Вступ до географії

У Петербурзькому університеті знаходяться витоки четвертої за часом виникнення – знаменитої докучаєвської комплексної конструктивно-географічної школи. Заснована В.В.Докучаєвим (1846–1903) у кінці ХІХ ст. школа – унікальне у світовій науці явище по переліку видатних імен вчених, ідейному багатству, конструктивному духу і тому величезному впливу, який вона мала на всю географічну науку ХХ століття й сучасності.

В.В.Докучаєв був засновником наукового ґрунтознавства, одним із основоположників прикладної (конструктивної) географії, автором концепції про взаємодію і взаємозв’язок між усіма компонентами єдиної і неподільної природи, з урахуванням впливу всіх природних і антропогенних чинників. У своїй праці „Вчення про зони природи” він виклав „закон світової зональності”. Кожна зона – це закономірна природна система, в межах якої явища живої і мертвої природи – клімат, води, процеси вивітрювання і ґрунтоутворення, рослинний і тваринний світ – тісно взаємозв’язані й взаємообумовлені. 

Завдяки своїй практичній діяльності, зокрема, на теренах Полтавщини, та застосування методу географічного синтезу він проводив ідею географічного комплексу і можливості управління процесами, що протікають у його межах. Його учні поглибили ідею про природний комплекс (Л.С.Берг, А.М.Краснов, Г.Ф.Морозов, Г.М.Висоцький, Г.І.Танфільєв), і ґрунт, як особливе природне тіло (К.Д.Глінка, А.І.Прасолов, Б.Б.Полинов). Діяльність багатьох учених школи Докучаєва тісно пов’язана з Полтавщиною. Так, А.М.Краснов (1860–1914) був засновником кафедри географії Харків-ського університету, фундатором фітогеографії, автором першого підручника „Основи землезнавства” (1895–1899), виконав «Ботаніко-географічний нарис Полтавської губернії». В.І.Вернадський (1863–1945), розпочав свою діяльність із дослідження геологічної будови й ґрунтів Кременчуччини, а пізніше став усесвітньо відомим ученим, фундатором учення про біосферу й ноосферу. Певний час проживав у Полтаві і Шишаках.

У Київському університеті працював П.І.Броунов (1853–1927), випускник Петербурзького університету, кліматолог, який висловив ідею про екзосферу (зовнішню оболонку), як об’єкт вивчення географії. Ця ідея отримала  розвиток лише у 30-х роках ХХ ст.

Вагомий доробок у розвиток географії у ХХ столітті внесли українські вчені Степан Львович Рудницький і Павло Аполлонович Тутковський.

С.Л.Рудницького вважають основополож-ником української національної географії. Учений був організатором і першим директором Українського географічного інституту в Харкові (у кінці 1920 – на початку 1930-х років). С.Л.Рудницький визначив географію як загальну просторову науку про Землю й обґрунтував її центральне місце серед наук про природу. Учений вказував, що особливістю географії є те, що вона розглядає земні об’єкти і явища не самі по собі, а в їхніх усебічних взаємозв’язках. Видатний географ дав характеристику природи України та її регіонів. У роки Першої світової війни і після неї С.Л. Рудницький написав багато праць із політичної географії України, у яких показав, що українці мають створити власну державу в межах території свого розселення.

Академік П.А.Тутковський є засновником українського країнознавства та географічного краєзнавства. Учений відкрив багато географічних та геологічних об’єктів в Україні (наприклад, давніх вулканів). Він досліджував мінерали, гірські породи та форми земної поверхні, підземні води України.

 

Однією з найбільш потужних шкіл залишалася німецька антропогеографічна школа. У найбільш завершено вигляді ідеї географічного детермінізму сформував учень К.Ріттера – Фрідріх Ратцель (1844 – 1904), автор праці „Політична географія„ в якій заклав основи геополітики. 

Представник наступного покоління німецьких географів – Альфред Геттнер (1859–1941), видатний країнознавець. За Геттнером у географії немає свого предмета дослідження, але є особливий просторовий підхід, який полягає у вивченні положення в просторі окремих тіл та явищ у межах окремої території (регіону), яка є унікальною і неповторною. Цей напрям називають хорологічним. За Геттнером, географію не цікавлять загальні закони і типології. Її завданням має бути, перш за все, вивчення розміщення різноманітних географічних об’єктів у просторі і відносно один одного. Географія, на його думку, „хорологічна наука про земну поверхню, яка вивчає земний простір за його відмінностями та просторовими взаємовідношеннями„. 

А.Геттнер розглядав людину, як компонент ландшафту, у відриві від суспільства. 

У Геттнера в 1920 – 1930 рр. було багато прихильників у СРСР та США (Р.Хартшторн, А.А.Крубер, В.П.Семенов-Тань-Шанський). В українській науці хорологічні та гуманістичні ідеї географії Геттнера знайшли своє відображення у працях П.Тутковського, С.Л.Рудницького, К.Г.Воблого, В.Кубійовича, А.С.Синявського. Вони були спрямовані на широкий краєзнавчий аналіз території, її природниче та економіко-географічне вивчення.

Хорологічний напрямок у географії в середині ХХ ст. пов'язаний з ім’ям американського вченого  Р.Хартшорна. За ним, головним завданням географії є детальний опис регіонів, межі яких виділяються довільно, у залежності від поставленої дослідником мети. Кожен регіон – унікальний. І немає потреби у виявлені якихось загальних (універсальних) закономірностей.

Розвиток ландшафтної географії пов’язаний із працями З.Пассарге (Німеччина, 1867–1958). Він вважав, що головне завдання географії — вивчення природних ландшафтів. Географи почали розглядати ландшафт як інтегральний об'єкт географічних досліджень.

Тісно пов’язана з німецькою французька географічна школа, для якої характерне переплетіння географічних та історичних знань. Учень К.Ріттера ― Елізе Реклю (1830 – 1905) писав: "Географія по