Вплив християнства на становлення писемної культури Русі-України: філософсько-релігієзнавчий аспект

Далі автор досліджує таке питання як становлення слов’янської мови та писемності, оскільки саме вони лежать в основі писемної культури Русі-України, зазначаючи при цьому, що розповсюдження християнства на Русі неможливе було без використання відповідної мови християнського культу та богослужбових книг. Такою мовою стала старослов’янська, яка з початку свого виникнення носила характер слов’янської міжнародної мови, що спочатку використовувалась західними слов’янами, пізніше слов’янами південними, а з Х ст. – слов’янами східними. Продовженням старослов’янської мови, як мови літературної, стала церковнослов’янська, норми якої змінювалися з поступовим просуванням центрів давньослов’янської книжності з Півдня слов’янського світу на Схід, під впливом живих народних мов.

На слов’янську мову стародавньої Русі-України великий вплив мали місцеві народно-розмовні мови. Це призвело до появи фактично двох типів мови: церковнослов’янської, яка була домінуючою у творах писемної культури, та – живої розмовної мови, що також поступово проникає до творів писемної культури. Використання давньослов’янської мови, як зрозумілої мови, що мала високий статус богослужбової мови, сприяло збагаченню “культурного” прошарку давньої української мови, суттєво доповнювало її насамперед релігійною термінологією, оскільки старослов’янська лексика легко “вписувалася” до лексичної системи української мови. Церковнослов’янська мова визнавалася запорукою чистоти віри та засобом комунікації у всьому православному ареалі. Особливого апогею це набуло в Русі-Україні у період діяльності Острозького просвітницького гуртка, в якому острозькі книжники розмежовували “високу” церковно-літературну й “просту” народну мови, створили певні правила правопису, орієнтуючись на грецькі зразки, сприйняли стиль “плетення словес”, намагалися домогтись повної відповідності слова й змісту, відшукуючи найтонші відтінки значення слів. Усе це дозволяло передавати думку в богословських і літературних працях переконливо, найвлучнішими словами

У християнстві як релігії Писання вся писемна культура виходить із лона церковної книжності і тому успадковує деякі риси, властиві конфесійній комунікації. Тому і світська література осмислює ті ж ідеї, образи, колізії, які подані у Святому Письмі. Вона усвідомлює їх як вічні питання буття, які вимагають постійного вирішення, й шукає на них свої відповіді. Пов’язана з християнською релігією, світська література, як і література релігійного змісту, зберігає підвищену відповідальність до мови й книги, що проявляється в умінні бачити неповторність слова, дорожити відтінками його значень, у поважливому ставленні до авторитетів і попередників, у культурі цитування й коментування.

Автор констатує, що поява письма, а на його основі писемності й писемних пам’яток, відіграла вирішальну роль у розвитку людського суспільства. Розуміння історії людства поза писемністю неможливе. Усі давні системи письма й більшість нових створювались для культово-релігійних цілей. Не було винятком у цьому і східне християнство. Необхідність перекладу Святого Письма, практичні потреби проповіді, літургійних канонів, розвиток біблійної екзегетики, полеміка з єретичними вченнями стимулювали інтерес до мови християнських богословів. Це призвело до створення у деяких випадках окремих писемностей (алфавіти Месропа Маштоца, Вульфіли, Кирила й Мефодія).

Безцінний внесок у становлення писемної культури східного християнства внесли Кирило й Мефодій – творці слов’янської абетки і перші перекладачі богослужбових текстів. Але до створення алфавіту, на першому етапі розвитку слов’янської писемності “без устроения” всі слов’янські звуки передавалися тими чи іншими сполученнями грецьких літер. Існують аргументовані припущення, що слов’яни мали свою писемність ще до Кирила й Мефодія, про що свідчать “Паннонське житіє Кирила”, сказання Чорноризця Храбра, знайдена у Софії Київській абетка, що розглядається як проміжний варіант писемності слов’янської. Швидкість, із якою Кирило винайшов азбуку, є непрямим доказом того, що свою працю він розпочав не на порожньому місці, оскільки у 860-861 рр. він знайшов у Херсонесі Євангеліє й Псалтир, написані “руською” мовою. Це були переклади з грецької мови на східнослов’янську, точніше – на мову київську, потрібних для богослужіння уривків із Євангелія й Псалтиря. “Слов’янська місія” братів-просвітителів відіграла визначальну роль у поширенні християнської культури у Київській Русі, зокрема, писемної. Найвеличнішою заслугою Кирила й Мефодія було створення ними слов’янської писемності й книжної, літературної мови, що явили собою могутній засіб, який одразу включився до вирішення не лише конфесійних, але й суспільних і культурних потреб слов’янського світу.

У третьому розділі – “Рукописна церковнослов’янська книга у духовному житті українського народу” – автор зазначає, що з часу виникнення писемності духовне життя суспільства постійно пов’язане з книгою, яка не лише несе інформацію, а й сама була й є відбитком епохи, естетичних смаків і уподобань, притаманних як читачам, так й її творцям. У дисертації книга розглядається як складова частина писемної культури в плані впливу на її еволюцію однієї зі світових релігій – християнства на певній території, якою була Русь-Україна. Автор застосовує термін «книга» стосовно рукописної та друкованої книги. Спочатку рукописна, а потім і друкована книга не тільки фіксували еволюцію людської свідомості, але й активно втручались в історичний процес. Тому книги розглядаються як певні історичні “віхи” того чи іншого історичного етапу, але й одночасно як і безпосередні учасники подій, як своєрідні знаки-символи епохи. Адже книга для людини, у першу чергу, – продукт духовного прояву; вона дозволяє знайти особливості й властивості духовного життя свого часу, а часто і реконструювати процес її створення, тобто прояв “внутрішнього” у “зовнішньому”, отже, зовнішньої “тілесної” діяльності (формоутворення) на шляхах віри, християнської православної свідомості й благочестя. Книга розглядається