Проза Джона Фаулза: аспекти постмодерністської інтерпретації

Надзвичайно важливим у романі є авторське розуміння функції мови у сучасному світі. Для Ніколаса слова та мова виступають знаряддям для самоутвердження та маніпуляцій близькими людьми. Він ховається за слова від зовнішніх загроз та дискомфорту, оскільки вони дозволяють перетворити реальний факт на нереальний. Девальвація слова, а загалом і мови, стає лейтмотивом усього роману. 

Важливою метафорою роману можна вважати „острів”, що символізує мікрокосм, форму буття зі своїм Богом – Кончісом. З іншого боку, острів Праксос стає для Ніколаса островом власного „я”.

Прикметним художнім прийомом роману є використання низки античних алюзій, що переплітаються з алюзіями на сучасні твори з міфологічною тематикою, наприклад з драмою Ж.-П. Сартра „Мухи”. Втім, існує більш глибокий пласт міфологічних інтерпретацій. На сторінках роману ми зустрічаємося з образами і символами, що перегукуються з міфотворчою спадщиною різних народів Азії, Африки, Європи. Іноді вони дають ключ до розуміння мотивів поведінки героїв. Кожна алюзія у романі стає складною метафорою з багатьма значеннями. Дж. Фаулз не зупиняє гри з читачем, спокушаючи його легкими розгадками, а потім руйнуючи ілюзію простоти і ясності. Герой, а слідом за ним і читач, інтерпретує події, виходячи зі своїх знань античної міфології, намагаючись втиснути реальність у певну схему.

Дж. Фаулз вплітає у канву твору біблійні мотиви, а шекспірівські ремінісценції змінюються відчутною алюзією на роман маркіза де Сада „Жюстіна”, „Робінзона Крузо” Д. Дефо тощо.

З-поміж художніх стильових засобів також можна виокремити систему складних порівнянь, що відбивають дух грецького острова, асоціативно пов’язуються з міфологічними персонажами, постатями давньогрецьких поетів та філософів. 

Отже, як письменник-постмодерніст, Дж. Фаулз віддає перевагу інтелектуальній грі з читачем, пропонуючи складні образи-символи, змушуючи читача проникати у їхню логіку, а потім, руйнуючи її, пропонує нову версію і інтерпретацію, постійно створюючи нову модель буття. 

Підрозділ 3.5. – „Ігрова складова стилю історичного роману „Примха” – заснований на думці, що у постмодерністській літературі історія структурує роман до рівня міфу, надає йому статусу метафори, в результаті чого зникають грані між справжнім та вигаданим, минулим і прийдешнім. Використовуючи традиційні засоби реалізму, постмодерністська література перетворює факти, реальні події на гру симулякрів, фікцію.

Яскравим прикладом міфологізованого історичного постмодерністського стилю постає роман „Примха” з його очевидним історичним підґрунтям. Проте автор пише не традиційний історичний роман, а створює літературну містифікацію, вигадку: атмосфера цього історичного роману уявна, час і місце дії не мають суттєвого значення. Як наслідок, наративна структура роману незамкнена, містить у собі смислове і сюжетне зяяння, і довкола нього закручується інтрига „інтелектуального детективу”.

Загалом оповідну техніку „Примхи” можна порівняти з фотографією, контури якої поступово проступають, стають більш чіткими. Автор досягає візуальності кожної сцени, епізоду: можна сказати, що письменник наближає словесний опис до живописного. У підрозділі підкреслюється, що Дж. Фаулз робить наочною риторичну стратегію, винайдену постмодерністами: послідовне деконструювання кожного попереднього дискурсу наступним, спростування методу бінарних опозицій. На кожне запитання у романі письменник встигає відповісти „так”, потім „ні” у різних версіях і послідовностях.

Організація просторово-часового континууму роману чимось нагадує „Жінку французького лейтенанта”. Автор у своїх коментарях маніпулює категорією художнього часу шляхом зіткнення точок зору різних історичних епох.

Істотним принципом не тільки на сюжетному рівні, але й на рівні структурної побудови твору стає театральність. Містер Бартолом’ю використовує людей як „підручні засоби”. Він автор тексту, але він усвідомлює, що навіть за ним самим існує інший автор, який маніпулює ним.

У цілому роман відрізняється схематизмом і умовністю. Основна подія роману (переказана багатьма людьми і навіть раціонально осмислена) залишається незбагненною. Здається, що для письменника смисл роману звівся до формулювання загадки життя, а не до її з’ясування.

У ВИСНОВКАХ запропоновано стислий виклад підсумків проведеного дослідження. Аналізовані твори Дж. Фаулза свідчать про можливість їх інтерпретації у руслі постмодернізму, провідного літературного напряму другої половини ХХ століття. Творчість Дж. Фаулза відбиває моменти еволюції філософсько-естетичних засад постмодернізму, а отже його твори на різних рівнях поетики перегукуються з тенденціями творчої комплексності, нашарування, стильового багатоголосся тощо. 

Крім того, романи Дж. Фаулза окреслюють загальнофілософські проблеми людського буття, утверджують ідею екзистенційного вибору та свободи як головного життєвого ідеалу. Художня завуальованість та мінливість прозової структури – риса, якої все більше і більше набуває письмо Дж. Фаулза, від більш-менш „прозорого” „Колекціонера” до наскрізь метафоризованої „Мантиси” чи параболічної структури „Примхи”. 

Без сумніву, Дж. Фаулз є письменником, який поєднує новаторство і традицію, розширює формальні межі роману. Зокрема, художньою основою його творів небезпідставно вважається принцип гри. Для письменника гра обставин, характерів, подій є не лише художнім прийомом: функція гри виступає в його творах в її найсуттєвіших аспектах. У своїх романах Дж. Фаулз створює архетипову систему поглядів, коли глибини людської свідомості й психіки розкриваються за допомогою аналізу сфери уявлень, почуттів, емоцій, прийомів відзеркалення, міфопоетичного перевтілення героїв-двійників тощо. Мотив гри чіткіше окреслює проблему сенсу життя, істинності буття та ідентифікації особистості. 

Проза Дж. Фаулза пов’язується з комплексом постмодерністських філософських, психологічних, етичних ідей; вона містить елементи реконструкції багатьох світоглядних схем, що сягають, з одного боку, міфологічного підґрунтя, а з іншого – співвідносяться з традицією