Трансцендентальні та культурологічні виміри феномену української ікони

У першому розділі – “Теоретико-методологічні основи дослідження”, що складається з двох підрозділів, зроблено аналіз сакрального мистецтва з точки зору вітчизняної і світової культури. Для наукового вирішення поставленої мети в роботі обрано підхід, згідно з яким ікона тлумачиться як невід’ємна частина всесвітньої та національної культури. Розглядаються проблеми становлення, логіка історичного розвитку та теоретичні підвалини іконографії. Акцентовано увагу на релігійних догматах з позицій сучасних філософських теорій, у яких постулюється феномен ікони. Простежується шлях розвитку іконографії від апостольських часів до сьогодення та визначається його логіка. Обґрунтовується положення про те, чому автор звернувся саме до православної ікони, адже за визначенням самих католицьких ієрархів, принципи "Каролінових книжок", привнесених у іконографію в добу Карла Великого, фактично знищили іконографічні школи Заходу, а зміст ікони відповідав рівню невправної картини на релігійну тематику. Через те детально проаналізовано богословське підґрунтя православної ікони, що керувалася правилами Вселенських Соборів, згідно з якими Боговтілення – це процес освячення духом матерії, наповнення її новим змістом.

Доводиться, що ікона виконує роль центрального елемента церковної естетики, утверджує загальнолюдські принципи моралі і, водночас, вона – інгредієнт культури того народу, який установив певний типаж іконопису. Підкреслюється, що етнокультурні особливості іконотворчості у поєднанні з канонічними вимогами набувають парадигмальних рис. З одного боку – максимальне приглушення тілесних особливостей предметів зображення, з іншого – відтворення етномоделі, певного типажу. У результаті відходу та наближення в Його Особі художньо втілюється божественне й людське. Така аргументація дає підстави стверджувати, що в іконі, як у художньому творі, як у християнському символі, шукає відповіді на свої запитання той, хто бачить у ній образ божественної гармонії, абсолютного духу, як і той, хто прагне осягнути природу і світ у художньо-естетичній інтерпретації. І об’єднує пошуки сповідників різних ідеалів одне – краса, яка є невід’ємною домінантою культури. 

Підкреслюється, що догматичним, естетичним і філософським підсумком доби іконоборства й відновленням шанування ікон стає VII Вселенський Собор (787 р.) у Нікеї, який і повинен був розставити акценти в церковній політиці щодо іконографії. Та на переконання провідних учених, логіка доказів як шанувальників, так і супротивників ікон не були беззастережними, і тому питання іконографії вирішується в межах філософсько-естетичної дискусії. Розвиваючи основні положення теорії образу І.Дамаскіна, делегати Собору звертають увагу на комеморативну (нагадування про тих, кого ми шануємо), дидактичну, психологічну й догматичну функції ікони. Це дає підстави уявляти ікону як свідчення догмату Боговтілення й теоретично обґрунтовувати панівне становище ікони серед інших видів сакрального мистецтва. Головними аргументами на користь шанування ікон були психологічні, а вже потім догматичні. Аналізуючи екфразис (опис) серії ікон з муками діви Евфімії, стає зрозуміло, чому саме ілюзорно-натуралістичні зображення, що виконані в стилі живопису еллінів, викликали захоплення візантійської аудиторії. 

Простежуються конкретні механізми, завдяки яким відбувається благотворний вплив сакральної культури на загальну. Матеріальне як ціннісний вимір не становить людський сенс цінності: матеріальні блага з низьким рівнем ідеальної культури приводять до занепаду. В роботі проаналізовано “правильники” ікон усіх святих, внесених до церковного календаря. Методами математичної статистики виділена генеральна вибірка без пізніших еклектичних нашарувань. Застосовані математичні методи паралельного аналізу з урахуванням подвійного контролю об'єктивно виділили основні групи, що символізують певні сили, до яких віднесено всі відомі іконографічні образи. Виходячи з концепції християнського богослов'я, показані групи, як знаки культури, символізуючи первоелементи грецької натурфілософії, та запозичені християнством ще в апостольські часи. Виділені групи відповідають як західному, так і східному світобаченню (доведено: більш східному, ніж західному). Знайдені закономірності підпадають під юнгівську теорію архетипів – апріорних організаторів життєвого досвіду. З позицій філософії ХХ століття, міф тлумачиться як самодостатній твір, що націлює пошуки внутрішньої гармонії як принципу культури, урівноважуючи людську бутійність. 

Розглядаючи зображення святих жіночої статі, робиться певна добірка та пропонується метод, що об’єднує споріднені ряди (метод когорти). Прийнятий у статистиці такий підхід, дає підстави репрезентувати цілісний об’єкт дослідження через його частину, що уможливлює застосувати знайдені результати на феномен іконографії, на логіку майстерності митця, інтерпретувати іконографію як естетичний феномен, як частину загальнолюдської культури. Досліджено всі зображення святих жінок, за формальними ознаками їх об’єднано у п’ять великих груп, які підлягають верифікації. П’ять основних груп святих своїми атрибутами, реальними або уявними, символізують п’ять основних сил, або п’ять елементів, які, згідно з натурфілософськими поглядами стародавніх, керують світом. Показана можливість виокремити містичні корені світобачення перших християн, які під уявними образами часто розуміли цілком конкретні реальні сили. Звернено увагу на сакральні знаки як первоелементи української ікони, які свідчать про те, що ікону можна осмислювати в межах єдиної понятійної мережі, що дає підставу говорити про ікону як про мистецький або релігійний твір – ефективний засіб пізнання оточуючого світу, інформацію через символічну систему, яка має свою логіку, а значить підлягає аналізу. Доведено, що через солярний, землеробський цикл церковних свят можна простежити принципи об’єднання людини з навколишнім світом, шляхи її вдосконалення й трансформації в Особистість. 

У другому розділі – “Етнокультурні