віддано серце коханої людини” [10, с. 144]. Вона тяжко страждає. Яків виявився не здатним зрозуміти всю небуденність Катриної вдачі, не зумів відповісти на любов дівчини, чи принаймні не здатен зробити вибір Але Марко Вовчок дає зрозуміти, що в її стражданнях багато від самолюбства, від ображеної гордості. Жодного разу Катря не робить спроби збагнути душу Якова, зрозуміти його становище. А він же так само нещасливий у своєму коханні і приречений на довічну душевну самотність.,, Лучче б я його поховала! ” [25, с. 358. ] – вигукує горда, нещасна Катря. Поступово в ній народжується відчуження од рідних і близьких, з'являється невір'я в людей, в правду і справедливість, зникає чутливість до людського горя, її відчай набирає характеру крижаного суму, накладає відбиток на світосприймання:,, І нащо чоловік живе? Нащо у світ родиться? Живе на муку, родиться на смерть. Нічого шукати, ні по чім боліти – усе проходить, як дим, усе минає, як зілина” [25, с. 368].
Катря скористалася, очевидно, єдиним вибором, котрий дозволяв жінці зберегти власну гідність. Цей вибір – чернецтво. Марко Вовчок наголошує не лише на залежності героїні від непостійного, роздвоєного в своїх почуттях нареченого, але й могутньому (і в цій ситуації фатальному) гніті батька. Деспотичність батька, який не рахується ні з ким у родині, продемонстрована в багатьох епізодах. Покірна дружина з таким статусом покірної і тому облагодіяної господарем рабині звиклася. Дочка бунтується, і її непокора лише посилює деспотичність. Незгода на шлюб, причому незгода якась ірраціональна, бо Катрин обранець і заможний, і з доброї родини, ніяких очевидних перешкод ніби й немає, остаточно руйнує доччине щастя. З-під цього майже що неуникного гніту, коли обставини не лишають жінці ніяких шансів на перемогу, Катря визволяється ціною зречення світу, тобто тілесності, чуттєвості, зречення, власне, своєї статі, адже монастирське існування – це буття істоти, сказати б, безстатевої.
,,Героїня Марка Вовчка – максималістка: якщо обранець зрадив, якщо її почуття розтоптані, вона зречеться земної марноти взагалі. В результаті цього душевного охолодження, відрази до життя Катря і вирішує піти в монастир. Справді незрадливим обранцем стане лише Бог. Ми нічого не дізнаємося про Катрину монастирську аскезу, про її прагнення до християнських чеснот. Навпаки, засвідчено брак смирення, і це чернецтво представлене швидше як торжество над тим світом, що її скривдив. Катря вивищується над ним, споневаживши як дрібні й недостойні усі його цінності. Що-що, а християнська покора так і не стала Катриним здобутком. Це спеціально наголошено в епізоді останніх відвідин героїнею рідного обійстя. Вона не приїхала па похорон батька та матері, з'явившися лише для оформлення спадщини монастиреві. Вона незрушна й відсторонена від усього” [2, 111-112]. Лише раз спалахнула колишнім вогнем, явивши не зжиту, але придушену могутньою волею найсильнішу пристрасть – ненависть:,, Кожен чоловік другому ворог великий, ворог лихий, – промовила з опалом: очі заіскрились, задрижали уста: пізналась мені давня Катря. Огнем та полум'ям од неї пахнуло – як колись” [25, с. 391]. Отже, смирення з гордості, використання єдиної можливості уникнути приниження й упослідженості.
Результати тієї життєвої поведінки, того шляху, по якому пішла дівчина, охоплена,, фанатизмом відчаю”, змальовані письменницею з потрясаючою драматичною силою.,, Монастир не примиряє Катрю з життям, не приносить їй душевного спокою, спустошує її душу. Зникає здатність дівчини щиро любити, глибоко відчувати, страждати і радіти. Замість цього з'являється груба байдужість і черствість, а разом з тим – глибоке озлоблення і ненависть до людей” [10, с. 147].
У сцені приїзду черниць у П'ятигори постають два типи породжені середовищем,, чорного духовенства”: тип аскетично нестямної фанатички і тип рядової черниці-лицемірки. З почуттям гумору говорить оповідачка про товсту, рум'яну, балакучу черницю Меланію з її жадібними, рухливими очима, спритними руками і ненаситним апетитом. Голосний бас Мелані лунає по всій хаті. Вона вміло прибирає до своїх рук спадщину Катрі, закликаючи,, потрудитись для господа бога”, не забуваючи про власні інтереси.
І поряд з нею – образ нещасливої, самітної і озлобленої черниці, в яку перетворилася колись весела жвава Катря – улюблениця сільської молоді.,, Була вона ще дуже з себе хороша, хоч як змарніла, і очі впали, і сама, як нітка, біленька стала. Вона якось захолола… На дух-мару вона походила з своїм нездзвиженим обличчям, із своїм поглядом безпричасним... А ще в тій довгій рясі чорній, у тій чорній покривальниці! ” [25, с. 389].
Всі спроби Хими викликати на відверту розмову свою подругу, зворушити її серце розповіддю про батьків або ж про долю Марусі і Якова приводять лиш до монотонних відповідей:,, Боже благослови…” [25, с. 391]. Не запалюють теплотою відчуженого, мертвого погляду Катрині знайомі квітучі місця, ні рідна хата-пустка, ні односельчани що знали її з дитинства, ні сиве волосся колишньої подруги юних років – Марусi.
В цій сцені, змальованій з властивою Марку Вовчку стислістю і суворістю засобів емоційного забарвлення, письменниці вдається створити образ, який силою своєю не поступається кращим образам світової літератури.
Шлях відречення від світу показаний письменницею як глибоко згубний, яким убиває кращі задатки людської природи.
Зовсім інший тип поведінки пов'язаний з образом Марусі.,, Це лагідна і любляча жінка. На перший погляд, смілива Катря здається сильнішою і значнішою за неї. Та коли вдуматись у тканину твору, то стає очевидним що саме тиха Маруся знаходить у собі найбільше стійкості, сили і готовності до випробувань заради коханої людини. Якщо Катря не витримує краху своїх ілюзій і духовно надломлюється під впливом завданої їй образи, то Маруся, взнавши гірку правду про Якова страждає мучиться, але сміливо дивиться правді у вічі. Любов Катрі при всій своїй пристрасності, дрібніша, егоїстичніша, ніж любов Марусі. Тиха дівчина серцем проникає в глибину почуттів Якова, розуміє його внутрішню тривогу і вічну незаспокоєність” [10, с. 149]. Коли Катря приходить до неї за порадою: чи можна не послухатися волі батька, покинути рідну домівку і піти за коханим у невідоме, Маруся, затамувавши біль у серці, відповідає їй:,, Боже вам поможи, Катре! ” -,, Се ти? Тая покірлива? ” – дивується Хима. І з несподіваною для подруги впевненою силою і пристрастю Маруся відповідає:,, Якби я любила, то вже нічого не страшно, і нікого б я не боялася – тільки того, кого любила” [25, с. 344-345].
