Вступ до географії

Але наряду з цим, користуючись методами логіки і спостережень (тобто натурфілософ-ськими підходами), вавилонян відкрили й ряд нових законів:

 

• Послідовне розташування від Землі п’яти відомих тоді планет.
• Виявили періодичність сонячних та місячних циклів та затемнень.
• Почали поділяти рік на 12 місяців; добу – на 24 години.
• Увели поділ 60-ричної шкали часу й шкали вимірювання окружності (60 хв.; 360○).
• Запропонували поділ екліптики (великого кола небесної сфери, по якому відбувається рух Сонця серед зірок) на 12 знаків Зодіаку, сформували зоряний („астральний”) світогляд. Його сутність полягає у вірі в прямий вплив космічних тіл на долю людей.

 

Пізніше космогонічні уявлення поширилися і в інших державах Близького Сходу. Між Вавилоном і Стародавнім Єгиптом були безперечні зв’язки. Проте головне місце серед небесних тіл давні єгиптяни відводили не Місяцю, а Сонцю. Понад 3,5 тис. років тому вони першими точно визначили тривалість року й  поділяли його на 12 місяців рівної тривалості (по 30 днів + 5 днів додавали понад цих місяців). Жерці прогнозували розлив Нілу в залежності від періодів календаря.

Значно розширили контури стародавнього світу „народи моря” – фінікійці й карфагеняни. Вони відкривали нові землі (завдяки урахуванню знань з астрономії при навігації по Середземномор’ю).

У стародавній Індії ще в середині І тис. до н.е. сформувалися релігійні й етичні учення, в яких було закладено матеріалістичне відношення до навколишнього світу: джайнізм (уявлення про матерію, простір і час, принцип „не заподіяння шкоди”), „Вайшешика” (5 субстанцій: земля, вода, світло, повітря та ефір, що складаються із вічних атомів, різних за якостями). Ці ідеї з’явилися одночасно, або навіть дещо раніше ніж у Стародавній Греції.

Китайці у І ст. до н.е. вже знали компас і гномон, рисували картосхеми на папері. Поміт-не місце у світогляді давніх китайців відігравало вчення даосизму (суть якого полягає у тому, що життя природи й людей по природному шляху – „дао”, в русі і зміні субстанції речей – „ци”).

 

Античність охоплює період тривалістю понад  тисячу років (його початок відносять до 546 року до н.е. – встановлення рабовласницького ладу в Греції, а кінець – до 476 року н.е., – часу падіння Західної Римської імперії під натиском варварів). Античність умовно поділяють на два підперіоди: 1) Домінування Стародавньої Греції (елліністичний, 546 – 146 роки до н.е., коли країна була захоплена Римською державою), і 2) Стародавнього Риму (146 р. до н.е. – 476 р. н.е.). Рабовласницька культура античності перейняла від минойців і єгиптян геометрію та сонячний календар, від ассирійців і вавилонян - астрономічні знання, ділення доби, креслення, від фінікійців ― алфавіт.

В Античній Греції процвітали натурфілософські учення (які прийшли на зміну космогонічним уявленням попереднього періоду). Замість міфів про всемогутніх богів, процеси у природі натурфілософи пояснювали взаємодією природних тіл. 

 Географія, як і всі інші науки стародавнього світу, розвивалася спочатку усередині натурфілософії, як цілісної системи мислення (без поділу на окремі науки). Натурфілософи античності розглядували світ як природну єдність. Людина об'єднувалася з природою, включалася в неї. Географічні ідеї були пов'язані з неподільною на частини географією, що вивчає простір за допомогою описового методу.

На початку античного періоду в Греції панували погляди на Землю, як диск; про висихання моря й зростання площі суходолу; про відому грекам і освоєну ними частину Землі – Ойкумену. Поступово межі Ойкумени розширялися (внаслідок завоювань, торгівлі, мандрівок). Розвиток мореплавання і торгівлі призвів до появи перших географічних описів – периплів і периєгезів. Перипли описували береги і були прообразом сучасних лоцій. Периєгези – це опис ділянок суходолу. Авторів таких описів називали логографами. Відомим логографом був Гекатей із Мілета (546-480 р. до н.е.), який узагальнив перипли і периєгези і склав опис усіх відомих країн.

У VІ ст. до н.е. виникають перші наукові школи, які намагалися сформувати цілісну картину Світу. Очолювали школи видатні мислителі того часу. Кожна школа займалася вивченням першооснови, від якої залежить усе різноманіття світу. 

Найбільшим центром наукової думки був Мілет (іонічне місто-колонія Древньої Греції в Малій Азії), де виникли перші натурфілософські школи. Проте тлумачення природних явищ іонійськими натурфілософами було умоглядним. 

Школа очолювана Фалесом Мілетським за першооснову світу вважав воду. Фалес у своїх судженнях наблизився до ідеї про кругообіг води.

Учень Фалеса – Анаксимандр (610-546 рр. до н.е.) в якості першооснови усього на Землі вважав „апейрон” (невизначену вічну й безмежну матеріальну субстанцію, що містить невичерпну творчу енергію, яка існує у русі, переходячи від одного стану речовини в інший). Всесвіт Анаксимандр розумів як сукупність світів, одним з яких є Земля. Він склав першу карту Ойкумени.

Одним із учнів Анаксимандра був Анаксимен. Першоосновою всього сущого він вважав повітря.

Один із античних мислителів – Емпедокл, – першопричиною світу вважав чотири стихії: землю, воду, повітря і вогонь.

Видатний учений античності Гіппократ бачив людину в космічній гармонії. Людина – це мікрокосмос. Він – частка мезокосмосу (географічної дійсності) і макрокосмосу. Ідеальний лише