Трансцендентальні та культурологічні виміри феномену української ікони

Досліджується формування “досконалої людини” (худі у суфізмі) наслідуванням міфологічних первообразів за допомогою комплексу формальних вправ (тао у даосизмі). Показуються предтечі таких вправ: від легендарного танку бога Шіви, в якому він створює новий світ, до пізніших міфологічних мандрівок Героя, які наслідує адепт. Доводиться, що сакральне мистецтво є внутрішньою алхімією, яка сприяє трансформації людини в особистість. 

Підкреслено, що результати філологічного аналізу дуже суттєві для філософсько-естетичного осмислення феномена даоської внутрішньої алхімії та східної культури. Всю розмаїтість та нескінченність життєвих подій дисертант зводить до обмеженої кількості формальних символів (64 гексограми), які являють собою графічне зображення теперішнього, як переходу від минулого до майбутнього. Особливе значення відводиться символам виходу з небезпечної ситуації, кодифікованих стратегемами. Стратегема являє собою апріорний організатор життєвого досвіду, який цілком відповідає архетипічному характеру сакрального мистецтва. З іншого боку, кодифіковані стратегемами ситуації (“мігруючі сюжети”) можуть бути основою для естетико-культурологічного осмислення феномену української ікони та її впливу на глядача, у цьому й полягає культура освоєння світу. 

Зовнішній та внутрішній світи можна описати за допомогою просторово-часових характеристик. Оскільки просторові характеристики не допоможуть у пошуках ідеалу, який би відповідав вимогам ортодоксального християнства, він звертається до часових і відповідає не на традиційне: “Де?”, а на питання: “Коли?”. Часові координати найпростіше уявляти тріадою: Минуле, Теперішнє, Майбутнє. Проектуючи таку систему відомих архетипів, дисертант об’єднує їх у три групи.

Перша – це найбільш архаїчні первообрази, у яких Бог і світ (Космос, універсум) є тотожними, такими, що збігаються (пантеїзм). До архетипів першого рівня віднесемо зооморфні, що дісталися у спадок від людини, яка мала на той час саме таку (зооморфну) свідомість. Друга група – це коли боги спускаються до людей для того, щоб заговорити до них їхньою власною мовою. Найкраща ілюстрація – олімпійські боги, що хоч і є ідеалом людського духу та тіла, фактично принципово не відрізняються від людей і підкоряються тим самим законам (наприклад, Долі). Первообрази такого рівня будуть антропоморфними і є ближчими до теперішнього часу. Третя група архетипів показує Бога як ідеал. Такого Бога не можна навіть уявити, усі зображені лики зливаються в недосяжне сяйво досконалості та любові. Умовно такі архетипи трактуються як теоморфні, підкреслюється, що вони символізують майбутнє. Отже, процес трансформації людини засобами сакрального мистецтва в часових, а не просторових координатах, визначається як процес створення зооантропотеоморфного первообразу. 

Нагадується формування нового світогляду у процесі виконання сакрального танку як результат виходу за межі освоєного середовища власної ілюзії та зіткнення з реальним світом у дефініціях радикального конструктивізму. Доводиться, що цей процес створює трагічну колізію: трагедія, як символічний обрій, що визначає способи людського співпереживання (катарсис) перед лицем руйнуючої конкретну людську істоту реальності, піднімається до рівня “екстатичної машини” (М.Мамардашвілі). Згідно з теорією сучасного філософа, культурна форма являє собою механізм вилучення і завершення смислів, які стали неможливими для означення кінченої людської істоти в її конкретному емпіричному бутті. Виходячи з позиції К. Юнга, організаторами такого процесу можуть бути тільки архетипічні образи. Викладена концепція міфологічної мандрівки за допомогою національного мистецтва (“Го шу”) показує (користуючись термінами класичного психоаналізу), як людина, занурюючись у підсвідоме, логічно організує свій життєвий досвід. Найбільш загальні організатори (архетипи), кодифіковані міфологічними образами, мають естетико-етичний вимір. Будь-яке мистецтво, особливо сакральне, дає широкі можливості для удосконалення. Природа такого удосконалення закладена в природній сутності кожного: від наслідування первообразові до стирання межі між ним і самим собою. Тобто, людина знаходить для себе форму, у яку намагається втиснути свою сутність і, водночас, збагачує нову форму власним досвідом. Таке розуміння самопізнання людини носить катарсичний характер: удосконалення (соціальне, етичне, естетичне і т.д.) відбувається під впливом не стільки зовнішніх, скільки внутрішніх чинників, тобто людина не стільки продукт суспільних відносин, скільки породження внутрішньо-духовного розвитку, заснованого на розумінні світу, пов’язаного з ним фромівського “мистецтва жити”. Це дуже важливий етап культурного розвитку особистості.

Сакральне мистецтво розглядається як містерія ініціації. Її головна особливість – це позбавлення людини трансцендентних гарантій та прилучення до найвищих таємниць Всесвіту. Беручи до уваги дослідження українських культурологів про обряди ініціацій українців та давніх слов'ян, показується, що сакральне мистецтво за своєю природою є ініціаційно міметичним. У ньому реципієнт буквально повторює міфологічну мандрівку Героя. Виходячи із законів трагедії, він мусить померти, щоб народитись у новій якості. Незважаючи на язичницький характер, подібна містерія зберігається. Знаходиться у збереженому вигляді й у християнській культурі. Це є певним анахронізмом, оскільки дохристиянські культи часто викликають архетипічні образи, які не є адекватними в суспільстві, у першу чергу зооморфні. Саме тому дослідження В.Балушуком обрядів ініціації від дев'ятого до дев'ятнадцятого століття виявляє їхню поступову маргіналізацію і пауперіалізацію. Порівняльний аналіз сакрального мистецтва, з точки зору української класичної філософії (вчення про три світи та дві натури), дозволив авторові в межах аналітичної