Ці слова стають дійсністю, тільки-но Маруся переконується, що Яків усіма покинутий – і підступною шинкаркою, і ображеною Катрею, – що він самотній, нещасний. В найскладніших обставинах Маруся виявляє силу характеру і глибину кохання. Вона не може запобігти трагедії, їй несила перемогти пристрасть Якова до іншої, але вона знаходить у собі досить мужності, щоб залишитись для нього єдиним вірним другом, відданою матір'ю його дітей, подає йому руку в найтрагічніші моменти життя. Дізнавшись, що Яків, запідозрений у вбивстві шинкарки і її чоловіка, потрапляє до в'язниці, вона вимагає, щоб і її ув'язнили.
,,Казали їй руки ізв'язати. Посадили між злодіями, між убійниками, молоду та добру. Два місяці із тижнем вибула вона з чоловіком там, поки їх випустили.
Дітки в них були. Усе питають:,, Де мама? ”, усе кличуть:,, Мамо! ”
Маруся не одмінилася – тільки пішла молоденька, а повернулася сива, як голубка” [25, с. 385-386].
Такою ж тихою, спокійного і мужньою вона залишається і потім, терплячи нужду і злигодні, ходячи коло хворого Якова і виховуючи дітей.
Нещасливі і Катря, і Маруся. Але Катрю горе надломило, озлобило, примусило втекти від людей. Навпаки, нещастя загартувало характер Марусі, виявило її глибоку любов і людяність. Її поведінка природна і невимушена. Вона свідомо йде назустріч неминучим стражданням і морально перемагає їх, випромінюючи тепло життя на своїх дітей, зігріваючи душу нещасного Якова. Не жертовність, а природний прояв люблячої натури розкриває Марко Вовчок.
 
3.3. Образ Насті з оповідання ,Ледащиця”
 
,,У драматично напруженому сюжеті оповідання,, Ледащиця”показаний протест сільської дівчини Насті проти кріпосної залежності її родини, тяжка боротьба за те, щоб позбутися кріпацтва” [9, с. 216].
,,Тяжко, хворобливо і пристрасно шукає шляхів до волі літня, похмура і горда Чайчиха та її дочка – запальна, поривчаста Настя. Спогади про колишнє життя вільного козацтва хвилюють їх і надихають. Думи про швидке визволення з кріпацтва не дають спокою їхньому серцю ” [10, с. 135]. Дівчина глибоко переймається тугою матері, її сподіваннями знайти правду, визволитися.,, Та все мені, – говорить Настя, – давня воля сниться, чогось мені невпокійно: усе чогось дожидаю, сама не знаю чого…І думки мої мішаються, і сон мене не бере; А засну – все сниться, що я на волі” [25, с. 266].
Лаконічними, скупими штрихами окреслює Марко Вовчок зовнішність своєї героїні, вдаючись насамперед до художніх словесно-образних означень, властивих народній поезії; та ці деталі відтінюють найхарактерніші риси вдачі дівчини і водночас яскравий образ молодої селянки-українки:,, І така вона була якась палка, чующа... Вже було як зажуриться чим, то аж занедужає; як же весела – що то за жарти, що в неї за пісні, за вигадки!.. Шамка, легка, станом струнка, волоссям чорнява, а що вже очі! Там були такі, що й без мови говорять. От інше то поплаче собі тихенько, зітхне, та й годі, а весело – всміхнеться. Ні, воно було у горі, то сльози виплаче, у радощах – сміх висміє. Що спочує, то з самої душі, з самого серця, щирого, киплячого... ” [25, с. 264].
Ця жвава, енергійна дівчина, дізнавшись про ту неправду, з якою стикалася мати, шукаючи волі, передчасно постаріла,,, станула, як віск,, стала похмура, як її мати” [25, с. 266]. Де б вона не була, чим би не займалася, ніколи не покидали її думки про волю. Потяг до волі, прагнення відчувати себе не рабинею, а людиною, жити по-людському надавали Насті сили не мовчати перед поміщицею, ухилятися від роботи, за що її й прозвала пані,, ледащицею”. Дівчина з ненавистю і викликом розмовляє з панією. Щоденні докори, лайки й бійки штовхнули молоду кріпачку на тернисті шляхи шукання волі. Вона не щадить себе, жертвує всім, тільки б вирватись з ненависного рабства. Манівцями натрапляє Настя на людей, що обіцяють їй допомогти, з горя починає випивати і гине у болісних думах-муках. Звістка про звільнення приходить незадовго до її смерті.
Таким чином, українська проза Марка Вовчка засвідчує, що письменниця з неабиякою прихильністю і любов’ю ставилася до жінки, пригнобленої і змученої тяжкою підневільною працею, соціальним гнітом і несправедливістю (Устина з,, Інститутки”, Настя з,, Ледащиці”). А на прикладі Катрі з,, Триьох доль”) Марко Вовчок показала, як жінка здатна зректися свого земного життя і піти в монастир, аби зберегти свою гідність.
 
Розділ ІV. Образи ,,нових жінок” у російській прозі Марка Вовчка
 
4.1. Образ Соні Воронової з повісті ,,Три сестры”
 
Після яскравого дебюту Марка Вовчка як української письменниці її творчість перейшла в русло російського літературного руху, характерними якої рисами стали освоєння творчого досвіду російських письменників та орієнтація на тодішні суспільні ідеї. Рішуче вирвавшись із селянської тематики, із розповідної манери, з етнографізму, вона перейшла на шлях творця модної тоді народницько-інтелігентської белетристики. На жаль, її російськомовна спадщина досі залишалася осторонь і для української, і для російської літератури, як нібито менш талановита. Цю позицію спробувала певною мірою похитнути В. Агеєва, упорядник видання,, Три долі. Марко Вовчок в українській, російській та французькій літературі” [2], наголосивши на тому, що Марко Вовчок переймалася ідеями емансипації жінки пов'язаними з першою фазою жіночого руху, відбивши їх у власній творчості, зокрема в романах „Жили да были три сестри» (,, Три сестри”) (1861), „Живая душа» (1868) та „В глуши» (1875).
