Проза Джона Фаулза: аспекти постмодерністської інтерпретації

 Формування складного метафоричного контексту „Колекціонера” тісно пов’язується з міфопоетичним підтекстом письма. Роман містить елементи „прихованої структури”, мотиви міфологічного плану, що утворюють цілий спектр загальнокультурних асоціацій: міфологічний мотив „пошуку”, протистояння, фольклорно-міфологічні алюзії „красуні” і „чудовиська”, „викрадача” і „жертви”, „наглядача” й „полонянки”.

 Всі елементи романної структури слугують реалізації філософського задуму автора: екстремальна психологічна ситуація, обмежена кількість персонажів, замкненість простору, „спресованість” художнього часу, антиномія образних засобів. Філософський сенс книги пов’язується із конфліктом двох життєвих позицій, двох типів світорозуміння й світовідчуття, двох протилежних „точок зору”, поетичний монтаж яких додає оповіді гостроти і напруженості.

 „Колекціонер”, сягаючи рівня філософської притчі, своєрідно інтерпретує ігрову складову мистецтва. Образи цього роману-притчі можна охарактеризувати як „символи-маски” (Міранда символізує абсолютну волю до мистецтва, трагічну долю митця, а Клегг – бездушність, що намагається керувати цією долею).

 Таким чином, конфлікт роману в цілому й кожний з його образів еволюціонують у Дж. Фаулза на двох рівнях – життєво-конкретному (конфлікт злочинця і жертви) й філософсько-символічному (протистояння духовної еліти й „більшості”). Дж. Фаулз свідомо насичує „Колекціонера” культурними ремінісценціями, міфологічним ігровим підтекстом, створює прецедент органічного поєднання казки, детективу, притчі, філософського есе, соціального роману. Усі ці елементи оповіді структурують „багатоголосся” художнього сюжету. Разом із тим „Колекціонер” постає новим типом роману, започатковуючи тенденцію постмодерністського конструювання твору з готових частин, що більш-менш впізнаються у процесі читацької „реконструкції”. Структурно-смислова цілісність роману, його філософська насиченість, підкреслена ремінісцентність ключових оповідних вузлів підносять „Колекціонера” до рівня роману-метафори з філософсько-символічним звучанням. 

 У підрозділі 2.2. – „Міфопоетична складова художньої структури роману „Маґ” – зазначається, що наскрізна фаулзівська ідея кореляції життя і мистецтва інтерпретується у „Маґові” у категоріях „потаємного”, „містичного”, „магічного”, „прихованого”, „чарівного” тощо. Підсилений елемент „містичного” і „магічного” рішуче розводить сюжетно-композиційні колізії „Колекціонера” і „Маґа”. Художній концепт „незбагненого” й „таємничого” утворює силове поле романного сюжету, у яке потрапляє і „вічна” любовна історія Ніколаса й Алісон з „вічною” невизначеністю її фіналу: „непрозорість” і „магія” переливчастих смислів складають основу повістування, адресують читача не стільки до окремої події, скільки до „суцільного контексту”, міфопоетичної праоснови оповіді.

 Смислове відтворення контекстуальних зв’язків сюжету і складає творче завдання Дж. Фаулза. Наприклад, композиційне завершення психологічних „вистав” Кончіса разюче нагадує колізії класичних кельтських саґ, давньогрецьких міфів, казок, романтичних сюжетів тощо. Фаулзівський неологізм „Праксос” перекладається з грецької як „відокремлений, огороджений острів”, семантично підкреслюючи уже знайому ситуацію неволі, „плоту в океані”. Загалом уся топоніміка „Маґа” зорієнтовує на атмосферу дихотомії цивілізації і природи, острова і материка, віднайденого і втраченого Едему. 

 Таким чином, роман структурується за законами „магічного простору”, у якому історія пригод Ніколаса Ерфе сягає узагальненого рівня: поворотним пунктом сюжету є зміна в тлумаченні автором життєвого сенсу: замість структурального способу аналізу життя Ніколасу відкривається постмодерністський постструктуральний спосіб інтерпретації власного життя та людського світу. Отже, „магічний простір” сюжету у його авторській постмодерністській інтерпретації розгортається впритул до міфологічних, архетипових меж, що окреслюють ідейну площину „Маґа”. Саме міфопоетична складова яскравіше виявляє його місце у контексті нової літературної традиції другої половини ХХ століття.

Оповідна колізія „Маґа”, образна система роману, що засновані на міфо-літературній традиції, повертають цю традицію в площину, де всі усталені знання про світ стають ілюзорними, примарними, розмитими. Розвінчання традиційних ідеологічних фікцій стає завданням і головною ідеєю твору Дж. Фаулза.

Впродовж художнього розгортання романної оповіді Дж. Фаулз втілює ідею життя як гри, як магічного театру. Головний герой „Маґа” Ніколас потрапляє під владу фантастичної ігрової ситуації, яку створює для нього Моріс Кончіс – своєрідний „маґ” острова Праксос. У процесі розгортання низки ігор-вистав Ніколас намагається пізнати власне „я”. Все, що відбувається на острові, Кончіс називає метатеатром – назва, типова для постмодерного світогляду і приваблива для Ніколаса, котрий поціновує все, що з ним відбувалося, як текст. Текст почергово подається як наратив (розповіді Кончіса про його життя) та випробування у вигляді епізодів метатеатру і переносить епізоди наративу у дійсний світ життя Ніколаса. За допомогою гри Кончіс розкриває Ніколасові неосяжність світобудови, окреслює ілюзії та помилки людства, намагається показати ситуації, хід яких зумовлений заангажованими схемами людської свідомості.

У романі „Маґ” Дж. Фаулз використовує традиційну романну схему, проте класичній традиції тут протиставлене постмодерне міфопоетичне начало. Існує думка, що „Маґ” – алюзія на класичний „крутійський роман” з традиційним міфологічним мотивом „крутійства”. У постмодерністській художній практиці (не лише у Дж. Фаулза, а й у У. Еко, М. Павича, М. Кундери) з’являються численні античні алюзії з їх тенденцією розвінчання прагматичної ідеології. Таким чином, у творах митців-постмодерністів зникає установка на універсальність художньої мови, з’являється новий тип світобачення – світ сприймається непізнаним та ілюзорним.

Підрозділ 2.3. – „Жінка французького лейтенанта”: постмодерна реконструкція історії як основа сюжету” – присвячено одному з перших у європейській літературі експериментальних постмодерністських псевдоісторичних романів. Уже сам прийом філософської інтерпретації класичного вікторіанського романного фіналу утворює семантичне поле міфу ХІХ століття, що окреслює усі сюжетні лінії оповіді. Є чимало підстав вважати „Жінку французького лейтенанта” „псевдоісторичним” романом, у якому на основі „вікторіанської матриці” ми прочитуємо власні почуття,