Вступ до географії

Фундатором французької школи географії людини є Поль Відаль де ла Бланш (1845–1918). Він є автором концепції географічного посибілізму (менш жорсткого варіанту географічного детермінізму, де особливості розвитку народів і країн пояснюються можливістю використанням або не використанням природних умов і ресурсів території).  Дослідником було складено атлас географії та історії світу. Він також керував колективом по створенню багатотомної праці зі всесвітньої географії.

Найбільш яскравим представником антропоцентричного напрямку у вітчизняній географії був В.П.Семенов-Тань-Шанський (1870 – 1942).

Крім хорологічної й геополітичної антропогеографічної шкіл у ХХ ст. на Заході розвивались: "регіональна географія" – як поглиблення хорологічної концепції, яка сформувалася в першій половині 1950-х років (засновник напряму — американський економіст У. Ізард); американська школа екології людини (К.О.Зауер, Х.Барроуз, І.Боуманн), математична географія, суть якої полягає у виявленні математичних показників розміщення об’єктів у географічному просторі (В.Кристалер, А.Льош у Німеччині, В.Бунге й П.Хаггет в США), радикальна географія, яка займалася дослідженням найбільш життєво важливих проблем тощо.

Великий вплив на розвиток науки ХХ століття, у тому числі географії, мало вчення К.Маркса і Ф. Енгельса про єдність людини з суспільством і природою (що розглядається як єдність і боротьба протилежностей).

На Заході у 1960 – 1970-ті роки сформувався системний підхід до вивчення складних об’єктів різного походження, який в географії проявився як геосистемний (теорія геосистем).

 

Після 1917 року в Росії продовжили свою діяльність московська і петербурзька школи, дещо зменшилась реальна роль Географічного товариства (організація стала громадським координатором досліджень), значну організа-торську роботу виконував Інститут географії АН СРСР. Виникали нові наукові школи. 

Слід виділити економіко-географічну школу М.М. Баранського (1881–1963), М.М. Коло-совського (1891–1954), та їх послідовників (Ю.Г.Саушкіна, В.М.Четиркіна та інших).

Серед фізико-географічних шкіл перелічимо: докучаєвську комплексну ландшафтознавчо-землезнавчу  школу (Л.С.Берг, А.А.Борзов, С.В.Калесник, А.Г.Ісаченко), геохімічну й ґрунтознавчу школу (В.І.Вернадський, Б.Б.Полинов, А.І.Перельман, М.А.Глазовська), біогеоценологічну (Г.Ф.Морозов, В.М.Сукачов, А.Г.Воронов), океанологічну (Ю.М.Шокальський та інші), геоморфологічну й палеографічну (К.К.Марков, І.П.Герасимов, Ю.О.Мещеряков), геофізичних методів у географії (А.О.Григор’єв), антропогенного ландшафто-знавства (Ф.М.Мільков), історичної географії (В.К.Яцунський, Л.М.Гумільов, В.С.Жекулін).

Практично кожна школа мала своїх послідовників в Україні. Між різними школами були безперечні зв’язки та взаємозапозичення.

У радянський період (1917-1991 рр.) відбулась дегуманізація географічного знання, відчутний „розкол” географії на природничий та суспільний напрямки. Тільки з 1990-х років почалося відновлення антропогеографії, її гуманістичних традицій. Спостерігаються активні інтеграційні тенденції в географії та на її межі з іншими науками.

Коротко зупинимося на ученнях, що формували переважно радянські вчені-географи:

Вчення про географічну оболонку, як головний об’єкт вивчення географії, основи якого розробив А.О.Григор’єв (1883-1968) і розвивали С.В.Калесник, М.І.Будико, А.Г.Ісаченко та інші. А. О. Григор’єв у праці "Досвід аналітичної характеристики складу і будови фізико-географічної оболонки земної кулі" (1937) вказує на якісну своєрідність цієї оболонки в усепроникненні літосфери, атмосфери, гідросфери, органічного життя. Основні фактори, що визначають фізико-географічні процеси і структуру географічної оболонки — сонячна радіація і циркуляція атмосфери. Заслугою А.О.Григор’єва було введення кількісних методів для її дослідження.

 

Для довідки. На ідеї цілісності географічної оболонки ґрунтуються всі сучасні уявлення фізичної географії. Це означає, що зміни в будь-якій частині оболонки (територіальній чи структурній) неодмінно позначаються на всіх інших. До важливих особливостей географічної оболонки слід віднести також наявність кругообігу, ритміку (повторюваність) явищ, безперервність розвитку. Наслідком безперервності розвитку оболонки є: територіальна диференціація природного середовища, полярна асиметрія, неоднакова швидкість різних процесів. 

Закономірності розвитку географічної оболонки об’єктивні і незмінні, але сама вона дедалі більше трансформується, перетворюючись на змінене людьми географічне середовище. Тому більшої актуальності набувають дослідження проблем впливу природи на життя суспільства. Серед них і проблема використання природних ресурсів, і проблема пристосування до природних умов, і проблема зміни основних властивостей навколишнього середовища під впливом людини.

 

• Учення про географічну зональність (Л.С.Берг, А.О.Григор’єв, А.М.Рябчиков та інші).
• Учення про ландшафт, сформоване на початку ХХ століття у працях Г. М. Висоцького, Г.Ф. Морозова, Л.С. Берга, А.А. Борзова, Р.І. Аболіна, М.А. Солнцева. Природний ландшафт, за словами Л.С. Берга, — це область, в якій характер рельєфу, клімату, рослинного і ґрунтового покриву становить єдине ціле, яке повторюється на території певної зони Землі.
• Учення про географічний поділ праці 
• (М.М. Баранський, Ю.Г. Саушкін та інші).
• Учення про територіально-виробничий комплекс, територіальну організацію суспільства (М.М.Колосовський, Б.С.Хорєв, Е.Б.Алаєв).

В епоху глобалізації глобалізується і географія (через взаємопроникнення ідей, методів, засто-сування новітніх інформаційних технологій).  Форми міжнародного співробітництва різнома-нітні: Міжнародна програма, Міжнародний рік, Міжнародний експеримент тощо. Найчастіше об’єктами міжнародних географічних дослід-жень стають Арктика, Антарктида, Світовий океан, процеси в атмосфері та літосфері.

Ще у ході проведення першого Міжнародного полярного року (1882 р.) узяли участь 12 країн. Було створено 13 науково-дослідних станцій в Арктиці і дві — поблизу Антарктики. Учені створили перші карти поширення полярних сяйв, здобули відомості про погоду та рух криги у Північному Льодовитому океані, явища у магнітному полі Землі. Дослідники з’ясували, що погода у помірних широтах північної півкулі