Специфіка культурологічного знання

Світоглядною основою партикуляризму виступає уявлення про стадіальність розвитку культур за незбіжності її етапів. Ось чому культури “не чують” одна одну. Вони розвиваються не паралельно, а відокремлено. 

В античній філософії виправдання партикуляризму знаходимо у Платона й Аристотеля. Так, у “Державі” Платон саркастично вихваляє Афіни за їх стійку ненависть до варварів. Варвари і раби розцінювалися як представники іншої культури, що була чужою панівній давньогрецькій культурі. Інші народи, “варвари”, не сприймалися як ідентичні грекам. “Пайдейя” (освіченість) розумілася як родова ознака людства, до лона якого могли ввійти не всі народи.

З точки зору ідеї партикуляризму, не лише самі культури, але й культурні епохи уявлялися як абсолютно автономні, такі, що мають самостійне культурне ядро. Після розпаду витонченої елліністичної культури і зруйнування цінностей стародавнього світу в процесі варваризації стало очевидно, що культура, якою б цілісною і могутньою вона не була, переживає моменти зародження, розквіту, згасання й смерті.

Були визнані відмінними не лише культурні типи стародавнього світу. Стадії однієї і тієї ж культури являли собою абсолютно незвичайні та унікальні духовні космоси. Партикуляризм обґрунтовувався тим, що в історії одночасно співіснують різні культури, які знаходяться на різних стадіях власного літопису. Так, на початку утворення середньовічного світу відродилася стародавня боротьба племен та рас.

Протягом багатьох століть партикуляристська свідомість протиставляла Захід і Схід як абсолютно відособлені світи. Уявлення про протилежність Сходу Заходу , що з’явилося в античну епоху, протягом століть обростало численними стереотипами з приводу різних аспектів життя азійських народів: політичного устрою, етики, психічного складу, мистецтва, естетики, світогляду. На різних етапах історії Європи вони набували різного ідеологічного й емоційного забарвлення залежно від характеру відносин між західними і східними країнами.

Найбільш послідовно ідеї партикуляризму втілені у теорії німецького філософа О.Шпенглера (“Занепад Європи”). Згідно з нею, культури мають внутрішню герметичність, вони не чують одна одну. Тому антична людина нічого внутрішньо не засвоїла з вавилонської й єгипетської культури, хоча вона прекрасно знала хронологію, календар та інтенсивне почуття вічності й нетривалості теперішнього моменту. В єгиптян та вавилонян це виявлялося у надзвичайних спостереженнях світил і точному вимірюванні великих періодів часу.

Шпенглер вважав, що “всесвітня історія” – це не “загальнолюдський”, а західний образ світу. Західні історики бачили просування людства від древності до середньовіччя і потім до Нового часу. Але ця схема не відображала руху людства, не дозволяла зрозуміти її справжнє місце в системі всесвітньої історії, тобто загальної історії. Вона виникла як продукт творчості гностики, головним чином сирійсько-іудейського світовідчуття римської імператорської епохи. Ні індійська, ні навіть єгипетська історія не входять у коло її розгляду.

Кожній культурі у концепції О.Шпенглера притаманний суворо індивідуальний спосіб бачити і пізнавати природу. У кожної культури – своя специфічна природа, якою не може володіти у такому ж вигляді людина іншої культури. Схильність європейців до автобіографій зовсім чужа античності. Граничній свідомості західноєвропейської історії протистоїть сонна напівсвідомість індійської тощо. Таким чином Шпенглер обґрунтовував концепцію партикуляризму, прибічником якої він себе вважав.

Отже, всесвітня історія, на думку Шпенглера, - це ілюзія, створена раціоналізмом. Культури гинуть, не передаючи нічого одна одній. Вони позбавлені спільного зв’язку і сенсу. Крім того, вони абсолютно непроникні. Але якщо це так, то яким чином самому Шпенглеру вдалося створити унікальні образи різноманітних культур? І це ще не все... Незважаючи на явно помилкові твердження, сам Шпенглер у своїй книзі навів вражаючі свідчення того, що культури все ж таки чують одна одну. Він рельєфно описував десятки загиблих культур. Піфагор розумів єгиптян. Середньовіччя прийняло від античності християнство. Відродження виявило сприйнятливість до античності. Все це говорить про те, що ідея універсальності історії не безпідставна.

Ідею людства як єдиного цілого відкидав не тільки Шпенглер, але й інші видатні дослідники  культури. Так, на думку німецького вченого Е. Трьольча, людство не має духовної єдності, а тому не має і єдиного розвитку. Німецький етнограф, дослідник культури народів Африки Л. Фробеніус розумів культуру як окремий організм. Він ділив людство на дві первісні культури – матріархальну, діалогічну “ефіопську” (німці, росіяни, африканці) й патріархальну, монологічну “хамітську” (романські народи, англосакси, арабо-бербери та ін.).Лідерство у світі, за концепцією Фробеніуса, почергово переходить від ефіопських цивілізацій до хамітських. Ця “гойдалка” служить джерелом розвитку людства.

Наслідком розвитку й поширення ідеї партикуляризму є націоналізм. У ХХ ст. М.Бердяев стверджував, що культурний партикуляризм народжує етноутворюючий міф. Звеличення етносу здійснюється шляхом віднесення його до великих предків – стародавніх єгиптян, євреїв, арабів. Націоналістичний партикуляризм не обійшов і сіонізм як зразок ідеології, що ґрунтується на старозаповітній символіці. В африканському націоналізмі, у лозунгах “духовної деколонізації”, пробудження гордості за свою культуру та історію також виявляє себе культурний партикуляризм. У сучасній свідомості ідея партикуляризму широко обговорюється також у зв’язку із концепцією “зіткнення цивілізацій” С. Хантінгтона.

 

4. Універсалізм як ідея культурного синтезу. Універсалізм – це світоглядна настанова на культурний синтез, на “всесвітність історії”, на “сходження культур”. Прибічники цієї концептуальної настанови, незважаючи на багатоманітність культур і культурних маршрутів, зацікавлені у вивченні спільної долі людства, переконані у