Вплив християнства на становлення писемної культури Русі-України: філософсько-релігієзнавчий аспект

В історії релігії існують мови, якими вперше було викладено чи письмово закріплено те чи інше релігійне вчення. Ці мови часто носять назву “пророцьких”, або “апостольських”, наприклад, в ісламі це – літературна арабська мова, що є мовою Корану, і класична перська мова. Апостольськими мовами християнських народів Європи є грецька і латинська мови, а першою культовою мовою православних слов’ян – старослов’янська. Протягом віків священні мови існували поряд із так званими «народними мовами». Народи, приймаючи нову віру, новий культ, одночасно сприймали і його мову. Адже мова сприймалася як невід’ємна частина віри, як священне. Вважалося, що священне не можна перекладати. Тому складалася така ситуація, що у церкві, освіті, писемній культурі використовувалась загальна для певного культурно-релігійного світу надетнічна мова (наприклад, у західному християнстві – латинська, що усвідомлювалася як мова Святого Письма) ; з іншого боку, у повсякденному спілкуванні, а іноді й у деяких писемних документах, використовувались місцеві діалекти й народні мови. Багатовікова двомовність, тобто існування, протиставлення й взаємодія культової й народної мови, була також головним конфесійно зумовленим чинником в історії народних літературних мов.

Знаковою системою фіксації мови є письмо (писемність). Писемність відноситься до графічних знакових систем. Але, безумовно, письмова мова не може настільки точно відтворити мову усну, розмовну, передати її емоційні вияви. Разом мова та писемність становлять важливу частину проповіді Божого слова, адже на їх основі складені священні книги та інші письмові джерела для відправи релігійних культів.

Дисертант доводить, що з тією чи іншою релігією пов’язане виникнення певних писемностей. У даному розділі автор аналізує основні типи писемності, такі як піктографічна, ідеографічна, складова, буквено-звукова, а також виділяє основні ознаки системи писемності, до яких відносить тип письма (логографічний, ідеографічний, складовий, та ін.), мову, для передачі якої призначене письмо, основний склад знаків, що використовуються. Так, наприклад, виникнення одного з різновидів індійського складового письма – системи брахмі – відбувалося в ті часи, коли буддизм отримав перемогу в Індії. Найбільший пропагандист буддизму, цар Ашока, вперше в Індії використав письмо з метою зміцнення своєї влади й поширення буддизму.

Найбільший вплив на розвиток християнської писемної культури мали грецький і латинський алфавіти. Латинська писемність формується в період розквіту Римської імперії, у період розповсюдження християнства З падінням Римської імперії й розселенням на її територіях варварських племен формуються місцеві алфавіти на основі латинського письма, що пізніше склали групу романських мов. В середні віки латинська мова стає офіційною мовою церкви, залишаючись протягом багатьох століть міжнародною мовою європейського культурного світу. Сприятливі умови, в яких опинився латинський алфавіт, призвели до того, що він був сприйнятий більшістю європейських народів і пристосований до мов різних лінгвістичних груп.

В дисертації відзначається, що часто окремим буквам, алфавітам надавалось сакральне, містичне, магічне значення. Містика й магія букв, містичні інтерпретації алфавіту розвивалися у творах піфагорійців, каббалістів, гностиків, астрологів, чорнокнижників. Сакральне значення мала, наприклад, кількість букв в алфавіті. Написи мали й магічне значення, оскільки люди вірили в оберігаючу силу букв і слова, у рятувальне значення записаного імені Бога, у ладанки й амулети з молитвами й священними словами. Віра у потаємну сутність букв знайшла вираз у латинській ранньохристиянській традиції, згідно якої ім’я Бога не може бути виражене буквами; в іудаїстській літературі до цього часу позначення Бога не записується.

Автор розглядає біблійні тлумачення таких понять християнської писемної культури, як мова, слово, письмо, книга, священні книги і священні писання. Релігійні вчення повинні були письмово фіксуватися. Але, якщо на початкових етапах розвитку релігійні тексти просто записувались, то пізніше виникає потреба в кодифікації віроповчальних книг. У ряді релігійних традицій частина «вірних» книг, а саме книги Писання, визнаються церквою священними, оскільки вони були продиктовані Богом. Ці священні книги утворюють релігійний канон певного віросповідання. Однак кожна проповідь пророка чи месії, як правило, має кілька списків, які іноді дуже відрізняються один від одного. Тому й виникає потреба визначення «найбільш правильного», кращого списку. У християнстві робота над визначенням канонічного тексту книг «Нового Завіту» почалася у ІІ ст., коли знаменитий християнський теолог і філософ Ориген зіставив шість різних текстів Біблії («Гекзапла»). На широких пергаментних аркушах у шість паралельних стовпців були внесені тексти давньоєврейською, грецькою транслітерацією й чотири різних грецьких переклади Біблії, у числі яких була й легендарна «Септуагінта» (перший повний переклад Старого Завіту з давньоєврейської на грецьку). Римо-католицька церква офіційно визнала канонічність латинського перекладу Біблії (так звана “Вульгата”). Що ж до православної церкви, то вона не має єдиного догматизованого тексту.

Тексти Священних Писань протягом століть тиражуються у мільйонах примірників (спочатку у вигляді рукописів, пізніше способом друкування), перекладаються на різні мови, в тому числі й на мови тих народів, що сповідують іншу релігію. Але для успішної релігійної комунікації, поширення релігійних учень були необхідні нові твори, які й утворили так звані твори другого порядку – Священні Перекази. Це твори вторинні не лише хронологічно, але й змістовно. Тексти Переказів покликані доповнювати й