Специфіка культурологічного знання

Афроцентризм поширився після краху колоніальної системи у вигляді негритюду, що обґрунтовує всевладність негритянської раси. Ідеологи негритюду стверджували, що багатовікове панування Європи, європоцентристські настанови повинні змінитися верховенством Африки. У розробленні афроцентризму істотна роль належить автору теорії негритюду філософові, поету і есеїстові із Сенегалу Лео Сенгору. Провідні його праці – “Дух цивілізації і закони африканської культури” (1956), “Негритюд і германізм” (1965), “Негро-африканська естетика” (1964). Окремі питання афроцентризму висвітлюються у роботах таких африканських науковців, як Жозефо Кі-Зербо (Буркіна-Фасо), Енгельберт Мвенга (Камерун), Ола Балагу (Нігерія).

Прибічники афроцентризму, відмічаючи специфіку негритянської культури, показували, що для негра на першому місці завжди форма і колір, звук і ритм, запах і дотик. Таке світовідчуття протиставляється західному, раціоналістичному. Якщо для європейця характерне декартівське “Я мислю, значить, я існую”, то для негра, згідно із Сенгором, властиве інше: “Я відчуваю “іншого”, я танцюю, я існую”.

Не випадково прибічники й послідовники афроцентризму пропонували позбавитися від комплексу неповноцінності, який прищепили неграм колонізатори, критично оцінювати європейську культуру і шукати шляхи її подолання за рахунок експансії африканської культури.

Ще один різновид концепції культурної ієрархії – сходоцентризм, що являє собою світоглядну настанову, згідно з якою саме Схід, а не Європа є центром світової культури та цивілізації. Сходом цікавилася російська письменниця О.П.Блаватська, яка прагнула об’єднати різні віросповідання через розкриття тотожності сокровенного змісту всіх релігійних символів і створити на цій основі певну “універсальну релігію”. Східні мотиви пронизують і художню та філософську творчість Н.К. Реріха.

Після Другої світової війни романтичне заперечення раціональності (перш за все європейської) знайшло своє вираження в естетиці створеного ще напередодні Першої світової війни філософського напряму – екзистенціалізму, або філософії існування. Екзистенціалісти звернули свій погляд на Схід. Так, у творчості А. Камю символічною ареною, на якій він розгортає тотальну філософську драму людського існування, є Алжир (нагадаємо, що в європейській традиції Алжир, як і загалом Північна Африка, включається у поняття “Схід”). Сам мотив пекучої, наскрізь пронизаної сонцем землі Алжиру, мотив “полуденного світу” є одним із центральних, ключових образів у художньо-філософській системі А. Камю.

Ще більший радикалізм при обговоренні цього питання (заперечення раціональності) виявив інший представник екзистенціальної філософії Ж.П.Сартр, який різко протиставляв Схід і Захід та вбачав у них два антагоністичних начала: перше (східне) – природне й інстинктивне, друге (західне) – раціональне й штучне.

Сходоцентристські настрої в європейській свідомості особливо посилилися у 60-ті роки. Європоцентристи виходили з того, що виявлення нових культурних ареалів буде, з одного боку, сприяти деякому збагаченню західної культури, оскільки дозволить, наприклад, європейській музиці ввібрати у себе певні інокультурні тенденції, з другого – розширяти єдине художнє русло людства на основі професійної творчості Заходу, що склалася (в дусі культурного неоколоніалізму).

Сходоцентристи, навпаки, почали виступати проти освоєння орієнтального (східного) мистецтва, проти потенційних можливостей конгломерату різних художніх культур. Вони розцінюють естетичні скарби інших народів як щось унікальне, що має власну цінність і своєрідність. Прибічники цієї тенденції наполягають на збереженні всього інокультурного. Мова йде про локалізацію автономних культур, про їх навмисну резервацію.

Таким чином, на Землі існує розмаїття культур, і кожна з них спроможна надати всесвітній історії неповторного вигляду. Ідея рівності культур визрівала у культурології поступово. Спочатку, звичайно, виникло уявлення, наче одна з культур має безсумнівні переваги перед іншими. Особливо це стосувалося європейської культури. Її багатовікове панування викликало у подальшому контртенденції. З’явилися афроцентристські, азіоцентристські версії культурної гегемонії. Сучасні уявлення про рівноправ’я культур ґрунтуються на тому. що кожна культура є зоною оригінальної культурної творчості. Її внесок у скарбницю світового мистецтва унікальний. Це означає, що кожна культура правомірно вплітає свій узор у різнобарвність культур світу.

 

3. Практика культурної відокремленості та її наслідки. Чи пов’язані культури між собою? Якщо культури непроникні, як стверджують деякі культурологи, значить, вони розвиваються автономно. Звідси випливає, що багатоманіття культурних світів складаються самі по собі і не спрямовані в єдине культурне русло. Тоді, немає сенсу говорити про людство як про універсальне поняття. Різноманітність культур та цивілізацій не створює планетарної єдності.

Однак можливий і інший погляд на численність культур. Так, вони унікальні, але це зовсім не означає, наче вони відокремлені одна від одної. Навпаки, ці культурні світи тяжіють до єдності. Можливо, зразком для них виявиться якась культура, що має найбільш значний сукупний досвід? А можливо, виникне певний культурний синтез. Людство, ставши на шлях універсалізму, створює загальнопланетарну культуру.

Ця проблематика виражена в опозиції двох теорій – партикуляризму та універсалізму.

Партикуляризм – світоглядна настанова на роз’єднання культур, практика культурної відокремленості. М.О.Бердяєв відзначав, що “партикуляризм властивий був усьому стародавньому світові”. Існували численні культурні світи, що виникали на території від