Специфіка культурологічного знання

Ідею рівності всіх культур обґрунтовувало багато культур філософів, у тому числі німецькі філософи О.Шпенглер, В.Шубарт, російський філософ Н.Я.Данилевський., французький науковець К.Леві-Строс. Так, О.Шпенглер критикував європоцентристський світогляд, згідно з яким можна ігнорувати історію Китаю або вважати не вартою уваги культуру майя. К.Леві-Строс також виходив з ідеї рівності культур. Він однаково високо оцінював досягнення ескімосів, що прекрасно пристосувалися до суворого клімату Арктики, і культуру Індії, яка створила неперевершені за своєю глибиною релігійно-філософські системи. Однак Леві-Строс наполягав на тому, що при рівності культур є підстава для їх ціннісного зіставлення. Так, культури Мексики та Перу не витримали натиску завойовників, оскільки були слабо розчленованими, негнучкими. Тут мала місце культурна коаліція. Але культури, які вступили у неї, були по суті однаковими, тоді як в Європі таке змішування створювало принципово нову якість.

 

2. Теорії культурної ієрархії. Поряд із теорією егалітаризму існують концепції культурної ієрархії, наприклад європоцентризм, панамериканізм, сходоцентризм, афроцентризм тощо. Згідно з ними якась із культур визнається панівною, найбільш ціннісно-вартісною, найрозвиненішою.

Наприклад, європоцентризм – це культурфілософська і світоглядна настанова, згідно з якою Європа, притаманний їй духовний уклад, є центром світової культури й цивілізації. Першими в Європі протиставили себе Сходу стародавні греки. Поняття Сходу вони відносили до Персії та інших земель, що знаходилися східніше грецького світу. Але вже у Древній Греції це поняття було не просто географічним, у нього вкладався ширший зміст. Розмежування Заходу і Сходу стало формою позначення протилежності елліна і варвара, “цивілізованості” і “дикості”.

Такий поділ мав яскраво виражене ціннісне забарвлення: варварське начало рішуче відкидалося в ім’я еллінського. Подібний погляд із часом оформився в одну з традицій, успадкованих соціальною практикою й духовним життям післяантичної Європи.

З початком епохи середньовіччя економічні, політичні і культурні зв’язки Європи з рештою світу різко послабилися, а важливим чинником духовного та політичного життя стало християнство. В результаті Схід у свідомості європейця закономірно відсувається на задній план як щось віддалене й дуже екзотичне. Однак звеличення Заходу утримувалося в європейській свідомості протягом багатьох століть. 

У європейській філософії думка про роз’єднаність людей підтримувалася концепцією вибраності Заходу. Передбачалося, що інші народи належать до людства умовно, оскільки ще не досягли необхідного культурного та цивілізаційного рівня.

Тим не менше ідея європоцентризму, хоч і несла у собі відособлення Сходу, у той же час була оживлена пошуком підвалин людства. Вона виходила з думки, що всі народи пройдуть західними магістралями й об’єднаються. Такі значні течії європейської культури, як Просвітництво і романтизм, новітня (починаючи з Шопенгауера) західна філософія, мистецтво модернізму, молодіжна контркультура 60–их років ХХ ст., найінтенсивнішим чином увібрали в себе орієнтальні елементи, прагнучи співвіднести, порівняти себе з культурними течіями Сходу.

Віра у прогрес людських знань, яка сформувалася у добу просвітництва, зміцнювала уявлення про односпрямований, монолінійний рух історії. Прогрес мислився просвітниками як поступове проникнення європейської цивілізації в усі регіони світу.

Вольтер, Монтеск’є, Гердер писали про рух усіх народів до єдиної всесвітньої історії. І цей рух породив важливу ідею пошуку вихідної універсальної культури. Склалося уявлення, що біля витоків історії різні народи не були поділені у духовному та релігійному сенсі. У них були спільні корені, але єдина культура пізніше розпалася на безліч самостійних ареалів. Пошуки спільних коренів зайняли у науці довгі й довгі роки.

Ці пошуки дали різноманітні результати, породили нові запитання. Так, якщо Гердер убачав у східному світі втілення патріархального начала, то Гегель уже намагався поставити питання про те, чому східні народи відійшли від своїх людських витоків, залишилися певною мірою за межами магістральної лінії історії.

Такий підхід в оцінці суспільного розвитку в подальшому став вироджуватися в апологетичну за своєю сутністю “епрогресистську” концепцію з характерним для неї уявленням про науку (а пізніше про техніку, інформатику) як про оптимальний засіб розв’язання будь-яких людських проблем і досягнення гармонії на шляхах улаштування раціонально спроектованого світопорядку. Передбачалося, що західна культура колись увібрала в себе усе цінне, що міг дати Схід. Більше того, склалася гіпотеза про те, що кочові індоєвропейські народи на світанку історії вдерлися з Центральної Азії у Китай, Індію і на Захід. Зустріч різних культур начебто й породила європейську цивілізацію, збагачену контактом різних релігій, багатоманітних культурних орієнтацій та настанов.

Однак поряд з цим у ХХ ст. у європейській свідомості визрівала криза європоцентризму. Європейський освічений світ намагався зрозуміти, чи правомірно розглядати європейську ідею як всесвітню. А.Шопенгауер відмовлявся бачити у світовій історії щось планомірно-цілісне, застерігав від спроби “органічно конструювати” її. О.Шпенглер оцінював схему європоцентризму – від античності до середньовіччя і потім до Нового часу – як безглузду. На його думку, Європа як невеличка плямка невиправдано стає центром тяжіння історичної системи.

Шпенглер зауважував, що з таким же правом китайський історик міг би, у свою чергу, побудувати всесвітню історію, в якій хрестові походи й епоха Відродження, Цезар і Фрідріх Великий були б замовчані, як події, позбавлені значення. Більше того,