Стратегія управління персоналом організації, її вплив на ефективність діяльності

На рівні національного регулювання трудових відносин виділяють такі види нормативних документів:

1) Конституцію України, яка визначає загальні засади трудових правовідносин;

Кодекс законів про працю, що забезпечує основні права працівників та регулює трудові відносини між працедавцями й працівниками у сфері договірного регулювання праці, забезпечення належних умов роботи, забезпечення компенсації за виконану роботу, використання праці окремих категорій працівників, надання соціальних пільг, гарантій і компенсацій, визначає процедуру вирішення трудових спорів та ін.

Закони України (“Про порядок вирішення колективних трудових спорів”, “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності”, “Про колективні договори і угоди”, “Про охорону праці”, “Про оплату праці”) ;

Нормативні акти, затверджені постановами Верховної ради України (Дисциплінарний статут прокуратури України) ;

Нормативні акти, затверджені указами президента України (Положення “Про Міністерство праці та соціальної політики”)

Нормативні акти, затверджені постановами Кабінету міністрів України (Положення “Про порядок укладання контрактів при прийнятті на роботу працівників”) ;

нормативні акти, затверджені Міністерством праці та соціальної політики України (Положення “Про професійне навчання кадрів на виробництві”) ;

нормативні акти інших міністерств та відомств (“Положення про медичний огляд працівників деяких професій”, затверджене наказом Міністерства охорони здоров’я України) ;

Інструкції, типові документи (Інструкція Фонду соціального страхування України “Про порядок надходження, обліку й витрачання коштів Фонду соціального страхування України”, Типові правила внутрішнього трудового розпорядку для робітників і службовців підприємств, установ, організацій) ;

інші нормативні документи (Постанова Пленуму Верховного Суду України “Про практику розгляду судами трудових спорів”) [14, c. 69-72].

Значної уваги сьогодні потребує проблема приведення державного законодавства у відповідність до міжнародного, з метою забезпечення виконання приписів, дозволів та заборон, встановлених останнім.

До КЗпП України із Загальної декларації прав людини увійшли такі фундаментальні положення, як право кожної людини на працю, на вільний вибір роботи та сприятливі умови праці, на захист від безробіття, право на рівну оплату за рівну працю, право на справедливу та задовільну винагороду, що забезпечує гідне людське існування для нього самого та його родини, і доповнене, за необхідності, іншими засобами соціального забезпечення, право створювати професійні спілки для захисту своїх інтересів, право на відпочинок та дозвілля, включаючи право на розумне обмеження робочого дня та на оплачувану періодичну відпустку.

Таким чином, вже з наведених вище міжнародних принципів ми бачимо розбіжність між існуючим законодавством і реальним станом речей. Держава не в змозі виконати своїх зобов’язань перед громадянами. Причиною цього є, насамперед, відсутність дієздатних механізмів утілення правових норм на практиці.

Суттєвою проблемою, яка гальмує розвиток трудових відносин в Україні, є недосконалість податкового законодавства. Діючі у даний час в Україні ставки прибуткового податку гальмують зростання заробітної плати і змушують роботодавців частину трудових прибутків виплачувати працівникам нелегально. Часто це стає причиною виникнення конфліктів між найманими працівниками й адміністрацією та посилює незахищеність громадян перед протиправними діями працедавців.

Удосконалення податкової політики держави в галузі регулювання заробітної плати може бути здійснене внаслідок таких заходів:

зміни параметрів шкали оподаткування, вдосконалення методики нарахування податків, перегляду системи надання пільг окремим категоріям працівників;

збільшення розміру неоподатковуваного мінімуму заробітної плати і перегляду розмірів прибутків, оскільки він не повинен бути меншим за реальний податковий мінімум, чого вимагає ст. 2 Закону України “Про прожитковий мінімум”.

Відсутність у державі об’єктивних передумов для ефективного договірного регулювання ускладнює ситуацію на ринку праці. Підприємства витрачають значні кошти, задовольняючи численні позови працюючих до суду. Хоча багатьох із них можна було б уникнути, створивши на підприємстві досудові органи розгляду трудових спорів.

Серед напрямків реформування нормативно-правової системи України у сфері регулювання трудових відносин слід виділити наступні:

приведення КЗпП України у відповідність до норм фундаментальних конвенцій МОП;

реформування системи Державної інспекції праці України й удосконалення практики застосування законодавства про працю;

реалізація принципів свободи асоціацій та визначення права на ведення колективних переговорів;

розробка Типових документів, рекомендованих для внутрішньо фірмового використання;

підвищення правової культури населення;

зрівноваження інтересів працедавців і найманих працівників у трудовому законодавстві.

Особливо гостро на даний час стоїть проблема регулювання трудових відносин малого й середнього бізнесу, оскільки зі зменшенням розміру підприємства його можливості забезпечити застосування трудового законодавства значно звужуються. На відміну від великих підприємств, в малому бізнесі, як правило, відсутні профспілкові організації, неможливо застосувати колективно-договірне регулювання праці.

Тому, із сторони держави повинні бути застосовані міри законодавчого й нормативного характеру, які б враховували специфіку малого бізнесу.

Характеризуючи вплив на трудові відносини галузевих та відомчих нормативних актів, слід зазначити, що сфера їх впливу на даний час, у зв’язку з переходом до ринкових відносин і роздержавленням великих підприємств, значно звузилася. Їх дія обмежується лише підприємствами військової, освітньої, транспортної галузями та деякими іншими, стратегічно важливими для розвитку держави, напрямками господарської діяльності.

Натомість, значно розширюється сфера локального регулювання трудових відносин, що дозволяє враховувати індивідуальні особливості підприємства та забезпечує прозорість взаємовідносин між працівниками та працедавцями.

Пріоритетним напрямком удосконалення системи нормативно-правового забезпечення управління персоналом необхідно визначити розширення сфери колективного договірного регулювання й охоплення ним усіх управлінсько-виробничих процесів.

Разом з цим, не слід недооцінювати ролі і значення