Проза Джона Фаулза: аспекти постмодерністської інтерпретації

У перехідний період середини ХХ століття до мистецьких пошуків широко залучається комплекс новітних філософських ідей. На межі 1940 – 50-х років формується коло новітніх естетичних і літературно-мистецьких теорій: феноменологічна теорія і критика Р. Інґардена, Ж.-П. Рішара, екзистенціалістські моделі Ж.-П. Сартра, літературна герменевтика Гайдеґґера, Ґадамера і Рікера, школа рецептивної естетики, естетики „нового роману”, структуралістські і семіотичні ідеї Леві-Строса, Барта, Еко, Тодорова, Лотмана і т.д. У кожній із перерахованих філософсько-естетичних доктрин ми з певними застереженнями можемо знайти і проаналізувати „зерно” постмодернізму. Проте своє філософське обґрунтування він знаходить пізніше, у філософській естетиці Ж. Ліотара, М. Бютора, Ж. Бодріяра, М. Фуко, Ж. Дерріди, що вибудовується на засадах „деконструкції”, „постструктуралізму”, „гіперреальності”, „позатекстовості”, „праписьма” тощо. Усі ці (як і деякі інші) поняття утворюють своєрідну антитезу епістемологічним засадам модернізму, формулюють якісно новий орієнтир художнього тексту. Пов’язуючи перераховані елементи з творчими пошуками Дж. Фаулза, варто зазначити, що погляд на витоки і еволюцію сучасного роману закономірно підводить до визначення його основних структурно-смислових домінант, що окреслюють новий тип постмодерністської художньої форми. Абстрагований і схематичний погляд на структуру постмодерністського роману дозволяє вбачати в ньому сув’язь вузлових категорій 1) гри, 2) наскрізного міфологізму й міфопоетизації і 3) орієнтації на історико-культурний матеріал.

Поєднання цих фундаметальних культурологічних концептів і складає підґрунтя постмодерністського твору, конструює (а з кута зору традиційної романної форми – деконструює) жанр, оскільки мистецтво постмодерну, як відомо, кладе в основу не класичні поняття змісту і форми у їх естетичній довершеності, а, сказати б, смислові крайнощі, інтенції, „тіні” цих понять, що проступають крізь товщу культури, впритул до її архаїчних першооснов. 

Постмодернізм – не що інше, як субпродукт культури новітнього часу: він широко використовує філософсько-естетичний доробок попередніх епох, не розбудовуючи власних, самобутніх естетичних форм опанування дійсності. Разом з тим, попри усі „перегини” постмодерну, що пов’язуються з його естетичною, виховною, ідеологічною індиферентністю, не можна не визнати однієї фундаментальної риси, що окреслює ціннісне поле цього явища. Постмодернізм як тип творчості, може як жодний інший, рішуче повернув мистецтво до його першовитоків, до гри. Ігрова ситуація, за правилами якої вибудовується дискурс, стає ключовим фактором оповідного сюжету, „згуртовує” художні прийоми до рівня базових ігрових метафор, що пронизують текст. 

Автор-постмодерніст розхитує і руйнує не лише ідеологію жанру, а й ту систему суспільних цінностей, що містив і містить у собі класичний жанр. Ігрова організація оповідних ходів і структури сюжету змушує переосмислювати категорії „істинності”, „художньої правди”, „типізації” в параметрах „розважальності”, „міфологізації”, „міфопоетики”, „символіки” тощо.

У розділі зазначається, що фаулзівська ігрова інтерпретація знайомих міфологічних мотивів стає структурно-смисловою домінантою жанру, „матрицею” оповідного сюжету (поле історії – матеріал, що найліпше піддається міфологічному оформленню, оскільки являє собою парадигму найрізноманітніших міфів). Отже, на зміну класичному ідейно-філософському роману приходить постмодерністський історико-міфологічний роман з його ідеєю руйнування будь-яких жорстких і однозначних схем, поглядів, думок і т.п.

 Аналізуючи міф, гру, історію, прийоми гіпертекстуальності, жанрову невизначеність тощо у якості основоположних структурних і смислових домінант сучасного роману, варто відзначити тенденцію їх внутрішнього поєднання, що свідчить про рух новітньої (вже постпостмодерністської) літератури до синкретичного жанру, параметри якого визначаються не майстерністю вибудовування сюжетно-композиційної колізії, а рівнем руйнування звичних оповідних схем, парадоксальністю, підкресленим алогізмом оповіді.

 Все вищесказане окреслює можливі витоки і контекст творчості Дж. Фаулза, перегуки його мистецьких пошуків зі складними процесами літературної й естетичної еволюції ХХ століття. Формування смислової парадигми його творчості відбувалося саме завдяки внутрішнім динамічним процесам культурної переорієнтації середини сторіччя. Сьогодні вже творчість Фаулза безпосередньо формує коло літературних послідовників. Звідси й випливає спроба погляду на поетику Дж. Фаулза у контексті постмодерної традиції. Обґрунтування тісних взаємин філософсько-естетичного змісту та сюжетно-композиційної і стильової колізії у творах Фаулза вже склало не одну сторінку літературознавчих досліджень: у розділі окреслюються основні напрями і тенденції наукових пошуків, визначаються риси постмодернізму, що знайшли своє втілення у творчості Дж. Фаулза, наголошується її комплексність, віртуозне моделювання митцем практично всіх форм оповіді, вільне володіння інструментарієм „реалістичних”, „магічних”, „інтелектуальних”, „детективних” прийомів.

ДРУГИЙ РОЗДІЛ – „Художній світ Джона Фаулза: проблематика і поетика сюжету” – має на меті спробу опису художніх засобів Дж. Фаулза-романіста, що організують художню сюжетно-композиційну структуру його творів. Йдеться перш за все про прийоми і засоби постмодерного конструювання сюжету, його ігрову, ремінісцентну, міфопоетичну, пародійну складові. Аналітичне прочитання найприкметніших оповідних рівнів, їх інтерпретація, визначення художньої функції у рамках сюжетно-композиційної єдності того чи іншого твору Дж. Фаулза складає безпосереднє завдання пропонованого розділу.

Підрозділ 2.1. – „Роман „Колекціонер”: „багатоголосся” художнього сюжету” – присвячено роману Дж. Фаулза, що містить у згорнутому вигляді начерки усіх його пізніших творів. Автор звертається до першовитоків новітніх екзистенційних ідей: з усього їх комплексу Дж. Фаулзові найбільше імпонує думка про протистояння індивіда колективу, що не допускає свободи вибору. Принаймні така ідея прочитується у романі „Колекціонер”, де Дж. Фаулз розгортає динамічний, напружений, майже детективний сюжет. Тут, здавалося б, ми маємо чергову детективну варіацію історії про психічно хворого вбивцю і його жертву, якби не глобальний ігровий підтекст роману. Вже сама назва містить певне семантичне навантаження, внутрішню приховану метафору: „колекціонування” постає метафоричним означенням соціальної ситуації, додає ваги її філософсько-етичному осмисленню. Наскрізна