Образна система у прозі Марка Вовчка

Тому варто проаналізувати те, якою мірою ідеї визволення жінки відбиті у власній біографії та творчості Марка Вовчка, як вони зароджувалися та розвивалися. В Домонтович зосереджує свою увагу більше на колізіях особистих стосунків, на любовних романах письменниці і називає її,, Моцартом любовних історій”. Але дуже широко зацікавленість жіночим питанням проявлялася і у громадській діяльності Марка Вовчка, її намаганням допомогти жінкам зайняти гідне місце у суспільстві.

Марко Вовчок була людиною високої культури та широкої ерудиції, мала витончений літературний смак. Проте не лише цим вражала Марія Олександрівна своїх сучасників. Вона була приваблива і жіноча, розумна й талановита, самостійна та рішуча, без жодної нотки фальші й лицемірства. До того ж їй були притаманні якості ділової людини: письменниця сама брала участь у переговорах з видавцями, редакторами журналів щодо публікацій своїх художніх творів і перекладів, а в 1871 році навіть виступила в ролі керівника журналу. Усе це дозволяє назвати Марко Вовчок однією з “нових жінок”, які вбачали сенс свого призначення в суспільстві не тільки в сімейному житті, але й у громадському служінні.,, Марко Вовчок, як і більшість інших видатних жінок тієї доби – С. Ковалевська, Н. Суслова, Н. Хвощинська, А. Енгельгардт, М. Вернадська та інші, − пов'язувала жіночу емансипацію не стільки з вільною поведінкою, скільки з участю жінок у громадському, науковому і трудовому житті. В. Я. Звиняцьковський справедливо наголошує, що Марко Вовчок як письменниця вже фактом своєї літературної праці зробила внесок у справу емансипації:,, Саме,, звільнення” жіночої творчості з вузького кола,, суто жіночих” тем та звернення до питань долі рідної країни, відміни кріпацтва, рівного для всіх обов’язку працювати і права жити по-людському – значимий акт,, гуманізації” російської та української жінки, справедливо пов’язуваний з ім’ям Марка Вовчка” [Цит. за кн. : 17, с. 255].

Нещасливе дитинство у садибі, яка була перетворена на пустку вітчимом-алкоголіком. Навчання в пансіонаті й принизлива роль чи то вихованки, чи гувернантки у багатому, респектабельному домі тітки, де для дівчини не знайшлося навіть окремої кімнати. Шлюб з Опанасом Маркевичем поклав край цій принизливій непевності, проте кілька років молоде подружжя було приречене на ледь не жебрацьке існування. При перших зустрічах з Пантелеймоном Кулішем, першій появі у товаристві українських літераторів справляла молода письменниця враження мовчазної, надміру сором'язливої жінки. Але такою вона подобалася. Нею опікувалися, пропонували допомогу й покровительство, не скупилися на вияви захоплення.

Однак невдовзі Марія Маркович починає руйнувати, сказати б, горизонт сподівань тих непересічних чоловіків, в оточенні яких перебувала, порушувати норми, обов'язкові для,, доброчесної” жінки, будь вона тричі талановитою і розумною. Скажімо, як міг не обурити факт, коли Марко Вовчок не захотіла погодитися з редакторськими правками, внесеними в тексти самим метром Кулішем. Останній вважав, що саме він перетворив у художні перлини недосконалі спроби нікому не відомої жінки, дав зразки художньої редакції. Але, як пише М. Зеров,,, Куліш міняв правобережний колорит Вовчкової лексики (сліди життя на Поділлі, в Немирові) на лівобережний, і ніяких істотних змін, справжньої печаті майстра на ученицьких спробах, в його зразках художньої редакції немає. Між тим ображений метр у листах до Д. Каменецького й інших адресатів клятвено обіцяв більше не перейматися Марком Вовчком, для якого він з доброти душевної і так, мовляв, зробив забагато! Куліш, який не міг нахвалитися відкритим ним самородком та претендував на роль учителя, редактора, опікуна (і звичайно ж, коханця), дуже швидко перейшов від обожнювання до ненависті й публічного глузування” [Цит. за кн. : 2, с. 105]. В. Домонтович з приводу їхніх стосунків говорив, що,, Куліш бажав, щоб вона належала тільки йому, а Марія Олександрівна воліла належати тільки собі” [Цит. за кн. : 2, с. 105].

Куліша вважають автором (чи, принаймні, хоча б співавтором) псевдоніма Марії Маркович. Псевдоніма чоловічого, простонародного, який з'явився, мабуть, з фонетичної подібності прізвища й цього літературного імені. Згодом Куліш приписував,, вовчій” семантиці пророче значення, наголошуючи невдячність і жорстокосердість облагодіяної авторки. Але прикметно, що сама Марія Олександрівна ніколи не використовувала псевдоніма у листуванні, а підписувалася завжди як Марія Маркович і не раз говорила про власну відразу до цього недоладного й абсолютно не репрезентативного щодо значної частини її текстів прізвиська. Усі свої публікації після від'їзду з Петербурга 1877 року вона намагалася подавати не за підписом,, Марко Вовчок”:,, Пусть Марко Вовчок исчезнет, как в воду канет, и пусть остается под водою до самой смерти, – это лучшая мера дожить до нее спокойно и много работать” [24, с. 458].

Навколо молодої жінки завжди було присутнє велике коло обожнювань, а вона тим часом поводить себе сливе по-чоловічому. Кидає обридлого Куліша, який дріб'язково докоряє, що, знайшовши,, кращого” – Тургенєва, – не вміла оцінити високих достоїнств того, хто ввів її в літературу (тож кохання мусило бути чи не виявом обов'язкової вдячності). А у 1859 році їде з І. С. Тургенєвим за кордон. Невдовзі відбувається її фактичний розрив з чоловіком. Тепер Марко Вовчок стає професійною письменницею. Вона заробляє на життя літературною працею (публікації, переклади, навіть дорожні нариси). У Німеччині, Франції знайомиться з