Соціально-психологічні аспект та емпіричне вивчення агресії

Предмет:

Тип роботи:

Курсова робота

К-сть сторінок:

Мова:

Українська

Оцінка:

агресивніші жінок. Проте через двадцять років видатний фінський дослідник агресії Кай Бьйорквіст висловив іншу думку: «Твердження, що чоловіки агресивніші жінок представляється хибним і є наслідком вузького визначення та операціоналізації агресії в попередніх дослідженнях» (Bjorkvist et al., 1994, p. 28) [2. с. 187]. На підтвердження поглядів Бьйорквіста цілий ряд інших досліджень також не знаходять статевих відмінностей в агресії і пов'язаних з нею тенденціях. Поряд з цим є і такі дослідження, де виявляються навіть більш високі рівні агресивності у жінок порівняно з чоловіками. Коли людей питають про проявлення гніву, чітка статева відмінність відсутня (Averill, 1983; Buss & Perry, 1992). Дослідження, проведені в Голландії і США, показують, що жінки більш, ніж чоловіки, схильні відчувати ревнощі (Buunk, 1981; 1982; DeWeerth & Kalma, 1993; Paul, Foss & Galloway, 1993). А коли мова заходить про застосування насильства при взаємовідносинах чоловіків і жінок результати ряду досліджень показують, що жінки дійсно частіше чоловіків вдаються до фізичної агресії проти своїх партнерів (див., наприклад: Stets & Strauss, 1990). І нарешті, дівчатка, в порівнянні з хлопчиками, більш схильні вдаватися до непрямої агресії – завдаючи оточуючим шкоду, поширюючи плітки, порочні чутки і відкидаючи їх соціально (Owens, Shute & Slee, 2000) [18, C. 223]. В світлі таких знахідок деякі дослідники припустили, що, цілком ймовірно, феміністський рух, початок якому було покладено в ранніх 60-х роках, привело не тільки до зникнення цілого ряду стереотипів про секс, але також і до стирання статевих відмінностей (Goldstein, 1986; Hyde, 1990). У минулому, в 60-х роках, жінки скоювали лише близько 15% вбивств. Але чи не поклало перше вбивство, вчинене бандою Менсона в 1969 році групою з трьох жінок і одного чоловіка, початок тенденції до зрівнювання вкладу чоловіків і жінок у зростання випадків прояву насильства?

Ні, не поклало, каже недавно повторно проведений аналіз досліджень на цю тему (Knight, Fabes & Higgins, 1996) [19. с. 36]. При повторній перевірці дослідження показали, що питання, зникають чи ні статеві відмінності в агресії, залишається спірним. Джордж Найт і його колеги виявили кілька серйозних вад у раніше проведеному аналізі. Розглянемо найбільш недвозначний акт агресивної поведінки – вбивство. З початку 60-х років процентне відношення вбивств в США, скоєних жінками, анітрохи не виросло. Насправді воно навіть зменшилося: у той час як чоловіки скоїли в 60-х роках 85% вбивств, в 90х роках вони здійснювали вже 90%. Статистика ФБР щодо нападів з обтяжливими наслідками дуже схожа з даними по вбивствам: чоловіки здійснюють переважну більшість актів насильства з не летальним наслідком. Так що ж насправді? Чи існують гендерні відмінності в прояві агресії?

Схоже, відповідь пов'язана з визначенням слова «агресія» тими чи іншими авторами. Якщо дослідники ігнорують існування різних видів агресії і змішують докупи фізичні насильницькі акти, такі як вбивство, разом з поширенням пліток, словесними образами і ревнощами, то дуже важко розібратися з статевими відмінностями [21. с. 14]. Жінки дійсно сердяться, вони дійсно стають ревнивими і вони навіть вдаються до фізичного насильства. І в дратівливих ситуаціях чоловіки можуть виявитися більш стриманою статтю – спочатку (Ramirez, 1993).

Якщо жінка вважає, що партнер зраджує їй, вона обмірковує, як би змусити його страждати емоційно, в той час як чоловік більш схильний думати про заподіяння фізичної шкоди (Paul et al., 1993). Відмінність статей проявляється в схильностях чоловіків і жінок не до інструментальної, а до емоційної агресії. Жінки розглядають агресію як спосіб дати вихід своїм гнівним емоціям, тоді як чоловіки більш схильні розглядати їх як засіб досягнення кінцевої мети – тобто як спосіб здійснювати контроль (Campbell & Muncer, 1994) [26. с. 54].

Отже, схоже на те, що якщо ми визначаємо стратегію в термінах емоційного виразу ревнощів і гніву або якщо ми включимо у визначення спроби заподіяти шкоду іншим непрямим чином, жінки представляються по меншій мірі так само агресивними, як і чоловіки. З іншого боку, якщо ми обмежимо нашу характеристику поведінкою, пов'язаною з фізичним насильством або вбивством, чоловіки опиняться значно агресивнішими жінок (Archer, 1994) [22. с. 367]. Це пояснює багато невідповідностей, за винятком одного. Що робити з даними, що свідчать про те, що при взаєминах чоловіків і жінок саме жінки частіше вдаються до фізичного насильства (див., Наприклад: Stets & Straus, 1990)? Схоже ця розбіжність знову зникає, як тільки ми зробимо декілька важливих розмежувань у визначеннях. Жінки можуть бути більш, ніж чоловіки, схильні до того, щоб дати ляпас або вдарити свого партнера, але збиток, який вони наносять, значно менш серйозний (Archer, 1994). Коли жінка вагою 45 кг вдаряє п'ятдесяти кілограмового чоловіка, ця дія явно не завдає такої фізичної шкоди, як це відбувається в протилежному випадку. І як буде докладніше описано пізніше, жіноче насильство при взаєминах з чоловіками часто продиктовано скоріше самозахистом (Dobash, Dobash, Daly & Wilson, 1992). А якщо припустити, що насильство з боку жінок зазвичай завдає меншого збитку, до того ж часто мотивується самозахистом, велика жіноча агресивність представляється відразу ж удаваною, а не реальною.

Таким чином, дуже важливо, як сформулювати визначення агресії. Залежно від того, як ви визначаєте агресію, жінки можуть виявитися або менш агресивними, ніж чоловіки, або більш, або агресивними в