Теоретичний аналіз та методики психодіагностики професійної спрямованості юристів-правознавців

Узагальнюючи дослідження цієї проблеми, ми можемо сказати, що спрямованість – це найважливіший компонент внутрішньої психологічної структури, який певним чином перетворює, забарвлює всі дії і вчинки людини, способи вияву всіх інших її психічних властивостей і якостей.

Спрямованість можна також визначити як найсуттєвіший компонент структури особистості, систему стійких мотивів, ціннісних орієнтацій, котрі визначають змістовний бік світосприйняття й поведінки людини, її ставлення до навколишнього світу, до інших людей, до самої себе [26, с. 64 ].

Систематизація психологічних досліджень проблеми спрямованості, здійснена В. О. Семіченко, дала їй змогу виділити такі ознаки спрямованості:

1) вона вбирає в себе найбільш стійкі спонуки, що впливають на діяльність людини, визначають її вибір, рівень реалізації і якість;

2) є інтегративним утворенням, всередині якого існують складні ієрархічні взаємозв’язки;

3) наявність спрямованості робить активність людини відносно незалежною від безпосередніх умов [21, с. 5].

Останнім часом важливою характеристикою спрямованості визнають «локус контролю» (Д. Роттер, В. Семіченко та ін.). Він відображає схильність людини приписувати відповідальність за те, що відбувається з нею і події навколо неї, або зовнішнім силам і обставинам, або ж, навпаки, власним зусиллям і здібностям. Є люди, які вважають, що все, що з ними відбувається, зумовлено певними зовнішніми чинниками: злою долею, обставинами, випадковістю, діями інших людей. Цим людям властиві зовнішня (екстернальна) локалізація контролю, відмова від власної активності як способу перетворення життєвих обставин. Характерним є те, що нерідко особи з екстернальним локус-контролем не можуть прийняти навіть явні успіхи, вважаючи, що «просто випадково пощастило», «ще невідомо, що буде наступного разу», «так склалися обставини». Така життєва орієнтація призводить до того, що, потрапляючи в ситуацію, яка вимагає посилення активності, вони, як правило, не можуть мобілізувати всі свої внутрішні ресурси, застосувати потенційні можливості, що є у них, до подолання виниклих труднощів, тобто в них переважає відносно пасивна стратегія життєдіяльності.

Особи з протилежною локалізацією контролю (інтернали) зазвичай приймають на себе відповідальність за все, що відбувається в їхньому житті, розглядають успіхи і невдачі як наслідку власних зусиль. Така орієнтація забезпечує активну стратегію життєдіяльності, оскільки людина, стикаючись з реальними труднощами, перш за все розраховує на свої сили в їх подоланні.

Таким чином, інтерналам більшою мірою властива інтегральна характеристика активності – активна життєва позиція. Її вирізняє відмова людини пасивно залежати від обставин, прагнення стати справжнім господарем свого життя. Однією з найбільш істотних ознак такої позиції є так звана наднормативна активність. А. В. Петровський розглядав наднормативну активність як прагнення людини постійно піднімати „планку вимог”, жити в повну силу, діяти краще і якісніше, ніж диктує безпосередня логіка ситуації, наслідувати вищі життєві цінності, включатися в діяльність на рівні, що не є нормативно обов'язковим.

Іноді спрямованість розглядають як емоційно забарвлене позитивне ставлення людини до певного виду або сфери діяльності. За цим показником виокремлюють ігрову, навчальну, трудову, комунікативну спрямованість, а також відносно самостійні види спрямованості (математичну, лінгвістичну, літературну, біологічну тощо), професійну спрямованість (інженерну, артистичну, педагогічну та ін.).

Для визначення основних емпіричних показників спрямованості Н. В. Кузьміна та ін. пропонують такі характеристики, або параметри, її вимірювання:

• Об'єкт спрямованості – це показник, що пов'язує суб'єктивні переживання людини із значущим для неї об'єктом або окремим аспектом діяльності.
• Специфічність і узагальненість є параметрами, які характеризують об'єм об'єктів, що належать до того ж класу явищ, на які зорієнтована спрямованість.
• Ступінь диференціації можна охарактеризувати усвідомленістю зробленого вибору, його локалізацією на певному колі об'єктів. Вважать, що більш аргументованим є відношення людини до певного об'єкту (виду діяльності), то більш стійкою є спрямованість.
• Валентність є показником, що визначає ступінь зв'язку конкретного виду спрямованості з його змістовними компонентами. Наприклад, педагогічна спрямованість припускає, що людина одночасно націлена і на інші об'єкти – мистецтво, літературу, науку. Що міцніші й глибші ці зв'язки, то більше задоволення від своєї діяльності одержує людина. Якщо ж такого зв'язку немає, сама педагогічна спрямованість виявляється чисто формальною, беззмістовною, слабкою.
• Задоволеність показує силу емоційного ставлення людини до певного об'єкту, чи виду діяльності. Що більше привабливих аспектів у відповідній діяльності бачить людина, то більш глибоким, стійким, позитивним є її ставлення до неї.
• Центральність є параметром, який відображає співвідношення спрямованості із загальним ставленням людини до самої себе, самооцінкою здібностей, характеру, особистісних якостей. Що вищий збіг необхідних для даного виду діяльності якостей із самооцінкою людини, то більш стійкою виявляється її спрямованість [21, с. 11-12].

Подані показники можуть мати специфічне „наповнення” при аналізі різних видів спрямованості, зокрема професійної.

Отже, у психологічній літературі спрямованість має статус інтегративної характеристики особистості. Вона є складною, динамічною системою, детермінується як об’єктивними, так і суб’єктивними чинниками процесу цілісного формування особистості і визначає стратегію її життя, входження в різні сфери діяльності і стосунків.

Відповідно до поставлених у роботі завдань необхідним є аналіз витоків, сутності і механізмів розвитку спрямованості особистості на конкретну сферу професійної діяльності як важливого чинника її життєздійснення. Цій проблемі і присвячений наступний підрозділ нашої роботи.