Вступ до географії

Вершиною античної географії вважаються праці Клавдія Птоломея (90 – 168 рр.), родом з єгипетської царської династії, що жив в Александрії. Його головна енциклопедична праця – „Керівництво з географії” у 8 томах. 

Птоломей широко використовував математичні методи, був автором конічної рівновідстаневої проекції, яка використовується для навігації до нашого часу, завершив модель геоцентричної будови світу, поглиблюючи погляди Аристотеля. Погляди Птоломея більш землезнавчі, ніж Страбона, який був країнознавцем.  Але й одного і другого не цікавила суть природних явищ (на відміну від Аристотеля). У цьому й полягала криза античної (римської) натурфілософії.

 

У середні віки, порівняно з античним періодом, у Європі спостерігається застій і навіть деградація науки, в тому числі географії. Сам термін „географія” в майже повністю вилучається з обігу.

Певний поступ уперед спостерігався на арабському Сході, де отримала розвиток математична географія (земля вважалася кулею, і відповідно, проводилися її виміри), та описове країнознавство. Певною мірою арабські вчені (Ібн-Сіна, Аль-Біруні) зберегли і продовжували традиції античних наукових шкіл. Астроном Аль-Баттані з великою точністю визначив тривалість тропічного року, відкрив зміщення сонячного апогею відносно зірок.

Одним із найвідоміших арабських мандрівників був Ібн Батту́та. Побував він і в Східній Європі, зокрема, в Криму та на узбережжі Азовського моря (1330-ті роки), про що залишив згадку в надиктованих спогадах. 

У середньовічну епоху окремі географічні відомості про українські землі, крім арабських купців і мандрівників, знаходять у порівняно не чисельних візантійських і західноєвропейських джерелах. Зокрема, візантійський імператор Костянтин Порфірородний зазначає назви порогів на Дніпрі. Відомості про територію нашої Батьківщини в ті часи знайшли відображення на рукописних картах. Важливими історичними й географічними джерелами знань є давньоруські літописи: літописне зведення 1073 року; «Повість временних літ» (1114-1116 рр.), у якій, зокрема, описується торговий шлях «із варяг у греки» – від Скандинавії до Чорного й Середземного морів. 

В Європі у кінці ХV ст. почалася епоха Відродження, яка співпала з початком епохи Великих географічних відкриттів. Цей час ознаменував зародження ранньо-капіталістичних відносин у суспільстві і певний поворот до наукового природознавства. Перевидавалися твори античних авторів. Як і в античності, для вчених була характерною різнобічність занять і захоплень (як приклад – діяльність Леонардо да Вінчі). Як наслідок розширення Ойкумени (після подорожей Васко да Гами, Колумба, Магеллана та інших) накопичувалася географічна інформація. Відкривалися не лише нові землі, а й течії в океані, розширилися потреби у більш точній системі навігації (як результат – циліндрична нормальна рівнокутна проекція, розроблена у 1569 році для нової карти світу нідерландським картографом Г.Меркатором).

Відбулися істотні прориви вперед у розвитку фізики й астрономії, які дозволили перевести теоретичну географію з  площини метафізики в площину доказової науки, що ґрунтується на інструментальних дослідженнях. 

 

У своїй праці “Про обертання небесних сфер” (1543 р.) Миколай Коперник виклав нові погляди на будову Світу. Зокрема, розповів про розташування планет навколо Сонця, описав рухи Землі (добове обертання, річний рух навколо Сонця) тощо. Теоретично сформовану М.Коперником геліоцентричну систему світобудови практично довів Галілео Галілей (за допомогою сконструйованого ним телескопа, який збільшував у 30 разів). Дещо пізніше були опубліковані погляди Дж. Бруно про безкінечність Всесвіту й множинність світів. 

За допомогою барометра, за методом Блеза Паскаля (1648 р.), почали здійснювати барометричне нівелювання й складання карт висот. Розвивалося картографування суходолу (наприклад, Г.Л. де Боплан створив карту України і прилеглих до неї земель).

Поряд з успіхами спостережного природознавства, велику роль відіграло створення наукових умовисновків методом індукції (Френсіс Бекон) і дедукції (Рене Декарт). Користуючись своїм методом Р.Декарт сформував гіпотезу походження Сонця і планет, у тому числі Землі. 

Н.Стенон розробив першу періодизацію історії розвитку Землі.

Чи не вперше після Аристотеля, у ХVІІ ст. були здійснені спроби систематизувати цілісні уявлення про природу Землі, на новому рівні закласти основи загального землезнавства. Так, у 1625 р. в Оксфорді видається книга-узагальнення Ніколая Карпентера «Географія». Винятковим явищем стало видання в Нідерландах у 1650 р. книги Бернхарда Варенія «Географія генеральна» – перша спроба визначити предмет географії («земноводну кулю»), ґрунтуючись на відомостях, зібраних в епоху Великих географічних відкриттів. 

Географія пізнього середньовіччя і початку Нового часу – природознавча. У ній майже не знаходиться місця людині та її діяльності. Під-сумком цієї епохи було завершення в загальних рисах описового етапу в розвитку географії.

 

ХVІІІ століття – час подальшого розширення Ойкумени (відбуваються відкриття в Африці, Австралії й Океанії, російські експедиції до Сибіру, тощо). З’явилися підручники з географії (наприклад В.М.Татищев „О географии вообще и русской