Специфіка культурологічного знання

Культурна спадщина – це спадщина для всієї спільноти. Важливо зазначити, що в історичному розвитку це був важливий етап суспільного усвідомлення значущості набутого. Для індивіда  було складним процесом переступити межу, де набуте стало суспільним. Цей етап був пов’язаний із розвитком перших міст, становленням міфологічного світогляду. Як зазначено в попередніх темах, міф не мав початку і кінця. Міф був як саме життя. Люди жили як боги, а боги як люди. Людина була вписана в природу. Змінювалися покоління. Залишалася природа, будівлі, речі. У свідомості це викликало відчуття вічності навколишнього середовища, магічної значущості предметів, наявності в них магічної сили попередніх поколінь. Цей процес особливо рельєфно прослідковується при зіставленні життя спільнот розвинутих територій і варварських племен, що межували з ними.

В історичному плані проблему збереження культурної спадщини слід розглядати на двох рівнях: рівень буденного і рівень теоретичного усвідомлення. Кожний із цих рівнів виконує певні функції, створюючи нове системне утворення.

На сучасному рівні культурна спадщина асоціюється зі світською та сакральною архітектурою попередніх століть, збереженими творами і виробами художньої культури, предметами матеріальної культури. Оцінка їх значимості нерідко не носить художнього змісту. Вона в більшості випадків сформована засобами масової інформації на споживацькому рівні й оцінюється на міжнародних аукціонах. Термін „неоціненні пам’ятки” в буденній свідомості не завжди окреслений чіткими критеріями. У значної частини населення планети побутує байдуже ставлення до спадщини. За різними оцінками, більше половини населення сучасних високорозвинутих країн тільки чуло про світові пам’ятки, але жодного разу їх не бачило. Щодо країн, що розвиваються, то тут ця цифра перевищує 80 відсотків. Красномовним свідченням цього стало масове пограбування (2003 р.) музеїв, фізичне знищення експонатів в Іраку населенням самого Іраку. Знищені шедеври минулого дійсно неоціненні, бо на території нинішнього Іраку проживали народи, культура яких була „колискою” для багатьох культур світу.

Слід зазначити, що наведена вище характеристика є статичною, а отже, не відображає реальної ситуації в суспільстві. Для суспільних процесів основною характеристикою виступають такі складові, як темпи процесів та тенденції їх розвитку.

Понятійний апарат, що стосується проблем збереження культурної спадщини, сформувався у ХХ столітті. Тому сьогодні вже можна чітко окреслити його основні терміни.

Спочатку чітко визначеним міжнародно-правовим поняттям було поняття культурних цінностей (Конвенція про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту (Гаага 14 травня 1954 р.).

Конвенція ЮНЕСКО про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини, що прийнята в 1972 р., визначила зміст поняття „культурна спадщина”, виділивши в ньому три рівні: а) пам’ятки; б) ансамблі; в)визначні місця. Формально поняття культурні цінності і поняття культурна спадщина відрізняються лише тим, що друге стосується лише статичних (нерухомих) об’єктів.

Національні законодавства більшості країн світу поклали в основу типологізації культурної спадщини і культурних цінностей нормативно-правові документи ЮНЕСКО. Зокрема, Закон України „Про охорону культурної спадщини” поділяє її за типами (споруди, комплекси, визначні місця), видами (археологічні, історичні, монументального мистецтва, архітектури та містобудування, садово-паркового мистецтва, ландшафтні об’єкти). Отже, така класифікація враховує історичну особливість залишеної нам спадщини.

3. Система світових інститутів збереження культурної спадщини людства, її нормативно-правова база. Місце і роль держави Україна в ній

Передумовою формування світових інститутів збереження культурної спадщини та і їх функціонування як самодостатньої системи стали перші державно-правові акти, рішення окремих соціальних спільнот, спрямовані на припинення „культурного” вандалізму. „Право” переможця протягом трьох днів грабувати переможеного дозволило винищувати не тільки цілі соціальні спільноти, а й залишати пустелю на матеріальному полі культури. В історії мало випадків, коли прийшлі народи переймали культуру переможених. Культура варварів завжди була нижчою від культури їх жертв.

Найбільш розвинутими в культурному відношенні були ранньокласові цивілізації Близького Сходу, Античної Європи. Не дивно, що саме тут ми знаходимо перші відомості про охорону матеріальних скарбів. У високо-розвинутому Вавилоні в законах царя Хаммурапі йде мова про збереження суспільного багатства (ХVII ст. до н.е.). Сімнадцять століть по тому у Швеції приймається закон про охорону об’єктів сакрального призначення. Як бачимо, майже чотири тисячі років потрібно було людству, щоб оцінити значущість того, що створили попередні покоління.

В епоху Реформації та Просвітництва (ХVII – ХVIII ст.) прийняті таких два всезагальних нормативно-правових акти: декрет про заборону самовільної перебудови  архітектурних пам’яток (Франція, кінець ХVIII ст.), про заборону вивозу пам’яток (Італія, перша чверть ХVIII ст.).

Посилена увага європейської громадськості до культурної спадщини збіглася з активним формуванням нових принципів міжнародного права. Зокрема, значимість саме культурного співробітництва сприяла прийняттю загальнообов’язкових норм міжнародного права. Так, у Паризькому мирному договорі 1815 р., рішеннях Віденського конгресу 1814-1815 рр. уперше світове співтовариство зобов’язало Францію повернути культурні цінності, що були вивезені з Австрії, Єгипту, Іспанії та інших країн. Слід зазначити,