Поняття "свобода надання послуг" в праві Євросоюзу

Лібералізація вільного руху послуг відбувалася поступово. Постанови, що стосувалися вільного руху послуг, забороняли країнам-членам ЄС вводити нові обмеження і вимагали поступового скасування вже існуючих обмежень під час перехідного періоду (колишня ст. 59). Як і ведення господарчої діяльності, проведення діяльності з надання послуг повинна була підлягати лібералізації на основі загальної програми і директив, виданих з метою її реалізації (колишня ст. 63).

Припускалося, що процес мав закінчитися в кінці шістдесятих років, але, можливо з огляду на свою специфічність, прогрес гармонізації законодавства на рівні Співтовариства у сфері вільного надання послуг не відбувся такими швидкими темпами як передбачалося. Власне, фінансові і транспортні послуги були, і навалі є, сферою діяльності, сильно захищеною законодавствами країн-членів ЄС, і є найбільшою перешкодою процесу лібералізації.

Беручи під увагу факт, що частка сектора послуг у ВВП Європейського Співтовариства становить на даний момент 2/3, Європейська Комісія особливо наголошує на ліквідації всіх перешкод вільного пересування послуг. У січні 2004 року було представлено проект нової директиви про послуги у межах Внутрішнього Ринку. Головною тезою цієї директиви є впровадження усіх пільг щодо надання послуг для бізнесу у найширшому розумінні цього слова.

Перший параграф статті 50 Договору визначає поняття послуги як "дії, що як правило виконуються за винагороду, настільки, наскільки вони не визначені положеннями щодо вільного руху товарів, капіталу та осіб".

Поняття "послуги" згідно зі ст. 49 і наступними статтями Договору не ідентичне дефініції послуги, що використовується в економічних науках. Згідно зі ст. 50 (другий абзац) Договір наводить як приклад діяльність промислового характеру, торгівельного, ремісничу діяльність і здійснення вільних замовлень. Тим самим, вільне надання послуг передбачає також туристичні послуги і будівництво, наймання житла, лізинг, весь об'єм фінансових послуг, консультування, посередництво, рекламну діяльність, а також послуги, що їх надають лікарі, інженери, архітектори та юристи. Варто вказати, що наданням послуг, згідно зі ст. 49 і наступними статтями Договору, не вважається надання транспортних послуг, які підлягають окремому режиму транспортної політики.

Стаття 50 Договору зазначає, що послуга зазвичай винагороджується, а це означає, що послуга інколи може надаватися безкоштовно. Отже, йдеться особливо про таку діяльність, як промислова чи торгівельна, реміснича діяльність чи виконання вільних замовлень, яка зазвичай приносить прибуток або іншу послугу взамін; оплачується зазвичай з приватних джерел, хоча необов'язково особою, що замовляє послугу. Таким чином, навчання в закладах освіти, що фінансуються в основному державою, не є послугою згідно з постановами Договору, але послугою є, наприклад, медичне переривання вагітності згідно з законодавством держави, в якій ця послуга була надана.

Далі, ст. 50 Договору зазначає, що як послуги визначається така діяльність, що не підлягає дії положень щодо вільного пересування товарів, капіталу і осіб.

З того факту, що послуги виразно відокремлюються від товарного обороту, можна зробити висновок, що основа свободи надання послуг належить до нематеріальних об'єктів. Варто підкреслити, що в європейській судовій практиці постанови, що стосуються цих двох свобод, інтерпретуються паралельно. Таким чином, телевізійна трансляція – це послуга, але матеріали, носії звуку, плівка та інші продукти, що використовуються для теле-трансляції, підлягають нормам щодо вільного пересування товарів.

Послугами вважаються лише такі дії, що - на відміну від ст. 39 Договору - виконуються самостійно, і, як правило, оплачуються, і скоріше з приватних, а не державних, джерел. Зі статей 49 і 50 Договору виникає, що йдеться виключно про ті послуги, що здійснюються між особами, які проживають в різних країнах-членах Європейського Співтовариства. Потім впроваджується знову обов'язковий транскордонний елемент, а це означає, що законодавство Співтовариства не буде діяти, якщо туристична агенція з Парижу продає мешканцю Бордо поїздку до французького Сен-Тропе.

Положення ст. 49 Договору не можуть застосовуватися до діяльності, обмеженої територією лише однією країною-членом ЄС. Елемент перетину кордону, який вимагається, може бути отриманий завдяки переміщенню того, хто надає послугу, переміщення адресата послуги, або переміщення самої послуги.

В рамках договірної свободи можливі 3 різних ситуації:

- особа, що надає послуги, може відправитися о країни-члена ЄС, в якій знаходиться особа, якій послуги надаються (споживач), так звана активна свобода надання послуг, або споживач може відправитися о країни, в якій знаходиться особа, що надає послугу, так звана пасивна свобода надання послуг;

- можливо також, що сама послуга перетне кордон, без необхідності переміщення особи, що надає послугу, чи особи, що з неї користається (фінансові послуги, телевізійні трансмісії, страхові поліси), так звана свобода пересування послуги.

Договірне право вільного надання послуг може бути втілене в життя також в ситуації, коли адресат послуги направляється до країни, в якій знаходиться особа, що надає послуг, щоб там, власне, цю послугу отримати. Суд до споживачів послуг відносить також туристів і стверджує, що право отримувати ту ж саму охорону (в цьому випадку – відшкодування) – це природній наслідок свободи пересування послуг так, як вона гарантується