Це твори з дворянського, панського побуту, у центрі яких стояли жінка і жіноча доля як така, що не,, залежала від соціальних обставин як доля кріпачки” [16, с. 19]. Марко Вовчок моделює різні варіанти долі такої дівчини. Вона закохується в поміщика, який її зраджує і одружується з іншою, багатшою (Варя,,, Три сестры”). Вона одружується з тим, кого любить, але він виявляється тираном і мучить її (Оля,,, Три сестры”). Вона виходить заміж з розрахунку, щоб позбутися тиранії та опіки тітки (Агнеса,,, Живая душа”). Вона йде з дому своєї тітки, щоб розпочати власне самостійне трудове життя (Маша,,, Живая душа”). А у повісті,, Глухой городок”, написаній на матеріалі українського життя головна героїня Настя прагне вирватися з гнітючої атмосфери,, глухого городка,,, типового для самодержавної Росії. І нарешті в останньому великому романі Марка Вовчка,, В глуши” героїня залишає свого нареченого, щоб у Петербурзі розпочати самостійне і корисне для суспільства та народу життя.
У полі зору письменниці – жіноча доля, питання жіночого самовизначення, самооцінки, ставлення до праці і суспільної діяльності.
,,Центральний жіночий характер – це людина цілісна, благородна, моральна, вперта, готова йти проти обставин, проти середовища, готова боротися за свої переконання. Як правило, це ідеалістка, віддана народницьким ідеалам. Чоловіки в романах Марка Вовчка, за винятком революціонера Загайного з,, Живой души”, як правило, герої негативні. Це або самодури, тирани, або інший варіант – лицеміри” [16, с. 20].
,,Повість,, Жили да были три сестры”, якою Марко Вовчок дебютувала в,, Современнике” (1861, №9, 11) – незаперечне творче досягнення письменниці, свідчення дальшого поглиблення її революційно-демокритичних переконань. У творі розробляється актуальна для літератури 50-60-х років проблема позитивного героя” [21, с. 23]. Зокрема, у повісті порушено питання про тип,, нової жінки, який був особливо близьким для письменниці, що уславилася незалежною,,, чоловічою” поведінкою, творчість якої водночас мала, до тонкощів деталей відбиток жіночого пера. Марко Вовчок звернула свою увагу на вищий клас і розпочала описувати побут провінційного дворянства, що і свідчить про зміну та перелом стильових орієнтацій письменниці.
Попередницею,, Трьох сестер” вважають українську повість Марка Вовчка ,,Три долі”, твір новаторський за формою і змістом, хоча схожість між обома творами досить умовна. Вона полягає насамперед у сюжетній схемі: в обох повістях письменниця паралельно простежує три взаємопов'язані жіночі долі. У,, Трьох долях” – це життєві шляхи селянських дівчат Катрі, Марусі та Хими.,, Три сестри” – повість про жінок-дворянок – Варю, Олю та Соню. Параметри жіночого в російськомовних творах Марка Вовчка залишалися надзвичайно сильними (хоча і зник голос безпосередньої оповідачки). У них був присутнім той самий феномен жіночого, ті ідентифікаційні механізми, які забезпечували інтимну дистанцію чуттєвого переживання тексту.
За соціальним звучанням,, Три долі” далекі від,, Трьох сестер”. Герої української повісті показані під одним кутом зору – через їхнє ставлення до кохання, зображено тільки світ почуттів героїнь. В центрі сюжету зображено долі дочок дворянки Воронової – Варвари, Ольги та Софії, з яких тільки остання змогла знайти шлях до нового життя.
Тему трьох жіночих доль у,, Трьох сестрах” письменниця розкриває з іншого боку. Проблеми переносяться в сферу гострих зіткнень, у середовище дворянської та різночинської інтелігенції. Певні риси характерів героїнь є дотичними, хоча розкриваються в абсолютно інших ситуаціях.
Особливо багато спільного в долях Марусі та Олі. Обидві вони присвятили себе коханню. Обом довелося випити гірку чашу: Маруся вийшла заміж за чоловіка, котрий кохав іншу, а чоловік Олі, хоч і кохав її, але виявився нервовою, психічно неврівноваженою і навіть небезпечною в подружньому житті людиною. Але Маруся пила,, хоч од гіркої, та од живої води” [25, с. 388]. Вона не засуджувала коханого, любила його таким, як він був, навіть горе з ним було милим для неї. У душі Олі ж любов змінилася на страх, який вона не могла подолати, навіть покинувши прикутого до постелі Саханіна.
Соню і Химу споріднює хіба що становище нерідних дочок. Саме Соні відведено особливе місце в повісті. Цей образ проілюстрував життєво важливу тогочасну проблему – проблему звільнення жінки.
Саме за допомогою образу Соні ставиться проблема звільнення жінки, яка прагне вирватися за межі свого середовища, щоб,, не даремно бути і жити по-своєму”. Спільними для Соні і Варі є такі риси характеру, як відчуття власної гідності, сильна воля, самостійність у прийнятті рішень. Проте частіше, ніж Олі, Варі,, приходили в голову такие мысли, что на них в учебниках не было толкования, и ничего на них не вычитывалось из повестей и романов, какие им попадались” [25, с. 509]. Дванадцятирічна Соня,, россуждала о любви и ненавсти, о добре и зле и говорила, что на земле прочного счастья нет” [25, с. 510].,, Тиха, спокійна, але смілива, сповнена внутрішньої сили, Соня багато обіцяє майбутньому. Образ її ескізний. Особливо значні розкидані в повісті натяки на простоту дівчини і близькість її до кріпаків. Ми бачимо Соню в селі, де горе дивиться з кожної хати, бачимо в раннії роздумах про кохання і ненависть, добро і зло” [10, с. 294].
У змалюванні героїні Марко Вовчок завжди стримана. Занадто лаконічно окреслено її портрет:,, Софья Васильевна была красавица, да не только красавица, а еще чрезвычайно пытливая девочка “ [25, с. 509]. Іноді тільки одна фраза дівчини показує її внутрішню боротьбу, її переживання. Часто стан її душі передається тільки через зовнішні деталі.,, Соня не cводила глас с Ефросиньи, и ее побелевшие губы не шевельнулись” [25, с. 558], – так реагує Соня на драматичну сцену горя матері, від якої забирали дитину за наказом самодура-поміщика. Побілілі губи дівчини виражали і глибоке співчуття до нещастя ключниці, і біль, і тривогу: вони з Варею не взяли подаровану Саханіним дівчинку, але ж де гарантія, що пан не запропонує її тому, хто може взяти?
