Трансформація ідентичності нових незалежних держав Центральної Азії в системі сучасних міжнародних відносин

Сьогодні Росія намагається сформувати нову систему економічних відносин з країнами ЦАР і ПК, спрямовану на посилення російської економічної присутності шляхом підвищення рівня централізації зовнішньоекономічних зв'язків. Прикладом може бути ініціатива В.Путіна щодо створення Євразійського альянсу виробників газу, до якого могли б увійти Росія, Туркменистан, Узбекистан і Казахстан. Така інтеграційно-економічна політика Росії спрямована на будівництво російського геоекономічного каркаса, в якому виробничі комплекси інших його учасників будуть інкорпоровані в російський відтворювальний ланцюг, втративши при цьому свою національну ідентичність.

У таких умовах для країн регіону неабиякого значення набуває здатність маневрувати між багаторівневими інтеграційними процесами, створювати нові інтеграційні союзи й альянси. Одними з таких інтеграційних утворень є Центральноазіатське співтовариство і група країн ГУАМ. Не торкаючись задекларованої профільності цього корпоративного проекту, що обмежує свою діяльність створенням інфраструктури для транспортування вуглеводневих енергоресурсів, акцентуємо увагу на тому, що виникаючі і функціонуючі в реальному робочому режимі альянси можуть сприяти розширенню поля політичного маневру торгово-економічними потоками. Ці альянси розширюють сферу для співробітництва в галузях охорони навколишнього середовища, транспорту і зв'язку, диверсифікують джерела одержання сировини і товарообміну, активізують інвестиційну діяльність, зміцнюють колективну безпеку, обмежують можливості для поширення зброї масового знищення і наркотрафіка.

Головною умовою повноцінного входження у світове співтовариства для країн ЦАР і ПК є розробка національних геоекономічних концепцій, що буде сприяти кристалізації наступних тактичних дій при визначенні рівнів і ступенів інтеграції з іншими економічними блоками.

За офіційною версією Державного Департаменту США, основними завданнями політики США в пострадянських країнах ЦАР були: забезпечення стабільності в регіоні; розвиток демократії і вільних ринкових торгово-економічних відносин; створення зони, вільної від ядерної зброї, і дотримання прав людини. Інше завдання для США в регіоні полягало в недопущенні до влади радикальних сил усередині цих країн з метою забезпечення стабільного розвитку Центральної Азії.

Більшість американських політиків дотримуються офіційно декларованих принципів, хоча серед них існують досить серйозні розбіжності в тактичних питаннях. З одного боку, прихильники здійснення активної політики в регіоні висловлюють впевненість у тім, що політична нестабільність у регіоні може негативно вплинути на ситуацію в сусідніх країнах, що є союзниками США. У цьому випадку, наводиться приклад, Туреччини. Крім того, активна взаємодія з країнами ЦАР покликана допомогти США блокувати спроби міжнародних терористичних угруповань отримати зброю масового знищення і створити бази в регіоні. На їхню думку, США зобов'язані впливати на країни ЦАР з метою рецепції сюди демократії і прав людини.

Що стосується стратегічних інтересів Америки в регіоні, то вони зосереджуються, насамперед, на Каспійському шельфі, оскільки саме ця зона опинилася на передньому рубежі потенційних міжнародних конфліктів, в оточенні ключових конкурентів у боротьбі за енергоресурси, військовий і ідеологічний вплив (Туреччини, Росії, Китаю, Ірану та Індії).

Для реалізації своєї політики, у 2002 році США витратили $958 млн. на допомогу державам ЦАР і ПК у побудові громадянського суспільства, проведення політичних і економічних реформ та боротьбу з тероризмом. Хоча, на наше переконання, ці кошти були б значно меншими, а головне - набагато ефективнішними, якби надавлися власне суспільним інститутам, що здійснюють громадський контроль національних систем безпеки і збройних сил. На наш погляд, недостатній рівень національних економік, вкрай складні соціальні умови в країнах ЦАР і ПК і відсутність громадянських свобод сприяють зростанню тероризму.

Очевидно, що найбільш ефективні методи боротьби з цим злом полягають в поліпшенні інфраструктури, яка забезпечувала б повноцінну життєдіяльність населення: у створенні нових робочих місць, у розвиткові передумов і зміцненні основ громадянського суспільства, а також в оперативних заходах для організації польових робіт, переробці і збуту сільгосппродукції, надання різних кредитів підприємствам тощо. Настільки ж рішучі й оперативні заходи необхідні для поліпшення системи освіти і, особливо, охорони здоров'я, що прямо не залежать від центрального керівництва, однак потребують державного патронату.

Розгляд широкої панорами процесів і подій у регіонах ЦАР і ПК виходить за формат заявленої теми, ця обставина спонукує нас перейти безпосередньо до теми інформаційного простору, у лоні якого формується суспільна думка стосовно тих чи інших соціально значимих явищ і, зокрема, щодо відношення самого суспільства до системи своєї національної безпеки. Як пропедевтику проблеми було б доречним розглянути онтологію інформаційного простору як способу ідентифікації суспільства і держави як проблемної зони, в якій взаємодіють їхні інтереси. Відомо, що інформаційно-комунікаційні зв'язки мають для життєзабезпечення державних структур і інститутів та їхньої соціально-політичної і виробничо-технологічної сфер настільки ж пріоритетне значення, як рефлекторно-сигнальна система для функціонування усього органічного світу. 

Зазначена властивість інформаційного поля є для нашого аналізу вихідним імперативом, оскільки проблема комунікаційних зв'язків завжди пронизувала простір будь якої цивілізації, виступаючи домінантою для природного і повноцінного функціонування всіх її багатомірних і багаторівневих процесів. Підтвердженням цьому є численні дослідження у сфері комунікативних зв'язків, як у контексті методології культури, так і в системі взаємодії всіх її стратифікаційно-таксономічних рівнів, що фіксуються і досліджуються соціометрією: міжособистісних, родинних, міжстанових, міжнаціональних, міжконфесійних, міжнародних, усіх галузей і підсистем економіки, законодавства і права, внутрішньої і зовнішньої політики, промислового виробництва тощо. Визначальною умовою тут виступає взаємна координація і взаємозумовленість.