Трансцендентальні та культурологічні виміри феномену української ікони

Логіка дослідження проблеми знову повертає дисертанта до філософської спадщини Г. Сковороди. Зауважується, що світоглядна концепція Г. Сковороди базується на християнському постулаті богоподібності людини. Будучи основним предметом сакрального мистецтва, Христос та святі дають вагомі підстави слідом за фізичною подібністю шукати духовну подібність, а це вже перехід від поняття “людина”, до поняття “особистість”, шлях від фізичного народження до духовного воскресіння. Специфічною особливістю, якщо виходити з погляду даоської алхімії, буде та, яка нагадує “нетлінний зародок”, кодифікований архетипічним образом Героя-Дитини, що зустрічається з “демоном”, який має всі ознаки динамічного негативу. Так у людській свідомості лаштується апокаліптична битва між старим та новим, змієм та Лицарем і їхні внутрішні світи є покажчиком безкомпромісності боротьби. Змальовано вибір героя Сковороди, характер конфлікту, сутність трагічної колізії. Нерідко змій перемагає, показуючи, що воля нікчемна перед законами буття і людина впадає в злочинні принади й гине. Але у хвилини своєї поразки Герой виявляє такі якості, які примушують реципієнта пишатися ним, захоплюватись незламністю його духу, порівнювати себе, ставати на місце борця з Непізнанним і, зрештою, гордувати своєю належністю до роду людського. З означеної психолого-аналітичної бази аналізуються ініціації як міфологічні мандрівки Героя, а релігія тлумачиться як екзистенціальне наповнення повсякденності. Відбитий у сакральному мистецтві первообраз є об'єктом, на який спрямована вся увага глядача. Для підтвердження думки виділяється три основних етапи, що започаткувала Н.Шкуратова, через які мусить пройти людина у власному естетичному і психологічному розвитку, переживши жах та співчуття герою.

У контексті залучення християнської традиції перший етап відповідає старозаповітному закону, згідно з яким чітко відмежовується “своє” і “чуже” з неодмінним протиставленням одне одному. Другий етап може бути співвідносним з новозаповітною ідеєю про любов до ближнього, як спробу подолати відстань між “своїм” та “чужим”, а більш широко – між власним уявленням про світ та його реальним наповненням. Третій етап пов’язаний з формуванням образу. Такий образ збагачується власним естетичним досвідом, він сповнений пророцтв про кінець світу, тобто християнське його наповнення тяжіє до апокаліпсису. Таким чином, переживши жах та поспівчувавши Герою, а в ініціації повторивши його шлях, особистість відчуває екзистенціальні муки нового духовного народження. 

На цій основі робиться висновок про те, що подібна трансформація можлива, коли божеську сутність людина шукає передовсім у собі самій. Юнгіанство вбачає причину такого поруху в тому, що загальні організатори життєвого досвіду мають бути не просто накладені на власний досвід, але й творчо засвоєні. Таке можливо за умови створення індивідуального, власного первообразу. Він буде являти собою стандартний архетип колективного підсвідомого з доповненням деяких штрихів досвіду індивідуального. Таке доповнення є одним із основних, оскільки саме воно свідчить про готовність людини сприйняти первообраз як викристалізований власною уявою і буде чи не найголовнішим критерієм його творчого засвоєння. 

У п’ятому розділі – “Етнокультурні витоки ідеї Абсолюту”, який складається з двох підрозділів підкреслюється, що в попередньому тексті спроба компаративістського аналізу української ікони з позиції східних натурфілософських теорій була суттєво обмежена нерозвиненістю їх понятійного апарату. Для зняття тих застережень пропонується більш ґрунтовний підхід, що базується на історичних реаліях, коли культурні феномени аналізуються в контексті схожих історичних епох. Мова йде про те, що філософія Китаю може стати вагомим чинником при аналізі української ікони часів Відродження. Згідно з концепцією М.Конрада, “китайське відродження” визначалось критичним осмисленням конфуціанської спадщини, передовсім Хань Юєм та Ван Ян Міном (так зване неоконфуціанство). Автор зупиняється на основних етапах розвитку китайської іконографії. Подібний процес (концепції Юань Ке) був протилежним європейській традиції: якщо християнська ікона виступає ілюстрацією до Святого Письма, то на Сході сама міфологія виникає, щоб пояснити іконографічні зображення на предметах культу. Спроба побіжного аналізу китайської традиційної ікони виявляє в ній два протилежних напрямки. Перший – це конфуціансько-даоська традиція, орієнтована на “зорову поезію” ієрогліфічного тексту, яка наближається до старозаповітної традиції розуміння Бога як Слова і, відповідно, алегорично-символічних зображень. Другий – це буддистська традиція натуралістично-міметичних образів, які нагадують новозаповітні ікони. Наведені філософські та філологічні потрактування, які підкреслюють специфічні особливості наукового апарату Сходу, призводять до виокремлення поняття “досконала людина”. Досконала, або гармонійно розвинена людина – це, виявляється, оригінальний носій єдинотілесності з Всесвітом. На такій основі виділено термін “велике тіло” (да ті). 

Тлумачення класичною китайською філософією власного тіла людини як частини “великого тіла” (да ті) дає підстави інтерпретувати онтологічний акт занурення в себе як гносеологічний. Тоді осмислення культурою (вень) позарозумових явищ надособистого абсолюту Неба (тянь) буде з розряду міфологічної мандрівки, занурення у власну свідомість серця (сінь) як головного ментального (і розумового) органу. Культурні феномени, у тому числі й іконографічні, у вигляді традиційних для Сходу символіко-алегоричних образів, а для Заходу міметично-натуралістичних, будуть тільки певними віхами, покажчиками такої містичної мандрівки і не куди-небудь, а вглиб себе. При такому погляді східна і західна іконографія постають взаємодоповнюючими одна одну, що полегшує пошуки світової художньої думки феномену досконалості. Такі пошуки потребують суттєвих просторово-часових характеристик. Підкреслюється, що вищеозначений (у першому розділі) архетипічний характер української ікони може бути досліджений як естетико-культурологічний феномен у контексті міфологічної мандрівки вглиб