Марко Вовчок на прикладі,, чрезвычайно допытливой ” [25, с. 509] Соні, яка з дитинства,, читала много и жадно” [25, с. 510], доводить, що знання справді відкривають перед жінкою широкі можливості у самостійному вирішенні власної долі. З любов’ю ставиться авторка до тих героїнь, які йдуть до світла, здобуваючи знання” [19, с. 14].
У своїй ідеї служіння справі вона далека від середовища, яке її оточує, його міркувань і моралі. Ця особливість характеру героїні, її занурення у сферу морального самопізнання, яскраво відображена у дієсловах, що характеризують Соню: вона весь час роздумувала, розмірковувала, тужила, в тривозі все слухала і на все дивилася із кутка.
Соня хоче не даремно хоче,, жити по-своєму”, на відміну від Варі і Олі, які, розчарувавшись у житті, не витримавши першого ж удару долі, прирікають себе на безцільне існування. Соня брала близько до серця тривоги Варі, якій мати не дозволяла зустрічатися з Пороховим, готова була все зробити для неї Вона весь час роздумувала про стосунки Варі і Порохова, а коли він одружився з іншою, вона щиро співчуває сестрі, мовчки і невтомно виконує усі її забаганки:,, Да Варя не знала, как Соня берегла ее сон и покой, не знала, сколько Соня о ней передумала, сколько перетосковала в своей комнатке” [25, с. 535]. Вона втішає і Олю, яка боїться майбутнього, одружуючись із неврівноваженим, але смертельно закоханим у неї Саханіним. Соня, по-філософськи ставлячись до плину життя, не розуміє Олиних суму і сліз заздалегідь. Вона заспокоїла Соню міркуваннями,, и как счастье иной раз прочно бывает, и как горе стороной проходит”[25, с. 552]. Проте, спостерігаючи згодом за стосунками Олі та її чоловіка, вона не вірить у його почуття, не розуміє його ревнощів до сестер, грубої, безцеремонної поведінки. Вона не погоджується зі словами Варі про надзвичайно сильну любов Саханіна і не хоче такого щастя для себе:,, Значит, когда человек полюбит, так ему никого на свете не жалко? Нипочем всякого скорбить? Можно на живую голову наступить обеими ногами – что ж, что она живая – меня поглотила любовь... ” [25, с. 561]. Варя це вважає дрібницями, Соня – найсуттєвішим у людині. Проте поведінку Олі, яка втікла від тяжко хворого чоловіка, вона засуджує, вважаючи, що потрібно було кидати його, коли він був здоровим. Вона не виправдовує Саханіна – просто, на відміну від Олі, здатна на християнське співчуття до нього не як до чоловіка-деспота, а як хворої людини.
Після смерті Марії Олексіївни недоброзичливі сусіди сподівалися, що сестри розпрощаються з Сонею. Їх здивувала позиція Варі, яка після заміжжя Олі поставила Соню на перше місце. Проте Соня, всупереч їхнім передбаченням, залишилася такою, як і була.,, Знаю ее: в скромности держали, ни перед кем не лебезила, и на первое место попала – не зачванилася, только, может, поприветливей стала…” [25, с. 563], – так характеризує її ключниця.
Поняття про добро і зло, сформовані в дитинстві, завжди керували вчинками Соні. Письменниця простежує, як у душі Соні розвивається любов до людей, яка і приводить її,, в стан погибающих за великое дело любви”. Для любовних стосунків у російській прозі 60-х років притаманне ідеологічне навантаження, вони розвиваються під дією ідейно-психологічних, етико-філософських розмов.
Новий період в життя Соні розпочинається з того моменту, коли в домі Воронових з’являється молодий революціонер-різночинець Григорій. Кохання для Соні органічно зливається – із духовним життям, із суспільно-моральними прагненнями. Обранець її особистість, людина загостреного морального обов'язку, здатна на глибоке і цілісне почуття.,, Невозможного ищет, – ищет, чтобы все были довольны” [25, с. 593], – так характеризує його служниця. Він вважає усіх людей рівними, прагне допомагати людині не через те, що вона добра, а,, потому, что человек живой, божий…” [25, с. 593]. Як би людина не опустилася низько, у ній є щось хороше, вважає Григорій. Його вражає тільки людська байдужість і малодушність. У повісті є епізод, де герої обговорюють чоловіків і жінок. Григорій вважає нещасною даму, яка не вірить у любов. Не розуміє він і жінок, для яких весь світ зосереджується на одній людині, а інші перетворюються на зайвих, чужих, ненависних. Таке почуття, на його думку, це не любов, а пристрасть. На його переконання, любов вища від пристрасті. Любов він сприймає, як всеосяжне явище: любов до всіх людей, до правди до добра. Той, хто вимагає плати за любов щастям, той не вміє любити. Такою ж максималісткою є і Соня. За високе почуття дівчина готова до найтяжчих випробувань, піти на самопожертву. Героїня виявляє глибину, силу, цілісність почуття, наділена внутрішнім спокоєм, вона стримана, зосереджена.
«Будь покоен: я все исполню « [25, с. 612], – відповідає вона коханому. Для неї любов теж є універсальною суттю, вищим мірилом морально-психологічної цінності людини. Кохання для неї перестало бути романтичною мрією, у всьому протилежною реальності.
Соня постійно думає про щастя, яке для неї кардинально відрізняється від розуміння його людьми, що її оточують, вона прагне, щоб душа була вічно спокійна, здорова, легка, як іноді у сні буває, але такого щастя шукати не хоче, бо знає, що не знайде.
Образ дороги показаний письменницею як символ нового життя, як поріг справжнього щастя. В очах Соні, яка від'їжджала,,, светилось что-то похожее на тихое счастье, – то счастье, когда после долгих мук неизвестности человек наконец выпещен на дорогу, не усыпанную розами, но единственно для него желанную” [25, с. 613]. Її від'їзд із Гришею, який сестри сприймають як горе, вона розцінює як щастя:,, Счастья, Варя, счастья много! Ты погляди только на меня! Варя взглянула – увидела счастливое светлое лицо“ [25, с. 612].
Поведінка Соні, цілісність її натури, безмежна відданість своєму почуттю, сміливість і рішучість, зовнішній спокій і внутрішня непохитна сила найбільш імпонують автору. А вольвий образ Соні приваблює мужністю, моральною чистотою і благородством дум та помислів.,, Саме такі люди, як героїня Марка Вовчка, без жалю й страху поривали з огидним їм середовищем – з мешканцями,, дворянських гнізд” і з непохитною світлою вірою у величне майбутнє рідної землі, сміливо вливалися в бурхливий потік народного життя” [5, 46].
