Управління персоналом в органах державної влади

роботу у державних установах та на підприємствах, які затверджені Декретом РНК РРФСР від 21.12.22 року, указами Президії Верховної Ради СРСР про введення класних чинів, рангів і спеціальних звань у деяких галузях, єдиною номенклатурою посад службовців, затвердженою Держкомпраці СРСР 09.09.67р., Положенням про дисциплінарну відповідальність у порядку підпорядкованості, затвердженим ВЦВК і РНК РСФСР 20.04.32 р. та деякими іншими нормативними актами. Така ситуація мала місце аж до 1991 року.

З проголошенням незалежності України гостро постає питання побудови власного державного апарату, складовою частиною якого є люди – державні службовці, від кваліфікації, професіоналізму, підготовки та освіти яких залежить ефективність його роботи. Законодавство колишнього СРСР нових потреб у регулюванні державно - службових відносин задовольнити не могло. Тому у 1993 році було прийнято перший в історії України Закон “Про державну службу”. Визнаючи його велике значення у справі започаткування правового регулювання відносин з приводу проходження державної служби, слід визначити, що ним охоплені не всі питання, які потрібно було б вирішити у законодавчому порядку. Фактично дія цього закону розповсюджується лише на службовців органів виконавчої влади. В той же час не врегульованими залишились інші види державної служби – в апараті органів законодавчої та судової влади, прокуратури. Все це зумовило появу цілої низки інших нормативних актів. Так, статтею 2 Постанови Верховної Ради України “Про введення в дію Закону України “Про державну службу” від 16.12.93 р. законодавець поширив дію цього закону на працівників органів місцевого та регіонального самоврядування.

На сьогоднішній день чинне законодавство про державну службу складається з багатьох нормативних актів. Можна вже говорити про певну систему, що являє собою сукупність правових норм різної юридичної сили. До неї входять: Конституція України, закони та постанови Верховної Ради України, укази Президента України, постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України, накази Міністерств та керівників інших центральних органів виконавчої влади.

Вирішальне значення у встановленні правових основ державної служби належить Конституції України. Вона акумулює головні засади правового регулювання державно-службових відносин. Так, у ст. 38 основного Закону закріплено право громадян на рівний доступ до державної служби, згідно з яким певну посаду в апараті державних органів може займати особа незалежно від її національності, расової належності, статі та майнового стану, якщо вона є громадянином України та має необхідну освіту та підготовку, відповідні професійні якості. У п.12 ч.1 ст.92 Конституції України встановлено, що виключно законами можуть визначатися основи державної служби. Крім того, вона містить багато інших приписів, які у тій чи іншій мірі мають відношення до функціонування державного апарату. Це, зокрема, положення ст.3, яка спрямовує діяльність державних органів (і, відповідно, їх службовців) на забезпечення прав і свобод людини; ст.6, що встановлює принцип здійснення державної влади шляхом її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (згідно з цим є можливим розділяти види державної служби); п.9-14 ст.106, у яких визначені кадрові повноваження Президента України щодо виконавчої влади та прокуратури. Разом з тим деякі питання державної служби не врегульовані Конституцією України з необхідною повнотою. Наприклад, залишились невизначеними права та обов’язки в цій сфері Кабінету Міністрів України, інших центральних органів виконавчої влади в галузі кадрової політики.

Конституційні положення щодо права рівного доступу до державної служби знаходить розвиток у інших законах, що є також актами парламенту, мають вищу юридичну силу після Конституції України. У законах визначаються головні принципи державної служби, порядок її проходження та припинення, правовий статус державних службовців, особливості їх матеріального та соціального захисту (закони України “Про державну службу”, “Про боротьбу з корупцією”, “Про місцеві державні адміністрації”, “Про місцеве самоврядування в Україні”).

Норми, що стосуються відповідальності державних службовців, містяться у Кримінальному Кодексі України, Кодексі України про Адміністративні Правопорушення, Кодексі Законів України про Працю.

До зовнішніх форм вираження норм, що регулюють державно-службові відносини, можна віднести і постанови Верховної Ради України, хоча ці акти в основному мають організаційно-правовий характер як такі, що забезпечують введення в дію законів, їх зміну чи скасування, у деяких з них можуть міститися норми права. Прикладом може бути п.2 Постанови Верховної Ради України “Про введення в дію Закону України “Про державну службу”

Наступну сходинку в системі законодавства про державну службу займають Укази Президента України. Вони спрямовані на реалізацію відповідних положень Конституції України та законів України, тобто мають підзаконний характер. Важливість цієї групи актів зумовлена статусом Президента, як голови держави, гаранта державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина (ст.102 Конституції України). Головним чином зазначені акти Президента України спрямовані на вирішення проблем кадрової політики - підготовки, атестації, підвищення кваліфікації, формування резерву державної служби (Указ Президента України від 14.04.2000 р. № 1212/2000 “Про стратегію реформування державної служби”, Указ Президента України від 02.08.95 р. № 682/95 “Про затвердження Положення про Українську Академію державного управління та її загальної структури”, Указ Президента України від 09.11.2000 р. № 1212/2000 “Про Комплексну програму підготовки державних службовців”).

Правове забезпечення управління персоналом в органах державної влади наведено на рис. 1.4

Рис.1.4. Правове забезпечення управління персоналом в органах державної влад.

Втілення у життя норм інституту державної служби проводить і Кабінет Міністрів України, хоч ці функції вищого органу виконавчої влади не