Проза Джона Фаулза: аспекти постмодерністської інтерпретації

„Примха” на рівні свого ідейного завершення постає багатозначним твором. Його сюжетна „невизначеність” і „непослідовність” формує внутрішню стратегію оповіді. Події роману, що ніби мали місце, подаються з чималою часткою ігрового, ілюзорного, театрального дійства, що по-різному інтерпретується учасниками подій і суддями. Отже, роман варто прочитати як тонку постмодерністську інтелектуальну гру, що пов’язується з новітніми теоріями інтерпретації, рецептивної естетики, реконструкції, театралізації, художньої умовності. У цьому ракурсі перебіг подій „Примхи” постає метафорою творчого процесу, де „автор” (лорд Б.) пропонує свідкам (читачам) певне театралізоване дійство, а потім зникає, залишаючи „непроясненим” текст у повній його самодостатності. Відтак ідея інтерпретації загально-текстуального покриває ідею конкретно-історичного.

Підрозділ 2.5. – „Цикл повістей „Вежа з чорного дерева”: проблема наскрізного сюжету” – присвячується аналізу фаулзівського варіанту проблеми взаємин митця і мистецтва. Автор навмисне відроджує у нашій свідомості відомий культурний стереотип – „вежа з слонової кістки” як надійне пристановище для справжнього мистецтва й художника-нонконформіста, проте наскрізною художньою антитезою надає йому несподіваного звучання. У повісті Дж. Фаулз використовує прийом контрасту: насамперед, тут свідомо протиставляється кредо двох художників – Генрі Бреслі та Девіда Вільямса. Бреслі у своєї творчості використовує реалістичну традицію. Девід – художник-абстракціоніст. Ідея вічного протистояння двох творчих начал надає філософській тематиці повістей рівня притчевості, формує їх спільний лейтмотив. Зазначається, що провідна роль у цьому циклі творів належить не інтризі, а несподіванкам сюжету, таємницям внутрішнього світу персонажів. Прикладом тут може слугувати повість „Вежа з чорного дерева”, що не має чітко прокресленої сюжетної лінії. Сюжет оповіді відходить на другий план, оскільки Фаулз акцентує увагу на інших, позаструктурних аспектах. 

За своєю тематикою і композицією ця повість є компактною варіацією роману „Маґ”. Схожість між повістю і романом виявляється і через загальні принципи створення просторових образів: Котміне (маєток Генрі Бреслі) і острів Праксос виступають топосами, що символізують метатеатр постмодерністської міфотворчості митця. Цей чарівний світ відкриває Вільямсу очі на ілюзорність і дріб’язковість його життєвих цінностей. Отже, Генрі Бреслі стає своєрідним духовним пророком, вчителем, „магом”, який розкриває Девідові альтернативний зміст його життя, надає можливість реалізації своїх творчих сил.

Повість „Вежа з чорного дерева” і роман „Маґ” поєднуються загальним міфологічним підтекстом. Герої Дж. Фаулза знаходяться у постійних пошуках власного „я”, їх еволюція нагадує своєрідну сучасну „одісею”. Міф про Одісея формує один із центральних міфологічних образів повісті і обігрується Дж. Фаулзом протягом всього творчого шляху.

У цілому повісті Дж. Фаулза написані надзвичайно експресивно, сповнені складної символіки (зокрема, екзистенційної), містять міфопоетичні складові й елементи гротеску, алегорії, притчі. Перераховані риси поєднують повісті Дж. Фаулза в єдине смислове ціле, дозволяють говорити про можливий „наскрізний сюжет” циклу, що розгортається як узагальнена життєва ситуація.

ТРЕТІЙ РОЗДІЛ – „Система стильових засобів та особливості художнього прийому Джона Фаулза” – присвячено аналізу стильових засобів Дж. Фаулза, образної структури його оповіді на прикладі романів „Колекціонер”, „Маґ”, „Жінка французького лейтенанта”, „Примха”.

Підрозділ 3.1. – „Стиль як естетична складова художнього твору” – окреслює теоретичне підґрунтя проблеми стильового завершення постмодерністського твору. Зокрема, найприкметнішою рисою постмодерністського письма визначається намагання ігрового поєднання різноманітних образно-стильових засобів, що утворюють палітру художнього письма. Саме художній прийом домінує у постмодернізмі над тематичним, ідейним (ідеологічним), соціальним началами творчості.

Сьогодні аналітичний погляд на цілісність постмодерністської художньої структури найчастіше фокусується на принципах „рефлексії”, „різночитання”, „мутації”, „модифікації”, „кризи” тощо, аніж на самобутньому конструктивному началі творчості. Мистецтво постмодернізму полягає у змішуванні („мікст”, колаж), в парадоксальному поєднанні комунікативних стратегій, в метапозиційній грі з ними і може розглядатися як субпарадиґмальне явище художньої культури. 

Разом із тим, сучасна література продовжує активно користуватися мовою міфу. Літературний текст наповнюється численними алюзіями на міфи давніх народів і одночасно є джерелом нової міфології. Художня мова постмодернізму є, по суті, „мовою” міфу і міфотворчості з її орієнтацією на абстрактність, універсальність, метафоричність. Аналіз стильових засобів Дж. Фаулза підказує, що постмодернізм на рівні стильового прийому, організації оповідної структури зримо втілює ідею „пам’яті жанру”, виявляючи типологічні збіги зі стилями різних епох, обслуговуючи різні, підчас протилежні художні стратегії і ідеології. Еклектика з її неорганічністю, механічністю й непередбачуваністю по-своєму звільняє мистецтво від „тиранії” й „диктату” єдиного стилю, розширює простір витвору, творчої свободи, варіативності, гри.

У багатьох сучасних теоретичних дослідженнях стилю спостерігаємо закономірну дистанцію від звуженого його розуміння (як системи індивідуально-авторських мовленнєвих засобів) і наближення до „смислового”, культурно-„організаційного” узагальнення. Як висновок, художня практика і естетика постмодернізму якнайкраще проявляє „тотальну стратегію” стилю, що панує над усіма художніми засобами організації твору. Постмодерністський стиль постає як цілісність на основі естетичного плюралізму різноманітних творчих мов і моделей, від мовленнєвої гри до організації гіпертексту, що, безперечно, ускладнює аналіз образно-стильової палітри окремого художнього твору.

У підрозділі 3.2. – „Стильові риси постмодерністського історизму у романі „Жінка французького лейтенанта” – увагу зосереджено на жанровому та стильовому змісті роману, що вирізняється у першу чергу філософською проблематикою і психологізмом зображення, елементи ж інших жанрів („роман у романі”, роман-пародія,