Таким чином, повість,, Три сестри” стала тією точкою відліку, від якої почався перехід Марка Вовчка від селянської тематики до висвітлення проблем, порушених епохою 60-х років. Лаконічні українські оповідання залишилися своєрідною творчою пробою перед створенням великих художніх полотен, що вимагали глибокого проникнення в психологію людини як художнього типу.
 
4.2. Образ Маші з роману ,,Живая душа”
Роман „Живая душа” (,, Отечественные записки”, 1868, № 1-3, 5), присвячений злободенним темам літератури кінця 60-70-х рр. : показу становлення нових людей – борців за народні права та розвінчанню „напускного демократизму”. У романі виведено ряд образів, яких можна характеризувати як ренегатів визвольного руху, що прикривалися чужими фразами про свою любов до народу, а насправді були по-злочинному байдужі до нього, часто ставали зрадниками його інтересів. У салоні Ярославської таким є Роман Квач, Павло Іванович та ін. На противагу їм авторка виводить образ Маші – „живої душі”, – яка виходить на шлях самостійної праці та боротьби.
„Живая душа” – складний, багатопроблемний роман соціального характеру. Він має складну канву сюжетних ліній, які концентруються навколо основної – історії формування характеру нової жінки.
У своєму творі Марко Вовчок розкриває історію формування „нової героїні-жінки», бідної безприданки Маші, яка відрізняється від своїх ровесниць не тільки серйозністю, цілеспрямованістю, працьовитістю, бажанням активної діяльності та громадського служіння, у неї є те, чого так бракує багатьом її знайомим – почуття власної гідності. У повсякденній праці, яка сприймалась природною потребою людини, Маша вбачала радість і щастя в житті, свою незалежність і задоволення пекучої жадоби справи. Дівчина без сторонньої допомоги приймає рішення, сама заробляє на життя, мріє про громадське служіння. У неї є те, чого так бракує багатьом її знайомим – почуття власної гідності, дівчина живе своїм розумом.
В романі послідовно показано процес визволення жінки з-під родинного деспотизму.,, На шляху самостійного життя Маша терпить бідність і нестатки, зустрічається з докорами й образами, алн зберігає гідність незалежної, трудящої людини. Значно більше, ніж ці труднощі, її непокоять непохитні устрої соціального побуту, ті,, кити”, на яких будується несправедливий порядок життя” [10, с. 310].
,,Жива і допитлива Маша швидко зрозуміла справжню ціну салонних розмов і побачила глибоку прірву, яка лежала між панами і простим народом. ЇЇ заповітна мрія – вибратися з цього затхлого оточеня на світлий простір, щоб жити, а не животіти” [14, с. 24]. Це „нова жінка” – і в думках, і в діях. „Справжнє” життя героїні починається тоді, коли вона залишає дім Рославлєвої, переконавшись у блюзнірстві, лицемірстві оточення своєї попечительки (історія взаємин дівчини з благодійницею нагадує роки перебування Марії Олександрівни Вілінської в Орловському домі її тітки Катерини Петрівни Мордовіної, хоча безумовно, це вже інші пореформені часи).
,,Марко Вовчок глибоко проникає у внутрішній світ героїні, зображує процес зросту і мужніння її характеру. В зовнішності Маші підкреслено не лише молодість і привабливість, а й її внутрішня сила, напружене духовне життя” [10, с. 307]. У неї,, … серьёзное, совершенно особенное лицо, которое, раз увидавши, всегда узнаешь и почему-то с волнением подумаешь: Ах, вот оно! ” [26, с. 137].
У статті,, Мислячий пролетаріат” Д. І. Писарєв відзначав, що,, нова людина без своєї улюбленої праці немислима, як немислима праця без неї. Саме такою новою людиною і є героїня роману Марка Вовчка,, Живая душа”. Звичайно, Маша, що зростала в атмосфері ситого філістерського животіння, не позбавлена деяких рис панночки…У затхлому середовищі пустомель Маша справді – жива душа. Героїня Марка Вовчка вбачає своє щастя у праці” [Цит. за кн. : 19, с. 15].,, Сама Маша – не,, чистоплюйка”, не,, білоручка”. На відміну від бездіяльних Рославлєвих, Бурнашова, Камишової, що зросли в безтурботності і забезпеченості, вона з юних літ читає, шиє, готує себе до праці і самостійного життя” [10, 308].
У розмові з культурним і,, гуманним ” паном Бурнашовим, який прагне одружитися з нею, Маша висловлює свої погляди на життя:,, Я не согласна быть вашей женой. Я хочу другой жизни, совсем другой – жизни настоящей, не на словах, не то, чтобы трогало только и волновало, не то, чтобы только голова болела от мыслей, а чтобы все тело ныло, как у настоящего работника, от настоящего труда…чтобы не сидеть калекою при дороге…не лежать камнем. Я хочу этого, вправду хочу. Не то чтобы пожелать, да и ждать, а хочу, как голодный хлеба – теперь, сейчас” [26, с. 107]. Не збулися мрії Рославлєвої видати свою родичку за,, богатейшого жениха в губернии” Бурнашова, забезпечити Маші (і, звичайно, собі) рай на землі. Адже для дівчини байдужа прихильність і Протасова, і Квача, вона пов’язує свою долю з тим, кого обрало серце.
Вона знайомиться з Загайним. В його особі Маша вгадує діяльну натуру, борця і трудівника.,, Він – один з,, нових людей ”, які не просто говорять про народ, але прагнуть щось зробити для нього. Його діяльність описана неясно, натяками, однак зрозуміло, що він робить щось реальне,, справжнє ” [16, с. 21]. Маша милується поблідним від роботи обличчям Загайного, який схилився над столом з паперами і книжками. Тільки праця, вважає Маша, може дати їй незалежність:,,... хочу сама работать, хочу быть сама себе госпожа” [26, с. 194. ]. Як бачимо, письменниця стверджує думку про те, що праця – найважливіший шлях до незалежності жінки, до утвердження її рівноправності.,, Героїня роману,, Живая душа”не зупиниться на півшляху: самостійна праця для неї лише засіб, а не кінцева мета” [10, с. 310].
