Практична імунологія

На ранніх етапах формування гельмінтозів відбувається сенсибілізація до антигену паразита, розвивається рання фаза алергічного запалення. На незначні дози антигенів гельмінтів утворюються IgE-, IgG4-антитіла, які не володіють комплементзв’язуючими властивостями. Антитіла класу IgE фіксуються на мембранах лаброцитів (базофілах й тучних клітинах), в результаті чого відбувається їх дегрануляція з виділенням біологічно активних речовин алергії, продукуються хемотаксичні чинники, лейкотрієни, фактори агрегації тромбоцитів, простагландини, цитокіни, що в комплексі посилюють проникливість судинної стінки. IgG4 через відсутність власних рецепторів на клітинах, з’єднується з рецепторами для IgE, блокуючи їх для цього імуноглобуліну. Результатом такого блоку стає зниження ступеню деградації лаброцитів, зменшення концентрації біологічно активних речовин алергії та комплементарної активності. Таким чином,  гіперпродукція IgG4 знижує специфічний вплив IgE, призводячи до персистенції інфекції, схильності до реінвазії на тлі порушення протективного імунітету.

Під впливом IgE-антитіл при гельмінтозах активуються два типи клітин, які відіграють провідну роль у антигельмінтному захисті – базофіли/лаброцити і еозинофіли.

Лаброцити локально продукують імунорегуляторні цитокіни (ІL-4, ІL-10, ІL-12, ІL-13), прозапальні цитокіни (ІL-1, GМ-CSF, TNF-α), індукують Т-незалежним шляхом продукцію IgE. 

Еозинофіли - основні клітини-ефектори, які мають антигельмінтну та антипаразитарну скерованість за рахунок формування позаклітинного лізису. Еозинофіли мають рецептор для IgE, маркери активації (CD69 і CD66), адгезивні молекули, завдяки яким вони контактують з клітинами ендотелію судин; продукують і виділяють IL-4, IL-5, GM-CSF, TNF-α, що призводить до утворення еозинофільних інфільтратів у тканинах і органах.  Інтенсивність еозинофілії посилюється при міграції личинок у тканини, а при хронізації процесу - число еозинофілів зменшується. Однак, закономірність ця неповна, у зв’язку з тим, що, наприклад, при деяких паразитарних інфекціях значна кількість еозинофілів нагромаджується в гранульомах навколо яєць збудників. Речовини, які виділяють лаброцити, впливають на еозинофіли як хемотаксичні фактори, що стає причиною міграції цих клітин до гельмінтів. Личинки покриваються С3b компонентом комплементу (альтернативний шлях активації системи комплементу), антитілами класу IgG, які виконують роль опсонінів для еозинофілів і, виділяючи ферменти (в основному, катіонні білки і основний білок) пошкоджують личинки. Для гельмінтних інфекцій характерними є підвищення рівня загального сироваткового IgE та еозинофілія. При первинному інфікуванні число еозинофілів підвищується на 7-10 день інфікування, при реінвазіях - значно раніше. Таким чином, IgE формує протективний імунітет і стимулює розвиток алергічної реакції. 

У подальшому процесі розвитку гельмінта змінюється його антигенна структура, зростає його імуногенність, що призводить до синтезу IgG і IgM. На поверхні лаброцитів, окрім комплексу IgE-антитіло-антиген гельмінтів, з’являються антитіла класів IgG і IgM та залучаються в процес клітини-ефектори пізньої фази алергічної реакції (еозинофіли, нейтрофіли, макрофаги, лімфоцити, тромбоцити). Виявлена антигельмінтна IgE-залежна цитотоксичність тромбоцитів. Антитіла класів IgG і IgM безпосередньо або в вигляді імунних комплексів фіксуються на поверхні гельмінта, його яєць, личинок, активізуючи при цьому систему комплементу. Специфічні антитіла нейтралізують токсини гельмінтів, блокують рецептори, через які вони приєднуються до клітини-мішені.

Найбільш інтенсивний синтез специфічних антитіл спостерігається при паразитуванні тканних і кишкових гельмінтів, особливо в період міграції та линяння личинок. 

Моноцити/макрофаги неспроможні фагоцитувати великі за розмірами гельмінти (їхні яйця, личинки) і тому стимулюють клітинні механізми захисту. Ці клітини у відповідь на фосфоліпідмісткі антигени гельмінтів і паразитів секретують TNF-α, який активізує макрофаги, еозинофіли, тромбоцити. TNF-α та ІL-1 сприяють підвищенню стійкості соматичних та імунокомпетентних клітин до дії паразитів. Через активацію Т-лімфоцитів підвищується синтез ІНФ-γ, який пригнічує внутрішньоклітинний цикл розмноження паразитів у клітинах. Макрофаги і нейтрофіли після фіксації на паразитах дегранулюють, вивільняючи протеолітичні ферменти, катіонні білки, токсичні метаболіти кисню і азоту, призводячи до лізису щільного покриву збудників.

Паразитування гельмінтів у хворих на інфекційні хвороби ускладнює перебіг інфекції, продовжує тривалість хвороби, знижує ефективність лікування, сприяє формуванню ускладнень. 

У таблиці 8 вказані основні механізми протигельмінтного імунітету.

 

Таблиця 8

Основні види протипаразитарного імунітету

 

Природжений (неспецифічний) протипаразитарний захистНейтрофіли - фагоцитоз-для “малих”паразитів Ендоцитоз - для “великих” паразитів

Макрофаги -NО-залежна цитотоксичність

Еозинофіли, тромбоцити - цитотоксична активність проти паразитів, опосередкована антитілами

Набутий (специфічний) протипаразитарний захистТ-хелпери - стимулюють синтез специфічних антитіл, сприяють виділенню цитокінів, які активують гранулоцити і макрофаги (IFN-γ, IL-12)

Т- цитотоксичні лімфоцити - активні до внутрішньоклітинних паразитів

Специфічні антитіла - гальмування інвазії, активація системи комплементу, активація синтезу Ig Е, антитілозалежна цитотоксичність

 

 

 Механізми захисту збудників від факторів імунної системи

1.Механізми уникнення мікроорганізмів реакцій комплемент-залежного цитолізу:

•капсули мікроорганізмів (менінгококи, стрептококи, кишкова паличка) містять велику кількість сіалових кислот, що робить їх схожими на людські клітини, у результаті чого С3b компонент комплементу взаємодіє не з мікроорганізмом, а з клітинами господаря; 

•складові компоненти капсул мікроорганізмів не володіють імуногенністю і не викликають активацію компонентів комплементу; 

•відомо, що ліпополісахарид, який входить до складу токсину деяких інфекційних агентів (кишкова паличка, сальмонели), активують С3 b не на цитоплазматичніймембрані збудника, а на відстані від нього, у зв’язку з чим утворений мембран-атакуючий комплекс не знищує мікроорганізм; 

•завдячуючи своїм мембранним протеолітичним ферментам, інфекційний агент може руйнувати мембранатакуючий комплекс, який утворюється при активації системи комплементу;

• для деяких мікроорганізмів (стрептококи, стафілококи) характерна наявність на зовнішній мембрані товстого пептидогліканового шару, стійкого до мембранатакуючого комплексу;

•мікроорганізми продукують «білки-пастки», які