Вплив християнства на становлення писемної культури Русі-України: філософсько-релігієзнавчий аспект

Друкарня Києво-Печерської Лаври була не лише першою кириличною друкарнею у східній Україні – її славетна діяльність дійсно стала вінцем писемної культури гуманістичної епохи Русі-України. Засновником друкарні й гуртка вчених був Єлисей Плетенецький. Першим твором друкарні Києво-Печерського монастиря вважають Часослов, який приблизно датований 1616 р. Але справжньою перлиною лаврського друку вважається Анфологіон (1619 р.), який містить Мінею загальну й святкову, возслідування служб давнім київським святим Володимиру, Борису і Глібу, Антонію і Феодосію Печерським, Андрію Первозванному, Параскеві-П‘ятниці й Онуфрію, пророку Єлисею та Єфимію Великому. Основний текст Анфологіона був звірений з грецьким оригіналом і частково заново перекладений ректором братської школи Іовом Борецьким. У 1620 р., 1624 р., 1629 рр. виходять три видання Номоканона та інші друки. Справу Плетенецького продовжив Захарія Копистенський, який заступив його на посаді архімандрита Києво-Печерського монастиря і 12 років свого життя віддав друкарні. Вінцем його праці справедливо вважають «Тріодь Пісну» (1627 р.), надруковану на 802 сторінках із надзвичайною розкішшю, із великою кількістю заставок, ініціалів, кінцівок і мініатюр. Друкована спадщина друкарні Києво-Печерського монастиря могилянської доби вирізняється багатоманітністю й неоднорідністю як змістовно, так і жанрово. Автор умовно поділяє її на такі групи: церковно-політичні, власне догматичні книги; агіографічні видання; проповідницькі та богослужбові друки й подає їх характеристику.

Християнство, зокрема, католицизм, мало вплив і на друки латинським шрифтом в Україні. Але цей вид друкування почав розвиватися пізніше ніж кириличне. Представники католицької церкви в Україні також мали свої друкарні. До 1596 р. вони існували у Львові та Фастові на Київщині. Відома також книговидавнича діяльність Львівського єзуїтського колегіуму, де у 1614 р. була заснована друкарня. 80 відсотків її друків складали книги релігійного змісту, переважно повчання середньовічних авторів і польських ченців.

У період початкового українського друкарства виникло 25 друкарень. З них 17 належали православним, 6 – полякам-католикам, однією володіли протестанти й однією – вірмени. Провідними були друкарні Києво-Печерської Лаври, Львівського братства, князя Костянтина Острозького. Крім того, були друкарні, що належали окремим власникам – Михайлу Сльозці, Арсенію Желиборському у Львові, єпископу Гедеону Балабану в Стрятині й Криласі, Тимофію Вербицькому та Спиридону Соболю в Києві та ін. Значну роль в Україні відіграли і так звані мандрівні друкарні Павла Домжива Лютковича Телиці та Кирила Транквіліона-Ставровецького, які виконували замовлення шкіл, монастирів та окремих осіб.

Пізніше друкарні були засновані православними братствами у Луцьку, Києві, Новгород-Сіверському, Чернігові та інших містах. Братські друкарні видавали багато навчальної літератури – букварів, граматик, тлумачних словників тощо. Вони поширювали також полемічну літературу, яка виникла у 80-х роках XVI ст. як своєрідний засіб боротьби проти унії й католицизму – ідеології контрреформації. Незважаючи на релігійне спрямування, полемічні твори виражали, по суті, соціальні та політичні прагнення окремих суспільних груп. Більшість із них були написані на злободенні теми й мали публіцистичний характер. Найцікавішими друкованими зразками полемічної літератури, що дійшла до наших часів, є «Ключ царства небесного» (1587 р.) Г. Смотрицького, «Апокрисис» (1597 р.) М. Бронєвського (Христофора Філалета), «Тренос» (1610 р.) М. Смотрицького та ін. Вони характеризувались політичною загостреністю, захищали гідність і права українського народу, його культуру й релігію.

У п’ятому розділі “Бібліотеки монастирів і соборів – документальна пам’ять східного християнства” – дисертант зазначає, що необхідність відтворення історії духовного життя українського народу поставила на порядок денний питання про світське осмислення всіх сторін діяльності такого могутнього й впливового суспільно-церковного інституту минулого, як монастирі. На всіх стадіях становлення й розвитку монастирських форм організації життя монастирі були вагомим чинником у суспільно-політичній розстановці сил, формуванні громадської думки, пріоритетів у ній, формуванні культурного потенціалу суспільства, зокрема, його писемної культури.

Монастирі із самого початку органічно включилися до релігійних, культурних, соціальних, економічних і політичних процесів на Русі, одночасно дотримуючись свого основного принципу – відокремленого, аскетичного життя. Плідна, культурно значуща діяльність монастирів була зумовлена високою концентрацією в них писемних, освічених людей (що диктувалося богослужбовими, богословськими, місіонерськими, проповідницькими потребами). Монастирі мали для цього сприятливі умови навіть у часи лихоліть. Синхронно процесові християнізації з Візантії надходила значна кількість різноманітної літератури, яка осідала й зберігалася у церковних і монастирських книгозбірнях і приватних бібліотеках. У середовищі церковних ієрархів з’являються високоосвічені діячі, збирачі та цінителі книг: письменники, філологи, філософи, історики, бібліотекарі та ін.

Автор розглядає основні етапи створення монастирських бібліотек, зазначаючи, що першою точно датованою бібліотекою Київської Русі є книжкове зібрання Ярослава Мудрого, яке князь пізніше передав Софійському собору й воно стало соборною бібліотекою. У 1037 р. була заснована у Києві митрополія на чолі з митрополитом із греків, а Софійський