Практична імунологія

5)Посилення реакції бласттрансформації лімфоцитів у культурі змішаних лімфоцитів - виявляється за 3-4 дні до перших проявів кризи відторгнення.

6)Виявлення лімфоцитотоксичних антитіл до В-лімфоцитів, титр яких підвищується у 80% випадків перед розвитком кризи відторгнення. 

7) Визначення рівня сироваткового ІЛ-2 та ІЛ-1 та експресії рецепторів до ІЛ-2 з використанням моноклональних антитіл. Підвищення концентрації ІЛ-1 та ІЛ-2 відноситься до прогностично несприятливих факторів, у зв’язку з тим, що перший продукується активованими макрофагами, а другий - сприяє активації Т-цитотоксичних лімфоцитів з наступним цитолізом клітин трансплантату. 

8)Моніторинг активації інфекційних збудників, які активуються на тлі імуносупресивної терапії (герпесвіруси - цитомегаловіруси, вірус Епштейн-Барр, віруси простого герпесу; умовно-патогннні мікроорганізми та збудники, які присутні в тканинах трансплантату). 

 

Посттрансплантаційний моніторинг – різний в залежності від типу трансплантації. При авто – та ізотрансплантації приживлення трансплантанту залежить майже повністю від якості проведеного хірургічного втручання. При ало- чи ксенотрансплантації процес відторгнення присутній майже у всіх випадках. У цих випадках необхідний контроль ефективності імуносупресивної терапії та прогнозування кризи відторгнення на основі показника співвідношення CD4+/CD8+. У випадку його збільшення до 4 з’являється загроза відторгнення трансплантанту або загострення автоімунної хвороби (що також може стати причиною відторгнення).

Термін трансплантація кровотворних клітин стосується трансплантації кісткового мозку та ізольованих з крові (найчастіше пуповинної) кровотворних клітин. 

Існує два види трансплантації кровотворних клітин – автогенічний (автогенний) та алогенний. Автогенна трансплантація виконується як допоміжний захід до хіміотерапії чи радіотерапії. Алогенна трансплантація використовується з метою реконструкції імунної системи або кровотворення при наступних хворобах: гемобластози (гострі та хронічні лейкози, мієлома, мієлодиспластичні синдроми, лімфоми, а також незворотнє пошкодження кісткового мозку під час хіміотерапії; первинні імунодефіцити (важкий комбінований імунодефіцит, синдром Віскотта-Олдрича, синдром “голих”лімфоцитів); апластична анемія; анемія Фанконі; серповидноклітинна анемія; таласемія; остеопетроз.

 Кістковий мозок донора містить стовбурові клітини кровотворення, клітини-попередниці лімфопоезу, а також зрілі Т- і В-лімфоцити. Домінування імунної системи донора над імунною системою реципієнта може викликати розвиток хвороби трансплантат проти господаря. У патогенезі цієї хвороби важливу роль відіграють CD4+- та CD8+- лімфоцити. Алореактивні Т-лімфоцити з трансплантованого кісткового мозку інфільтрують тканини господаря і викликають у них цитотоксичний ефект. Це супроводжується “цитокіновою бурею” – виділяється низка цитокінів (IFN-γ, GM-CSF, TNF, IL-1, IL-2, IL-4, IL-6), частина з яких синтезується активованими клітинами донора. Трансплантація гемопоетичних клітин кісткового мозку є ефективною при лікуванні: онкогематологічних хвороб (у 10 разів підвищує ефективність лікування); онкологічних хвороб; первинних імунодефіцитів (аллогенні трансплантації); системних (ревматологічні) та органоспецифічних (множинний склероз) автоімунних хвороб.

На сьогоднішній день у світі найчастіше проводяться трансплантації гемопоетичних стовбурових клітин (з кісткового мозку, периферійної та пуповинної крові), а також органи - серце, нирки, підшлункова залоза, печінка, легені, шкіра і рогівка.

Післяопераційні ускладнення:

•розвиток інфекційних ускладнень частіше відбувається після передозування імунодепресантів;

•формування пухлин у 6% хворих;

•загострення цитомегаловірусної, токсоплазмової інфекції;

•розвиток фульмінантних форм вірусних гепатитів тощо. 

Імунотерапія реципієнтів органів – складається із двох принципових компонентів:

-постійна керована імуносупресія (надмірна імуносупресія різко збільшує ризик розвитку некерованих інфекційних ускладнень і злоякісних пухлин);

-профілактика та лікування кризів відторгнення (імуносупресанти необідно застосовувати в значно більших дозах).

Принциповим питанням в трансплантології є запобігання процесу відторгнення алогенного трансплантату або його гальмування. З цією метою застосовується імуносупресія.

 Види імуносупресії:

1)Фармакологічний (глюкокортикостероїди, дрібномолекулярні інгібітори ДНК– циклоспорин; інгібітори проліферації, антиапоптичні у фазі G1 середники; інгібітори синтезу ДНК – азатіоприн;; FK-506 (такролімус) - потужний імунодепресант, який перериває транскрипцію генів ІЛ-2, ІЛ-3, ІЛ-4, IFN-γ, TNF-α; рапаміцин - метаболіт грибів, блокує проходження сигналів від інтерлейкінів до лімфоцитів. 

2)Фізичний (операційне видалення або дренування деяких лімфатичних органів; тимектомія повна чи часткова; опромінення).

 

Перспективи імуносупресивної терапії.

Всі вище вказані імуносупресанти виявляють пригнічуючу дію на всю Т- і В- системи специфічного імунітету, що диктує необхідність пошуку вузько специфічних імуносупресорів. За останній час визначились два основних напрямки: 1) розробка нової генерації екзогенних імунотропних середників і 2) створення біологічних імуносупресорів. 

У першому випадку великі надії покладають на можливість цілеспрямовано впливати на функціонування лімфоцитів, активуючи або пригнічуючи кінази. На сьогоднішній день відомі три кінази - тирозинова, серотонінова і треонінова, які приймають участь у передачі сигналів, що запускають каскад реакцій, скерованих на активацію лімфоцитів. 

Біологічні імуносупресори - моноклональні антитіла проти CD3-антигену та α-ланцюга для рецептору до ІЛ-2 (анти-CD25),  білки CTLA-4, антитіла проти Fc-фрагменту антитіл тощо. Це препарати, які не допускають взаємодії антигенпрезентуючих клітин з Т-лімфоцитами.

На теперішній час у трансплантології почали використовувати штучні органи - аналоги органів людини, які здатні замінити їх функцію протягом певного часу. Існують штучна нирка, серце. Однак, відсутній аналог такого складного в функціональному відношенні органу, як печінка. Проводиться робота щодо створення штучної легені. 

Перспективним напрямком розвитку трансплантології є клітинна трансплантологія. Досягнуті певні успіхи в трансплантації острівцевих клітин підшлункової залози. Здійснюються спроби нейротрансплантації, тобто заміщення у мозку хворого дегенерованих нейронів на гомологічні нейрони плода людини (наприклад, при хворобі Паркінсона). Новий етап клітинної трансплантології розпочався в 1998 р., коли американські дослідники Джеймс Томпсон і Джон Беккер виділили ембріональні стовбурові клітини (ЕСК/ESC) з людського зародка, що відкрило можливість  їх