Шлюб Марії і „нової людини” Загайного зображується Марком Вовчком як гармонійний, оскільки вони одружуються, кохаючи один одного. Важливе значення має і їх спільне прагнення служити людям.,, Спільне життя з коханою, духовно близькою людиною – Загайним – теж не є підсумком, а початком життєвого шляху, до якого вона нестримно прагне” [10, с. 311]. Енергійна, волелюбна дівчина хотіла конкретного діла, суспільно-корисної праці. Перед нею відкрилася,, …необыденная, обиходная, а широкая далёкая дорога …, не гладкая, не легкая, но та на которую все указывали, но на которой она до сих пор не видела путников” [26, с. 136]. Це дорога боротьби, страждань в ім’я досягнення своїх сподівань на краще майбутнє.
 
4.3. Образ Мані з роману ,,В глуши”
 
У багатоплановому романі „В глуши” (Отечественные записки, 1875, № 7-10) Марко Вовчок подає історію формування демократичного світогляду головної героїні – Мані, її розриву з лібералізмом. Живучи в будинку своєї благодійниці, вона бачить порожнечу інтересів його мешканців, фальш, кривду. Роздуми про це сприяють формуванню в дівчинки почуття зневіри в людей. Єдиним порятунком від самотності були книги, читанню яких Маня приділяла весь свій вільний час.
,,Крізь товщу забобонів, крізь туман прекраснодушних фраз пробивається дівчина Маня до пізнання правди життя. На своїх і чужих помилках вона вчиться розуміти справжні прагнення оточуючих людей” [10, с. 333]. Розриваючи із звичним комфортом дворянської садиби,,, відмовляючись від показної філантропії” [10, с. 333], від егоїстичного особистого щастя, дівчина виїздить до далекого Петербурга, прагнучи зустрітися з,, справжніми людьми”.
Племінник власниці будинку, Володимир Петрович Хрущов, розповідав їй про „обов'язок” перед народом, знайомив з новими ідеями та думками. Історія стосунків Марії Михайлівни і Володимира Петровича становить основну композиційну лінію роману, яка розвивається паралельно з іншими лініями (становлення характеру Мані; духовний, ідейний, моральний занепад Хрущова тощо).
На відміну від Маші (,, Живая душа”), Маня вже вела на селі практичну роботу, допомагаючи селянам в опануванні грамоти і вирішенні їхніх проблем Названі героїні носять ім'я самої письменниці – Марія – виростають, як і вона, „в приймах», у родичів. Маня вирізняється пристрасністю, правдивістю, рішучістю, що вона продемонструвала, виявивши бажання виступити в мировому суді на захист селянки Мотрони.
Маня мріє, аби було „усім добре” [27, с. 472]. Їй не зрозуміла бездіяльність і пасивність Хрущова. Сама ж дівчина здатна на конкретні дії – допомагає хворій Мотрі, навчає грамоті Полю и Аполлона, чим дратує Хрущова. Наставляючи дівчину, він озвучує свій справжній погляд на рівноправ’я, викриваючи в собі самому панича і аж ніяк не прогресиста: „Ты поставила себя в такие странные отношения с разными нищими, что они на тебя смотрят, как на своего человека… Можно помогать всякому, но приближать к себе всякого нельзя, Маня” [27, с. 523].
Учениця,, переростає” свого вчителя. Неодноразово переконуючись у тому, що його слова не збігаються з діями, Маня вирішує залишити дім Хрущова й їхати з друзями в Петербург, котрий символізує в романі „нове” життя, тоді як подорож до Італії, запропонована Мані Хрущовим, символізує сите, празне життя. Останній акорд звучить у листі Мані до Хрущова:,, Милый, – писала Маня, – я бегу от тебя! Прости меня, прости! Я бегу потому, что так лучше, скорее, потому, что боюсь с тобой прощаться, боюсь твоего горя. Я не могу так жить, как жила, не могу” [27, с. 621].
Якщо характер Маші в романі,, Жива душа” письменниця показала як уже сформований, то характер Мані демонструється в розвитку, становленні. Дівчина проходить шлях духовного й морального дозрівання. Історію душі героїні письменниця розкриває за допомогою внутрішніх монологів, діалогів, авторських коментарів.
Епіграфи до розділів твору допомагають глибше зрозуміти смисл розповіді. Так, епіграф до другого розділу „Примирення» попереджає героїню про хибність відмови від мрій заради особистого щастя, а до останнього розділу, взятий у М. Некрасова, – допомагає зрозуміти мету від'їзду Мані. Хоча героїня змушена залишити мрії про світле майбутнє, йти у невідомий світ Петербурга з метою отримання знань, у читача залишається впевненість у досягненні нею своїх цілей.
Своєрідність цього роману полягає в новій для літератури 70-х років інтерпретації жіночого характеру, коли вперше дівчина стає не тільки слухняною ученицею, але й активною, не потребуючою нічиєї підтримки діячкою.
Таким чином, у російських творах із життя інтелігенції образи „нових героїнь» Марко Вовчок розглядає в аспекті їх ставлення до „старого» середовища. Хоча в концепції людини Марка Вовчка домінують соціальні критерії і соціальний зміст має морально-етичний конфлікт, внутрішній світ людини відзначається відносною самостійністю. Марко Вовчок показала характери „нових жінок”, їх духовне зростання як особистостей і намагання, порвавши зі своїм укладом досягти знань, справедливості, світла.
Джерела російськомовних повістей письменниці – не тільки,, чужі” літературні впливи, соціальні чи біографічні факти (російська проза, зауважимо, є досить-таки автобіографічною), а й,, внутрішні” – вони поставали на ґрунті жанру оповідання, засвоєному письменницею раніше: образи простих людей відкривали широкий шлях до образів,, нових” людей. Риси цих образів взаємодоповнюються: прості люди мають у собі силу і благородство, а,, нові” часто прості і наївні.
Внутрішній зв'язок між текстами російської прози Марка Вовчка (,, Три сестры”,,, Живая душа,,, В глуши”) надзвичайно органічний, вони взаємодіють і доповнюють один одного. Виникає так звана «наскрізна тема», чи образно-тематична взаємодія в межах творчості одного письменника. Спираючись на свій досвід, Марко Вовчок виробляє концентровану структуру, обмежену, як і в оповіданні, невеликою часово-просторовою площиною з мінімальною кількістю дійових осіб, в центрі якої постала героїня, яка мріє про щастя – бути корисною людям. Не тільки в характерах, а й у долях Соні, Маші і Мані є багато спільного. Соня жила в домі Воронових як вихованка, прийомна дочка. На таких само правах буде жити в домі Рославлевої Маша. Вихованкою Князевої зросла і сирота Маня. Усі три горді, спокійні, багато роздумували про вибір єдино важливого шляху в житті. І всі три вибрали одну дорогу.
