Вплив християнства на становлення писемної культури Русі-України: філософсько-релігієзнавчий аспект

Другий концептуальний напрям наукових праць, що пов’язані з питаннями, які розглядаються у дисертаційному дослідженні, складає проблема духовності й духовної культури. В сучасній літературі існує чимало визначень духовності, духовної культури, що є часто суперечливими, а іноді й прямо протилежними. Робиться висновок, що у сучасній вітчизняній і зарубіжній соціально-науковій літературі вчені продовжують широко використовувати поняття “духовна культура”, хоча останній уже не пов’язується з політико-ідеологічними елементами, а скоріше трансформується у бік надання духовній культурі морального, а скоріше релігійного змісту. На авторський погляд, більш прийнятним є розв’язання проблеми, згідно з яким жодна, чи матеріальна, чи духовна культура, не мають першості, кожна потрібна і кожна є вихідною для іншої. Релігія є частиною духовної культури, причому вона є особливою її частиною. Релігія, як і філософія, має здатність бути структуроутворюючим ядром світогляду. Як таке ядро вона втручається в усі форми суспільної свідомості й у такий спосіб отримує доступ до найвіддаленіших куточків духовного життя суспільства, в тому числі й до писемної культури. Релігія в культурі набуває здатності бути її регулятором, спрямовуючою силою, її ферментом.

Третій концептуальний напрям аналізу літератури складає релігійне розуміння культури. Існує цілий напрям теолого-філософської думки – теологія культури, що розглядає проблеми культури, виходячи із систематизованих принципів релігійних віровчень. У християнській думці розрізняють протестантський (П. Тілліх, брати Ричард і Райнхольд Нібури, Б. Меланд та ін.), католицький (Д. Марітен, Н. Жильсон, Р. Лонерган та ін.) і православний (П. Флоренський, В. Розанов та ін.) варіанти трактування проблем культури.

Існуючі міркування теологів роблять релігію підвалиною й головним змістом духовної культури. Таке розуміння залишає осторонь діалектику сутності культури, як у розумінні співвідношення матеріальних та духовних складових її, так і в аналізі елементів духовної культури, включаючи й такі, як релігія. Духовна культура не може бути зведена до релігії, як не можна звести до релігії духовність. Духовна культура включає в себе всі продукти розумової діяльності людини, весь процес відображення дійсності в людській свідомості та його наслідки. Автор розглядає релігію як важливу частину духовної культури, оскільки вона є специфічною формою суспільної свідомості.

Четвертим концептуальним напрямом наукових праць, у яких зачіпається проблема нашого дослідження, є власне писемна культура та функції релігії у ній. Писемна культура, що розглядається нами у дисертації, відноситься за змістом до духовної культури, але об’єкти, що її складають, на яких фіксується писемна інформація, є одночасно об’єктами матеріальної культури. Продукт писемної культури, незалежно від його форми (книга, пергаментний сувій, берестяна грамота), є саме відтворенням у визначеній реальній формі певного духовного, ідеального змісту. Цей духовний зміст і надає феномену писемної культури особливої внутрішньої життєвості, наповненості специфічною енергією. Писемна культура є об’єктивацією людського духу, його об’єктивним духом і, як така, не може не зберігати діяльнісно-активної сутності останнього. Безумовно, відтворений у писемних пам’ятках, дух зберігає свою життєвість лише за умов включення їх до реальної життєдіяльності суспільства.

В писемній культурі релігія має ряд функцій, серед яких, на наш погляд, найважливішими є світоглядна й легітимізаційна.

Перша з них пов’язана з релігією як формою духовного освоєння світу, в якій здійснюється розумове перетворення світу, його організація у свідомості, результатом якої є складання певної картини світу, норм, цінностей, ідеалів та інших компонентів світогляду. Однак світоглядна функція полягає не лише у тому, щоб намалювати людині певну картину світу, а щоб завдяки цій картині людина б змогла набути сенс свого життя. Засобом цього можуть виступати священні тексти та інші письмові документи, які є складовими писемної культури.

Легітимізаційна функція релігії у писемній культурі полягає у тому, що будь-яке соціокультурне співтовариство не може існувати, якщо не забезпечене певне обмеження дій його членів, постановка їх у певні рамки (лімітування), дотримання й наслідування певним узаконеним зразкам поведінки. Релігія здійснює легітимізацію, тобто обґрунтування й узаконення існування самого ціннісно-нормативного порядку. Саме релігія дає відповідь на головне питання всіх ціннісно-нормативних систем: чи вони є продуктом суспільного розвитку, чи вони базуються на чомусь неперехідному, абсолютному, вічному. Релігійна відповідь на це питання зумовлює перетворення релігії на базову основу не окремих цінностей, норм і зразків поведінки, а всього соціокультурного порядку. Ця функція реалізується за допомогою формування духовного життя людини.

Розглянуті концептуальні напрями наукових досліджень із проблеми дисертаційного дослідження, базувалися на аналізі літератури й джерел, які поділені автором на кілька блоків.

Перший