Розвиток медичної освіти на західноукраїнських землях (друга половина ХVIII – 30-ті роки XX ст.)

У наступному періоді (1894-1918 рр.) за короткий термін (5 років) було створено 14 кафедр, запроваджено вивчення нових предметів (біологічної хімії, гістології з ембріологією, патологічної анатомії, гігієни, шкірно-венеричних хвороб, педіатрії, нервових та психічних хвороб, оториноларингології, стоматології). Змін зазнала і сама організація процесу навчання. Філософський факультет з підготовчого відділу переріс у самостійний, рівноправний з іншими факультетами. Тому навчання власне на медичному факультеті тривало 5 років і здійснювалося згідно з новою програмою, як у Варшавському університеті.

До 1918 р. у підготовці майбутніх медиків перевагу віддавали словесним методам навчання (лекціям, розповідям, поясненням), рідше застосовували наочні (ілюстрування, демонстрування). Серед практичних методів навчання набули поширення практичні роботи і вправи; лабораторні роботи в цей час тільки почали запроваджуватися. Переважаючою формою організації навчання були лекції. Вони займали приблизно половину від усієї кількості навчальних занять (а з історії та філософії медицини були єдиною формою). Тоді ж почалося впровадження циклів практичних занять за тематикою спецкурсів. Практичні й лабораторні заняття проводилися у відповідно обладнаних кабінетах і лабораторіях (майстернях), що мали достатню кількість необхідних засобів навчання (таблиць, копій наукових праць, трупів, лабораторних тварин), приладів (мікроскопів, електрокардіографів, фото- і рентгенапаратів, міографів). У цей же період зазнали диференціації та спеціалізації клінічні дисципліни, що спричинило виділення з курсу внутрішніх хвороб самостійних предметів: пульмонології, кардіології, гастро-ентерології, нефрології, ендокринології та ін.

Процес навчання здійснювався на основі принципів наочності, науковості, систематичності, послідовності, зв’язку навчання з життям, грунтовності й міцності, активності. Засоби навчання збагачено та урізноманітнено підручниками, написаними німецькою і польською мовами. Про посилення уваги в процесі підготовки майбутніх лікарів до формування практичних умінь та навичок свідчить введення чергувань студентів у клініках. Для поточного контролю успішності використовували “ригороз” (державний іспит) та короткий іспит, для заключного – ригороз в присутності комісії. Навчання було платним. Важливим нововведенням стало відкриття на факультеті регулярних доповнювальних курсів для лікарів.

До початку ХХ ст. на західноукраїнських землях не було рідномовних закладів медичної освіти. Однак українські лікарі Галичини для вирішення проблем охорони здоров’я українців та розвитку національної медичної науки пішли шляхом створення лікарських товариств. Найважливішими факторами, що спричинили процес виникнення та становлення професійних товариств українських лікарів, були: потреба забезпечення автохтонного населення західноукраїнських земель висококваліфікованими національними медичними кадрами; організація лікувально-профілактичної, санітарно-гігієнічної та просвітницької роботи серед населення; забезпечення можливостей професійного зростання лікарів. Спочатку (1892 р.) було засновано математично-прородописно-лікарську секцію (далі МПЛС) Наукового товариства ім. Т. Шевченка (НТШ), котра в 1898 р. переросла у Лікарську комісію (ЛК). У 1903 р. створено товариство “Народна Лічниця” (НЛ), а згодом (1910 р.) на його основі – Українське лікарське товариство (УЛТ). Це товариство, очолене Є. Озаркевичем, здійснювало підготовку молодих медичних кадрів і поширювало серед населення елементарні медичниі знання; створило спеціальну комісію, що розробляла українську медичну термінологію; співпрацювало з подібними організаціями за кордоном; відстоювало права українського населення Австро-Угорщини в столиці і на місцях; здійснювало гігієнічне виховання і культурно-просвітницьку роботу серед населення (з 1912 р. видавало часопис “Здоровлє”). Цікавою і змістовною була також просвітницька і профілактична діяльність товариства “Медична Громада” (МГ), створеного в 1910 р. українськими студентами медичного факультету університету імені Франца І.

У третьому розділі – “Особливості розвитку медичної освіти на західноукраїнських землях у 20-30-ті роки ХХ століття” – висвітлено процес формування управління системою охорони здоров’я та медичної освіти, особливості фахової медичної освіти нижчого та середнього рівнів на західноукраїнських землях у міжвоєнний період; викладено дидактичні та організаційні особливості вищої медичної освіти, а також розкрито роль професійних організацій лікарів західноукраїнських теренів у поширенні медичних знань і розвитку медичної освіти у 20-30-ті роки. Проаналізовано наслідки процесу реформування структури управління закладами охорони здоров’я після зміни політичного устрою в 1918 р. На основі архівних документів відтворено структуру Окружного Управління охорони здоров’я в Польщі у 1919 р. (на прикладі Галичини).

Виявлені характерні особливості системи охорони здоров’я на західноукраїнських землях у цей період: 1) існування лікарняних кас (кас хворих) ; 2) створення філантропійних лікувальних закладів різного профілю паралельно до державної служби (протитуберкульозні станції, амбулаторії охматдиту) ; 3) об’єднання цих закладів в осередки здоров’я і офіційне затвердження їх як структурних організаційних одиниць в системі громадського здоров’я; 4) відкриття кооперативів здоров’я з ініціативи прогресивної української лікарської громадськості.

Розвиток медичної освіти нижчого та середнього рівнів у регіонах Західної України відбувався на основі врахування здобутого досвіду. Підготовка фахівців цієї групи здійснювалася в акушерських, медсестринських, фельдшерських школах, де були запроваджені нові розширені програми, які передбачали збільшення терміну навчання та посилення практичної підготовки. У 30-их роках було відкрито одномісячні та повторювальні курси – тематичні цикли для акушерок зі стажем. Їх функція полягала у підвищенні кваліфікації фахівців-практиків.

Із недержавних медичних установ у Галичині