Образи Маші (,, Живая душа”) і Мані (,, В глуши”) ніби доповнюють один одного. Чесні, вольві натури, обидві вони спочатку,, вірять лицемірному красно байству лібералів, але згодом поступово усвідомлюють суть буржуазно-поміщицького народолюбства і рішуче поривають з його проповідниками” [5, с. 53]. Маша одружується з Загайним, у якого слова про захист інтересів народу не розходяться з ділом, а Маня виїздить у Петербург з твердою вірою, що там вона знайде чесних і мужніх людей, спільно з якими буде змагатися за перемогу правди над неправдою, добра над злом.
Варто відзначити, що російські твори свідчили про зв'язок художнього мислення автора з новими процесами, новими естетичними запитами. Пристосуванням до потреб часу пояснюється і прагнення відобразити жінку в новій суспільній ситуації. Змінюється не просто героїня – змінюється соціальна особистість. Але проблеми, до яких зверталася письменниця, були викликані не лише віяннями часу. Так само, як акцент тільки на антикріпосницьких настроях та народності її,, Народних оповідань”, так і наголос лише на феміністичних тенденціях пізніших повістей вважаємо не зовсім правомірним. Діапазон її творчості, гадаємо, варто вимірювати за значно глибшою шкалою: це й морально-етичні аспекти існування людини, її стосунки з навколишнім світом, фізична й духовна неволя, психологія поведінки, і, зрештою, феномен людського життя взагалі. Інтуїція вразливого серця змінилася на тверезе усвідомлення необхідності активної дії, проте незмінним залишилося ставлення до жінки як до уособлення духовності у суспільстві.
 
ВИСНОВКИ
 
Аналіз науково-теоретичної літератури із теми курсової роботи переконує, що Марко Вовчок − виняткова постать серед освічених жінок свого часу, а її життя – приклад активної позиції жінки у суспільстві, приклад служіння своїй справі (вона реалізувала себе і як письменниця, і як критик, і як перекладачка, і як громадська діячка, і як ділова жінка – організатор і редактор журналу). Не тільки біографія, але й творчість Марка Вовчка свідчить про її зацікавленість проблемами фемінізму, адже з такою любов’ю та ніжністю вона ставиться до своїх героїнь, тонко вимальовуючи їхні характери, настрої та погляди на життя.
Недаремно Марка Вовчка називають фатальною жінкою в українській літературі. Вона захоплювала і навіть грала справді грандіозну роль у житті багатьох українських та російських літераторів. Свого часу жила в атмосфері слави, скандалів, чуток і пліток, будучи при тому вільною і незалежною у судженнях та вчинках, демократичною особистістю з індивідуальними якостями. Вона була тією, котра зароджувала і розвивала у своїй літературі образ,, нової жінки”, жінки, котра має право на реалізацію свого,, Я” у власному житті. Зацікавленість жіночим питанням проявлялася не тільки у літературній, а й громадській діяльності, де Марко Вовчок допомагала жінкам, пригнобленим соціальними умовами, знайти гідне місце у суспільстві.
Відкрита шістдесятими роками ХІХ ст. народницька епоха поставила перед літературою завдання емансипації людської особистості від різних утисків. Саме ці ідеї знайшли художнє втілення в творах письменників ХІХ ст. і, зокрема, Марка Вовчка. Вона переймалась проблемою морального і громадського визволення жінки, її становища в суспільстві. Про інтерес Марії Олександрівни до,, жіночого питання”, крім літературної, свідчить і її редакторська та громадська діяльність у справі організації жіночої праці. І, зокрема, в журналі,, Переводы лучших зарубежных писателей”, засновником і редактором якого була Марко Вовчок, працювала велика кількість робітників виключно жіночого складу. З одного боку, це дисонувало політиці тодішнього уряду, з іншого – розширювало можливості використання праці освічених жінок.
Українська та російська проза Марка Вовчка – це великий світ прекрасних жіночих образів, духовних пошуків і відкриттів істини людського буття. Письменниця зуміла зазирнути в такі глибини жіночої душі, які ще не відкривалися нікому до того часу.
Марко Вовчок на сучасному етапі розвитку не тільки української, а й світової літератури займає одне з провідних місць, оскільки саме з її ім’ям пов’язана постановка проблеми емансипації жінки в українській літературі. Творчість Марка Вовчка – це прагнення переосмислити літературну традицію, за якою жінка залежала від соціального середовища, була приречена на приниження. Жінки в творах Марка зовсім різні особистості. Письменниця зверталась до жінки як до об’єкта, насамперед психологічного зображення, відстежувала її настрої, хід думок, зміну почуттів. Своїм творчим пером вона боролася за звільнення жінки, за її право розпоряджатися власною долею.
Марко Вовчок стала на захист прав жінок. У багатьох її творах відчутна ніжна любов до всіх нещасних і страждаючих, а особливо до найбідніших між бідними, до жінок. Письменниця здатна не лише сама відчути їх горе, але й також віднайти його основу і дати їй простий і ясний вислів, який вражає серце читача.
Вже у зображенні Устини з повісті,, Інститутка” Марко Вовчок змальовує жінку, яка палко прагне до волі, хоче визволитися з-під панського гніту. В її образі втілені характерні риси жінки-страдниці, що живе в умовах страшної кріпосницької неволі, безправності, підневільної праці на панів, але дівчина показана розумною, мудрою, спостережливою, що виявляється в її оцінках життєвих явищ, у влучних характеристиках людей, зокрема панства. Як і весь трудовий народ, вона в таких важких умовах не втрачала волелюбності, гідності, моральної стійкості, доброти, оптимізму. Устина не підноситься до активного протесту проти панських знущань, але її ненависть до панів також зростає, її симпатії на боці волелюбного Назара і рішучого протестанта Прокопа. Що ж до образу Катрі з повісті,, Три долі”, то в ньому Марко Вовчок відтворила жінку, яка бореться за свою честь, відмовляючись від усіх земних благ, дівчина іде в монастир, аби зберегти свою гідність.
В інших творах Марка Вовчка ми бачимо сильний і вольовий образ жінки, яка не бажає виконувати роль маріонетки, а має власний характер і власне,, я”, вони розгортають сюжет визволення молодої дівчини з гнітючого, принизливого, нівелюючого патріархального середовища і її виходу на нелегку, тернисту, але власну дорогу (образ Маші з роману,, Живая душа”, образ Мані з роману,, В глуши”, образ Соні з повісті,, Три сестры”).
