Вступ до географії

У VI столітті до н.е. у грецькій колонії на півдні Італії виникла Піфагорійська школа, засновником якої був філософ і видатний математик Піфагор (біля 580–500 р. до н.е.). Піфагорійці вчили, що першоосновою всього та мірою всіх речей є числа. Саме цю “гармонію чисел” вони і намагалися відшукати у природі. Піфагор розробив так звану музично-числову модель Всесвіту. Суть цієї моделі полягає в тому, що в центрі Всесвіту перебуває „вічний вогонь” навколо якого по орбітах обертаються космічні тіла (Місяць, Сонце і п’ять відомих на той час планет).

Евдокс Кнідський (біля 480-355 до н.е.) обґрунтував ідею про кліматичні пояси, поклавши в основу їх виділення різницю в нахилі сонячних променів на земну поверхню у міру зростання широти (звідси з грецького «клімат» означає «нахил»). Він вперше застосував гномон для визначення широтного положення географічних об'єктів. 

Виходячи з логічних міркувань, у класичний період Стародавньої Греції (V ст. до н.е.) сформувалася ідея про Землю, як кулю (оскільки куля – найбільш досконала геометрична фігура). Авторами цієї ідеї називають Парменіда, Піфагора або Евдокса. Але тільки видатний філософ античності Аристотель (384–322 рр. до н.е.) довів кулеподібність фігури Землі (його докази: розширення горизонту при піднятті по схилу гори, поступове зникнення корабля за лінією горизонту, кругла тінь від Землі на Місяці під час його затемнення). На жаль Аристотель сформував хибну геоцентричну модель Всесвіту (яка пізніше увійшла в священні книги християнства й стала канонічною, надовго затримала розвиток уявлень про Всесвіт – аж до пізнього середньовіччя, тобто була панівною 2 тисячі років). Геоцентрична модель Всесвіту удосконалювалася пізніше Гіппархом і Клавдієм Птоломеєм. 

Майже одночасно з ідеями геоцентризму виникли й ідеї геліоцентризму – обертання Землі навколо Сонця (Гераклід Понтійський, Аристарх Самоський), які втім не отримали достатнього розвитку. Аристарх Самоський (ІІІ ст. до н.е.) приблизно визначив відстань від Землі до Сонця. 

Аристотель є основоположником загального землезнавства й компонентної фізичної географії (зокрема, науки про явища в атмосфері – у своїй знаменитій праці «Метеорологіка»). Отже, від Аристотеля починається розділення єдиної, нерозчленованої натурфілософії на окремі науки, серед котрих відособилася і географія.

Він висунув ідеї, близькі до географічного детермінізму (про безпосередній вплив географічних чинників на життя, господарську діяльність та історію народів). Ці ідеї використовували і в політичних цілях, пояснюючи право греків управляти іншими народами розквітом грецької культури і сприятливими природними умовами.

Основоположником іншого – країнознавчого напрямку є Геродот (484 – 428 рр. до н.е.), якого також називають „батьком історії”. Геродот у своїй «Історії» в дев'яти книгах дає повний опис світу, відомого грекам. У IV книзі «Мельпомена» містяться відомості про географію Скіфії (південної частини сучасної України). Країнознавчий (регіональний) напрям у розвитку географії розвивався за допомогою описового методу.

Серед учених елліністичного часу слід відзначити внесок Ератосфена із Кірени (276-194 рр. до н.е.), якого називають „батьком географії”. Йому належить сам термін „географія”, авторство у визначенні довжини меридіану Землі (40 тис. км) та складання першого глобуса, виділення на ньому „кліматів” – широтних смуг із різною тривалістю дня та певними особливостями природи, спроба першого фізико-географічного районування Землі. У своїх працях він об’єднав усі три напрями античної географії: математичний, землезнавчий і країнознавчий.

Ідею широтної зональності не тільки клімату, а й усієї природи розвинув Посідоній (ІІ – І ст. до н.е.). Зокрема, ним виділено 13 поясів (їх кількість відповідає кількості географічних поясів, що виділяють і зараз)

 

Ератосфен чув, що у місті Сієна на Нілі (нині – Асуан у Єгипті) у найдовший день року сонячний диск відбивається у найглибших колодязях. «Це означає, – подумав учений, – що сонячні промені в цей день подають прямовисно, під кутом 90о». Поставив він стовпчик у цей же день у себе у дворі, у столиці тодішнього Єгипту – Александрії, й виявив, що кут падіння сонячних променів виявився приблизно на 7о менший (7о ≈ 1/50 діаметра Землі). Знаючи відстань між Александрією й Сієною (≈780 км), Ератосфен зробив розрахунки, за допомогою яких визначив окружність Землі (х): 

Так без подорожі навколо Землі й без складних приладів Ератосфен виміряв її окружність. Визначення виявилося досить точним.

Отже, у працях давньогрецьких натурфілософів знайшли відображення важливі властивості географічної оболонки: цілісність, континуальність (безперервність) та дискретність (поділ на складові частини, зокрема, пояси і країни), розвиток природи (постійні зміни земної поверхні). Давньогрецькі вчені заклали основи уявлень про розвиток Космосу, форму й розміри Землі, розвивали землезнавчий, країнознавчий і компонентний фізико-географічний напрямки у науці. Погляди давньогрецьких натурфілософів на багато століть «освітило» шлях розвитку географії.

Поступово з нерозчленованої на галузі натурфілософії виросли природознавчі науки, у тому числі – основи географії та країнознавства.

Традиції, закладені давньогрецькими вченими, продовжили географи й країнознавці, що жили у Стародавньому Римі (до речі, чимало  вчених давньоримського часу були греками).

Особливостями географії цього часу є енциклопедичність та прагматизм (спрямованість на використання полководцями й державними діячами у справі управління).