Особливості суспільно-політичного та економічного розвитку

У квітні 1969 р. Ш. де Голль подав у відставку. На референдумі про місцеве самоврядування французи виступили проти позиції президента.

Зовнішня політика Ш. де Голля. Прийшовши до влади, Ш. де Голль взяв курс на формування самостійної зовнішньої політики, створення сильної Франції та Європи як противаги США. За словами Ш. де Голля, комуністи менш небезпечні, ніж США, щоб відігравати самостійну роль у НАТО, і на знак протесту проти війни у В'єтнамі Франція вийшла зі структури цієї організації. У 1966 р. Ш. де Голль відвідав СРСР, установив відносини між двома країнами.

Щоб поставити Францію урівень з великими державами, у країні почалося створення ядерної зброї. У лютому 1960 р. Франція здійснила випробування власної ядерної зброї, приєднавшись до «ядерного клубу» США, СРСР, Великої Британії, створила національні ядерні сили, щ'о включають стратегічні ракети, бомбардувальники, підводні човни. Водночас Ш. де Голль став одним з ініціаторів розрядки міжнародної напруженості.

Червоний травень 1968 р. : бунт молоді Європи проти «ситого суспільства»

У травні 1968 р. стареньку Європу лихоманило. Масові демонстрації, барикади, сутички з поліцією, кийки і сльозоточивий газ. Карети «швидкої допомоги», які вивозять поранених, чорні й червоні прапори. Портрети Че Гевари, власне, один портрет, розтиражований у сотнях тисяч відбитків, портрет, що став своєрідним «кодом» для розпізнавання «своїх»: Че в береті з п'ятикутною зіркою, довге волосся, погляд, спрямований удалечінь, – усі ці романтичні атрибути революції протягом кількох місяців стали майже щоденною реальністю життя великих європейських міст. Бійки демонстрантів із загонами поліції та жандармерії у Парижі, Тулузі, Ліоні, Страсбурзі, студентські страйки та робітничі виступи в Італії, небачені доти в Західній Німеччині та США демонстрації проти війни у В'єтнамі шокували пересічного буржуа, зруйнували усталену систему його цінностей та стереотипів. Здавалося, захиталися до того часу непорушні підвалини «суспільства споживання»: діти міністрів пліч-о-пліч з молодими робітниками стоять на барикадах, у страйках беруть участь мільйони людей, президент III; де Голль таємно залишає Францію, відчуваючи своє безсилля будь-що змінити в ситуації, що склалася.

Але 1968 рік – це феномен не лише загальноєвропейський, а й загальносвітовий, загально цивілізаційний. Згідно з інформацією експертів ООН, 1968 р. революційні виступи молоді відбулися більше як у 50 країнах. У Чикаго було оголошено надзвичайний стан, для придушення антиурядових виступів у місто було введено Національну гвардію та військові підрозділи. У сутичках із «силами правопорядку» в Мехіко загинуло 50 студентів. Мали своє відлуння події травня 1968 р. і у Східній Європі та СРСР.

Звичайно, через таку величезну географію подій не може не постати питання про те, чи був цей рух гомогенним, чи усвідомлював він свою внутрішню єдність, чи мав він якусь спільну мету, яка об'єднувала його учасників по всьому світу. Тісно пов’язаним із попереднім є питання про «термінологічне означення» цього феномену: бунт, революція, контркультурна акція, політичний карнавал, великий провокуючий хепінінг. Володарями дум тогочасної французької (ширше – європейської) молоді були структуралісти, ліві екзистенціалісти та теоретики Франкфуртської школи (Г. Маркузе, Е. Фромм, М. Хоркгаймер та ін.). Центральною тезою їхніх теоретичних побудов було збереження особистості, її індивідуальності за умов індустріального суспільства (капіталістичного чи соціалістичного). У цьому сенсі чи не найпоказовішою є теорія «одномірного суспільства» та «репресивної цивілізації», що її творцем був філософ і соціолог Г. Маркузе, автор культових філософських досліджень: «Ерос і цивілізація» (1955) та «Одномірна людина» (1964). «Одномірне суспільство», за філософом, це – сучасне індустріальне суспільство, в основу розвитку якого покладено принцип виробничої раціональності, який знищує або нівелює все одиничне, конкретне і неповторне, приносячи все це в жертву ідолові продуктивності. Г. Маркузе категорично заперечує ленінську тезу про те, що саме економічна ефективність та продуктивність праці є критерієм прогресу, максимальне збільшення цієї ефективності – мета всієї людської теорії.

Г. Маркузе доходить висновку, що економічна ефективність та детерміновані нею політика, етика, естетика – це лише часткові прояви репресивної цивілізації. Збільшення її проявів збільшує контроль Системи над людиною. За збільшення комфортності свого існування людина платить втратою своєї свободи. Тому заперечити цю систему пригнічення, вийти за межі «герметизованого політичного універсуму» здатна лише особистість, яка реалізує у своєму житті Велику відмову від цінностей і способів поведінки в тоталітарному суспільстві. Новим авангардом революції мали стати і стали студенти, інтелектуали, аутсайдери з погляду успішних буржуа, ті, хто ще зберіг здатність до справді революційних дій.

Сама ж революція була для них проривом нової, не репресивної чуттєвості, : поєднанням мистецтва і політики, джазовим оркестром на барикадах, а зо-: всім не банальним захопленням політичної влади однією з партій (нехай 1 навіть і найреволюційнішою).

і Узагалі травень 1968 р. з великою недовірою ставився до різноманітних I структур та організацій («Структури не виходять на вулиці» – графіті тих часів), наголошуючи більше на спонтанності, самоорганізації, ініціативі окремих особистостей. Більшовицьку концепцію авангардної партії, яка володіє «науковими знаннями про реальність», було заперечно самою практикою масового молодіжного руху, його іронією і критичністю, його радикальним суб'єктивізмом. «Уся влада – уяві!» – це гасло студентів стало справжнім прапором часу. 1968 р. чи не вперше з часів французької революції кінця XVIII ст. реалізовувалася можливість відчути все безмежжя «проектів альтернативних можливостей буття, закладених у