Проза Джона Фаулза: аспекти постмодерністської інтерпретації

Сам Дж. Фаулз визнає, що „Жінка французького лейтенанта” – роман-реконструкція почуттів, думок, моделей поведінки людини ХІХ століття. Наскрізний мотив кохання стає тут основою філософського погляду на комплекс екзистенційних проблем ХХ століття.

Провідна ідея цього умовно-історичного твору полягає в тому, щоб зіставити століття минуле і теперішнє, дослідити, як вирішує суспільство вічну проблему гуманізму. У системі образів роману питання про свободу особистості Дж. Фаулз розкриває як свободу вибору в коханні. 

Важливу роль у формуванні такої ідейної цілісності твору відіграє його постмодерністська структура. На зовнішньому рівні роман традиційно поєднує гру й реальність. Автор використовує тут „матрицю” вікторіанського роману, дотримується багатьох зовнішніх параметрів стилю вікторіанської доби з його характерними відступами, авторським коментарем, оповідачем, що „знає все”, здебільшого іронічним і всевладним, який може в будь-який момент втрутитися в розповідь, одночасно піддаючи вікторіанський роман і реконструкції, і деконструкції. Письменник переплітає дві історичні епохи, прагне проаналізувати хворобу нинішнього покоління, провести паралелі між зламом свідомості вікторіанської епохи і „кризовими” явищами другої половини ХХ століття. Він торкається питання про визначальні чинники життя людини, про те, що впливає на її свідомість. Ці питання пов’язуються насамперед з образом Чарльза Смітсона. Для нього Сара грає роль своєрідного вчителя, „мага”. Сара залучає Смітсона до своєї гри, виступаючи режисером його життя. У ході цієї гри Чарльз вчиться пізнавати самого себе, робити свій власний вибір у житті. Він потрапляє під силу дії наративу, що створює Сара.

Дж. Фаулз пропонує різні фінали роману, підкреслюючи, що гра до кінця залишається грою. Три кінцівки твору – дві з них можна вважати „відкритими” – дають свободу вибору й читачеві, який обирає ту, що відповідає його власному розумінню конфлікту. 

Таким чином, у „Жінці французького лейтенанта” постмодерністська гра набуває широкого психологічного сенсу. Тут спостерігається не лише магічна гра, режисером якої є Сара Вудраф, а й гра з читачем (Дж. Фаулз надає читачеві право вибору „свого” оповідного фіналу).

У підрозділі аналізуються кілька елементів, що завершують формально-змістовий рівень роману. По-перше, це „поверхневі” компоненти, властиві постмодерністському письму: гра з читачем, наявність літературних ремінісценцій, алюзій, асоціацій, символів, а загалом – „транстекстуальної” літературної традиції, що проступає у кожній точці твору. По-друге, структуру роману пов’язують в смислове ціле наскрізні метафори та мотиви, скеровані на цілісне сприйняття роману (мотив „вітру”, метафори „острова”, „океану”, „часу” тощо). Тематичним компонентом твору стає наскрізна цитатність, основою авторського міфу про дійсність, прецедентом інтелектуальності письма і разом із тим – його іронічності, пародійності, авторської полемічної рефлексії. Усі перераховані компоненти у їх тісних взаємозв’язках і складають текстову „матрицю” роману.

Спостереження над структурними особливостями роману дозволяють зробити деякі теоретичні висновки щодо специфіки побудови постмодерністського сюжету. Його фундаментальною структурною одиницею є абсолютно нове співвідношення традиційної пари „автор – читач”, що мислиться вже не як смислова опозиція, а як одна із сюжетних ліній твору, його реконструктивна складова. Погляд автора і погляд читача ініціюють прочитання у тексті твору його різних („поверхневих” та „прихованих”) семантичних рівнів.

Художня модель утверджується, таким чином, завдяки спробам творчого збалансування „авторського” та „читацького” рівнів, чому слугує наявність ігрового діалогу, низка ремінісценцій, алюзій, символів тощо. Наявність „історичного” у сюжеті сприймається лише як метафора, свого роду „відволікаючий маневр” автора, як умоглядна культурна ситуація, а не перебіг конкретних подій.

У підрозділі 2.4. – „Метафоричний зміст роману „Примха” – твір Дж. Фаулза прочитується як інтелектуальна головоломка, що продовжує постмодерністську тенденцію гри з читачем. Тут тісно переплетені елементи детективу, хроніки, містики, психологічного письма.

 Усі події роману – це знову ж таки загадкова вистава, що має добре виписаний сценарій (він складає сюжет твору) і свого „режисера” – містера Бартолом’ю (якоюсь мірою його можна порівняти з Кончісом). Події роману викликають різноманітні версії, і читач ніколи не досягне безперечної істини. Усі голоси у романі звучать однаково правдиво, а шматочки оповідних фрагментів нагадують шматочки пазла, але навіть зібравши їх у єдине ціле, ми не можемо зрозуміти мету загадкової вистави.

 Мандрівка, що складає сюжет роману, постає пошуком власного „я” героя. Містер Бартолом’ю – спритний маніпулятор, який не пояснює іншим мандрівникам мети їхньої подорожі, яку він ретельно планує і точно передбачає її результат. У цьому сенсі можна сказати, що він є автором власного життя. Як і Кончіс, містер Бартолом’ю наймає акторів і змушує їх виступати у незрозумілих ролях. Але, на відміну від Кончіса, який знаходиться у контакті з Ніколасом і насолоджується своїм неосяжним контролем над ним, для містера Бартолом’ю його супутники – це лише маріонетки, а їх дії – плід чиєїсь уяви. Отже, сприйняття автором життя як загадки й гри в „Примсі” досягає майже абсолютних форм. Дж. Фаулз повторює прийом, використаний в „Маґові”: герої по черзі виконують свої ролі і сходять зі сцени. Мета вистави залишається невизначеною. У результаті