Специфіка культурологічного знання

Універсалізм як продукт європейської свідомості тісно пов’язаний із формуванням історичного мислення, з тлумаченням людства як реальної соборності. Воно розуміється як збірне поняття, що розкриває спільність народів, які населяють Землю. В історії філософії склалося три специфічні версії, які виражають ставлення до проблеми. Одна з них виходить із того, що людство існувало завжди, хоча на Землі й жили різні народи. Умовне об’єднання цих народів, їх зближення характеризувалося поняттям людства. У межах цієї концепції виявилася тенденція ідентифікувати людство лише з якимось одним культурним ареалом, наприклад, європейським.

Друга версія зводиться до історичного розуміння людства, котре тлумачиться як єдність, що існувала не завжди, а склалася поступово, у певний історичний час (у різних дослідженнях воно встановлювалося по-різному). Нарешті, третя версія, яку висувають, зокрема, прибічники партикуляризму, зводиться до того, що поняття “людство” взагалі беззмістовне, оскільки ніякої реальності воно не відображає.

Таким чином, прибічники першої версії схильні тлумачити людство як певну спільність, загальну долю. Світові зв’язки складалися і розпадалися. Однак вони належать до сивої давнини, доісторичних часів. Це по суті міфологема. Західна культура, яка претендувала на “всесвітність”, насправді випала з процесу утворення єдиного людства. К. Леві-Строс пише: “Доки Захід жив, замкнувшись у собі, всі північні народності від Скандинавії до Лабрадора, включаючи Сибір і Канаду, підтримували найтісніші контакти... Отже, існує три регіони: Індонезія, американський Північний Схід і Скандинавські країни, які утворюють певним чином тригонометричні точки доколумбової історії Нового Світу”.

У такому разі людство визнається єдиним хоча би як збірний організм. В.С. Соловйов писав: “Звичайно, коли говорять про людство як про єдине єство чи організм, то вбачають у цьому чи не більше як метафору або ж простий абстракт: значення дійсно одиничної істоти або індивіда, приписується лише кожній людині. Однак це зовсім безпідставно. Справа у тому, що всяка істота й усякий організм має необхідно збірний характер і різниця лише у ступені”.

Згідно з другою версією, як уже відзначалося, народи поступово сходяться у людство, і єдність історії як повне об’єднання людства ніколи не буде завершено. Історія замкнена між витоками й метою, у ній діє ідея єдності. На думку К. Ясперса, “мова йде не про “людство” як абстрактне поняття, в якому потопає окрема людина. Навпаки, у нашій історичній свідомості ми тепер відмовляємось від абстрактного поняття людства. Ідея людства стає конкретною і зримою лише у дійсній історії, в її цілісності”.

Можна сприймати світову історію по-різному: як хаотичне накопичення випадкових подій, як нагромадження, як  вир. Подібним чином уявляв собі розвиток людства Макс Вебер. За такого розуміння в історії немає єдності, а значить, немає ні структури, ні змісту. Користуючись принципом раціональних структур, піднесення і падіння класів, партій та правителів – усе це свідчить про загальну спрямованість світської раціоналізації.

Тезу про відсутність сенсу в історії поділяли і поділяють багато філософів найрізноманітніших шкіл. Вона лежить в основі світогляду Сартра, Барта, Нібура, Поппера. Всі вони не лише відкидають об’єктивний характер цінностей, але й взаємозв’язок історичних подій.

На противагу цій концепції К. Ясперс і висунув уже згадувану концепцію “осьового часу”, згідно з якою в історії існує не лише єдність, а й чітко визначений сенс. Німецький філософ відзначає, що людина здавна створювала для себе картину універсуму: спочатку у вигляді міфів (у теогоніях та космогоніях, де людині відведено визначене місце), потім – калейдоскопу божественних діянь, які заправляють політичними долями світу (бачення історії пророками), ще пізніше – даного в Одкровенні цілісного розуміння історії від створення світу і гріхопадіння людини до кінця світу та Страшного суду (Августин Блаженний).

Як справедливо відзначає К. Ясперс, у минулому столітті світовою історією вважалося лише те, що після попередніх стадій – Єгипту й Месопотамії – відбулося у Греції і Палестині та привело до нашого часу: все інше відносили до етнографії і виносили за межі справжньої історії. Всесвітня історія була історією Заходу.

Однак із того моменту, як історична свідомість почала базуватися на емпіричних (досвідних) даних, і лише на них, вона почала інакше вибудовувати “лінію історії”. Така спроба проявляється вже у легендарних оповіданнях про виникнення культури з природи, що поширилися всюди – від Китаю до країн Заходу. Майже одночасно у трьох регіонах земної кулі, відзначає Ясперс, виникла потужна культурна хвиля: по-перше, шумеро-вавилонська, єгипетська й Егейський світ з 4000 р.; по-друге, відкрита у розкопках доарійська культура долини Інду третього тисячоліття до н.е. (культура Мохенджо-Даро і Хараппи, пов’язана з Шумером); по-третє, архаїчний світ Китаю другого тисячоліття до н.е.

На відміну від популярних у Європі 20–30-их роках ХХ ст. концепцій культурних циклів, розвинених Шпенглером, а потім із значними корективами Тойнбі, Ясперс виходить з уявлення про те, що людство має єдині витоки і єдиний шлях розвитку. Він відносить вісь світової історії до часу близько 500 р. до н.е., до того духовного процесу, що мав місце між 800-ми та 200-ми роками до н.е. Тоді відбувся різкий поворот в історії. У Китаї жили тоді Конфуцій і Лао-цзи, виникли всі напрями китайської філософії, мислили Мо-цзи, Джуан-цзи, Ле-цзи та багато інших мудреців. В Індії з’явилися “Упанішади”, жив