Становлення Гетьманщини в українській історіографії (40-ві роки ХІХ - початок ХХ ст.)

У ХІХ ст. історіографічні оцінки досліджень про Гетьманщину висловлювали М. Костомаров, М. Максимович, П. Куліш, В. Антонович, М. Драгоманов, О. Лазаревський Навколо цих питань велися гострі наукові дискусії. На середину 90-х рр. ХІХ ст. в Україні нагромадився значний історіографічний матеріал, певний досвід історіографічних узагальнень, а також з’явилась потреба у написанні наукових праць, які б, до певної міри, систематизували процес розвитку історичної думки, пов’язаний з дослідженням вітчизняної історії. 

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. з історіографічними дослідженнями питань становлення Гетьманщини виступили О. Лазаревський, М. Василенко, Д. Багалій, М. Грушевський, О. Грушевський, С. Томашівський, І. Крип’якевич, М. Слабченко, В. Біднов. Вони опублікували ряд цікавих історіографічних розвідок, рецензій, присвячених науковій діяльності українських істориків ХІХ ст. і, в той же час, здійснили перші узагальнюючі історіографічні студії. 

У двадцяті роки ХХ ст. українська історіографія набула дійсно наукового характеру і посіла надзвичайно важливе місце в формуванні історичної думки в Україні. Історіографічні дослідження стали більш узагальнюючими, систематизованими, аналітичними, більше торкалися конкретних проблем висвітлення Національно-визвольної війни та становлення Гетьманщини. У Наддніпрянській Україні виділилися своїми історіографічними дослідженнями Д. Багалій, М. Грушевський, О. Гермайзе. Цікавими історіографічними працями відзначилися в 20-і роки українські галицькі історики І. Кревецький, І. Крип’якевич, М. Кордуба, В. Герасимчук. На початку 30-х років у Львівському університеті ім. Яна ІІ Казимира були захищені докторські дисертації Б. Мурія, С. Черевка, М. Добровольської з питань становлення Гетьманщини.

Серед українських істориків-емігрантів панувала державницька концепція. Це позначилося також на їхніх історіографічних студіях. Вони піддавали критиці погляди вчених народницького напрямку, даючи схвальну оцінку працям В. Липинського та С. Томашівського. У цьому контексті становлять науковий інтерес дослідження Д. Дорошенка, Р. Лащенка, Б. Крупницького, С. Наріжного.

З 30-х до початку 50-х років ХХ ст., за умов утвердження сталінського тоталітарного режиму, в Україні різко погіршилися можливості розвитку історичних досліджень. Ті епізодичні публікації, які з’являлися на царині історіографії, були занадто ідеологізовані. Більшість українських істориків ХІХ – початку ХХ ст. у той час розглядалася як носії ідей українського буржуазного націоналізму, через що ставлення до них було відверто негативне. Особливо гостро піддавались ідеологічним нападам історичні погляди В. Липинського, М. Грушевського, Р. Лащенка, С. Шелухіна та інших, перш за все у зв’язку з висвітленням ними питань історії державотворення в Україні у середині XVII ст. 

Значний ідеологічний вплив на історіографічні оцінки досліджень Національно–визвольної війни мали „Тези про 300 – річчя возз’єднання України з Росією (1654-1954)”. В УРСР історіографічні дослідження відновилися лише з другої половини 50-х років за умов деякої політичної лібералізації, яка настала після ХХ з’їзду КПРС. До української історіографії становлення Гетьманщини, певною мірою, зверталися Л.Коваленко, М. Марченко, Л. Полухін, В. Сарбей. Деякі аспекти Визвольної війни розглядалися з точки зору історіографії в узагальнюючих працях та навчальних посібниках М. Марченка, В. Астахова, Л. Коваленка, історіографічному томі багатотомного видання Історії УРСР. Українські вчені у 60-80-і роки ХХ ст. з позицій партійної ідеології досліджували історичні погляди О. Лазаревського, О. Єфименко, М. Максимовича, але питаня історіографії Гетьманщини не розглядали.

Надзвичайно суперечливим було ставлення радянської історіографії до провідного дослідника Гетьманщини М. Костомарова. З одного боку, його незмінно зараховували до табору буржуазних націоналістів, а, з іншого, йому найбільше приділяли увагу дослідники. Провідним українським костомаровознавцем є Ю. Пінчук. Загалом, радянська історіографія через ідеологічну упередженість не ставила завдання історіографічного дослідження проблем становлення Гетьманщини. Ці питання або замовчувалися, або висвітлювалися однобоко. 

Важливу роль у студіях української історіографії виникнення Гетьманщини відігравали вчені-емігранти І. Лисяк-Рудницький, Б. Крупницький, О. Оглоблин, С. Іваницький, Н. Полонська-Василенко, Л. Винар, І. Витанович та інші.

Після проголошення незалежності України на початку 90-х рр. ХХ ст. у вітчизняних історіографічних дослідженнях становлення козацької держави стався кардинальний поворот. Були відкинуті ідеологічні штампи та обмеження радянського часу. Активізувався пошук концепції висвітлення історії Гетьманщини, подій Національно–визвольної війни середини ХVII ст., державної діяльності гетьманів Богдана Хмельницького, Івана Виговського та інших. Грунтовно досліджують історію та історіографію Української національної революції ХVІІ ст. сучасні вчені В.Смолій та В.Степанков. Їхні монографії та наукові статті охоплюють надзвичайно широке коло питань, пов’язаних з вивченням процесів державотворення в Україні в добу формування козацької держави 

Провідним сучасним джерелознавцем козацької держави є Ю. Мицик. Його докторська дисертація, а також чисельні публікації є вагомим внеском до дослідження проблем Національно-визвольної війни, історії та історіографії Гетьманщини. В працях Г. Швидько висвітлюються деякі питання історіографії Гетьманщини, джерелознавчі аспекти історії українських міст тієї доби, розглядається наукова діяльність одного з визначних знавців історії запорозьких козаків Д.Яворницького. 

Протягом останніх років значно розширився спектр теоретичних історіографічних досліджень українських вчених, які так чи інакше пов’язані з темою пропонованої праці. Великий науковий інтерес становлять узагальнюючі праці провідних сучасних історіографів, які характеризують проблеми розвитку вітчизняної історичної думки у ХІХ – на початку ХХ ст., сучасний стан історичної науки в Україні. Чільне місце тут посідають наукові студії