Жіночі образи сильних особистостей, створені письменницею у цих творах свідчать своїми вчинками про появу нових жінок, що прагнули незалежного, самостійного життя без поневолення і принижень, навіть з боку деспотичних батьків. Як правило, вони поривали зі своїм середовищем і, з метою допомоги людям змінити життя, долучалися до визвольної боротьби, намагаючись стати в особистому житті вірним другом і помічницею чоловіка – революційного діяча. Саме у суспільному служінні герої вбачали найважливіший обов'язок людини. Наведені факти підтверджують думку Віри Агеєвої про Марка Вовчка, в творчості якої простежується ідеї визволення жінки, що ними переймалися європейські інтелектуали,, жоржсандівської доби”.
Створені письменницею образи „нових жінок», представлені типом емансипованої жіночої особистості, що зазнала впливу просвітницької естетики, яка прагне працювати, забезпечивши собі незалежність та утвердження у суспільстві, і вірить у необхідність зміни суспільного устрою для покращення життя народу. Перспективним є, на наш погляд, дослідження української та російської прози не тільки типу емансипованої жіночої особистості, а й творчості та діяльності Марка Вовчка загалом крізь призму ґендерного аспекту.
Наша курсова робота не вичерпує подальші перспективи вивчення типології жіночих образів у творчості Марка Вовчка, художньої своєрідності її оповідань, романів і повістей. Для дослідників жіночої творчості відкрите широке поле науково-дослідницької діяльності – як у плані вивчення маловідомих текстів, так і в плані переосмислення уже вивчених.
 
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
 
  1. Агеєва В. Жіночий простір: Феміністичний дискурс українського модернізму: Монографія. – К. : Факт, 2003. – 320 с.
  2. Агеєва В. Чоловічий псевдонім і жіноча незалежність // Три долі. Марко Вовчок в українській, російській та французькій літератур і/ Упоряд. Віра Агеєва. – К. : Факт, 2002. – С. 103-113.
  3. Бойко О. Пані Марія: пристрасна жінка чи хижий «вовк» // Вивчаємо українську мову та літературу. – 2010. – №3. – С. 39 -37.
  4. Грицай М. С. Марко Вовчок: Творчий шлях. – К. : Вища школа, 1983. – 198 с.
  5. Засенко О. Є. Марко Вовчок (Короткий нарис життя і творчості). – К., 1957. – 64 с.
  6. Зеров М. Марко Вовчок // Три долі. Марко Вовчок в українській, російській та французькій літературі / Упоряд. Віра Агеєва. – К. : Факт, 2002. – С. 287-292.
  7. Історія української літератури другої половини ХІХ ст. / За ред. В. М. Поважної. – К: Вища школа, 1979. – С. 28-54.
  8. Історія української літератури ХІХ ст. : У 3-х кн. – кн. 2. / За ред. М. Яценка. – К., 1996. – С. 209-236.
  9. Короненко С. Названа чи блудна дочка української літератури // Літературна Україна. – 2004. – №№47-51.
  10. Крутікова Н. Є. Сторінки творчого життя (Марко Вовчок в житті і праці). – К. : Дніпро, 1965. – 389 с.
  11. Крутікова Н. Є. Жива душа (вступна стаття) // Марко Вовчок: В 3-х тт. – К. : Дніпро, 1975. – Т. 1. – С. 5-29.
  12. Крутікова Н. Є. Слово про оповідання Марка Вовчка // Н. Є. Крутікова. Дослідження і статті різних років. – К. : Стилос, 2003. – С. 103-193.
  13. Лобач-Жученко Б. М. Літопис життя і творчості Марка Вовчка. 2-е вид., доповн. – К. : Дніпро, 1983. – 464с.
  14. Матрохін М. І, Проценко І. М. Літературні матеріали про життя і творчість Марка Вовчка // Українська мова і література в школі. – 1983. – №12. – С. 22-31.
  15. Михайлин І. Жіночий проект в українській літературі (вступна стаття) // Українська жіноча проза. М. Вовчок, Н. Кобринська, О. Кобилянська. – Харків. : Прапор, 2007. – С. 3-8.
  16. Павличко С. Марко Вовчок // Три долі. Марко Вовчок в українській, російській та французькій літературі/ Упоряд. Віра Агеєва. – К., 2002. – С. 11- 23.
  17. Погребна В. Л. Проблеми фемінізму в російській критиці і романах письменниць другої половини ХІХ століття: Автореф. дис... д-ра філол. наук: 10. 01. 02 / В. Л. Погребна; НАН України. Ін-т літ. ім. Т. Г. Шевченка. – К., 2004. – 38 с..
  18. Погребна В. Л. Особистість і творчість Марка Вовчка в контексті феміністичного руху другої половини ХІХ століття // Наука і сучасність. Збірник наукових праць НПУ ім. М. П. Драгоманова. – К. : Логос, 2003. – Т. ХХХVІ. – С. 255-264.
  19. Сметанська М. І. Марко Вовчок у боротьбі за рівноправність жінки (До 150- річчя з дня народження письменниці) // Українська мова і література в школі. – 1993. – №12. – С. 11-16.
  20. Сохацька Є. І. Про,, фірму” Марко Вовчок // На варті українства. Статті з літературознавчого та культурознавчого доробку. – Камянець- Подільський: Ocum. – 2004.
  21. Сохацька Є. І. До питання про дебют Марка Вовчка в,, Современнике” (1861) (,, Жыли да были три сестры” в контексті белетристики журналу кінця 50- х – початку 60-х років ХІХ ст.). – Українське літературознавство. – Респуб. міжвід. зб-к. – Львів: Вид-во при Лів. ун-ті,, Вища школа”, 1979. – Вип. 33. – С. 23-31.
  22. Франко І. Марія Маркович (Марко Вовчок). Посмертна згадка // І. Франко. Літературно-критичні статті. – К. : Держлітвидав, 1950. – С. 388-392.
  23. Чопик Я. Вовчок // Слово і час. – 2007. – №8. – С. 3-14.
  24. ІІ. Художніх текстів:
  25. Марко Вовчок. Твори: У 6 тт. – К., 1956. – Т. 6 – С. 425- 458.
  26. Марко Вовчок. Твори: У 3-х тт. – К. : Дніпро, 1975. – Т. 1. – 637 с.
  27. Марко Вовчок. Твори: У 7-ми тт. – К. : Наукова думка, 1965. – Т. 3. – 698с.
  28. Марко Вовчок. В глуши // Вовчок Марко. Оповідання. Казки. Повісті. Роман. – К. : Наукова думка, 1983. – С. 368-622.
 
 
 
Фото Капча