Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (066) 185-39-18
Вконтакте Студентська консультація
 studscon@gmail.com
 facebook.com/studcons

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

В’ячеслав Чорновіл і Україна

Предмет: 
Тип роботи: 
Реферат
К-сть сторінок: 
30
Мова: 
Українська
Оцінка: 
В’ячеслав Чорновіл і Україна
 
Зміст
 
Вступ
ОСНОВНА ЧАСТИНА
Висновки
ФОТОГАЛЕРЕЯ
Список використаних джерел
 
Вступ
 
24 грудня громадськість вітала б В’ячеслава Чорновола з черговими уродинами.
Мабуть, нікого цього року з вітчизняних політиків так часто не згадували з клубком у горлі, як покійного В’ячеслава Максимовича. Його місце серед діячів національної демократії так і залишається порожнім. Більше того, з відходом Чорновола можна справляти мало що не поминки по старій націонал-демократії при тім, що нова так і не звелася на ноги.
Навчені історією, добре розуміємо, що не слід витворювати з Чорновола «святого». Тим більше піддавати анафемі тих, хто користав з вибореного не в останню чергу самим Чорноволом права ставати у позу інакомислячого. Віримо, що час розставить все по полицях і відведе йому належне місце у новітній історії національного державотворення.
Нам залишається індивідуальний вибір: або з року в рік збільшувати офіційну культову форму постаті Чорновола, або ж вийти за межі офіційного, державного аспекту світу і вільно переосмислювати значимість його постаті для незалежного українства.
 
Основна частина
 
Чорновіл В’ячеслав Максимович народився 24 грудня 1937 року в селі Єрки Звенигородського району Черкаської області у вчительській родині. Якщо говорити про його значення для України, то не можна оминути саме життя великого опозиціонера, а найкраще про це можна дізнатися зі слів самого В’ячеслава Максимовича.
Родина наша зазнавала переслідувань від комуністичного тоталітарного режиму. В 1937 році був заарештований і загинув в ув’язненні рідний брат батька – Петро Йосипович Чорновіл. Зазнавав переслідувань і батько. Сім’ї доводилося переїжджати з села в село, міняючи місце роботи. Під час війни жили в селі Гусакове, а після війни моїх батьків з трьома малими дітьми буквально вигнав звідти новопризначений директор школи – комуніст. Вигнав і з роботи, і з квартири. Досі в сімейному архіві зберігається записка з вимогою залишити село протягом 24 годин. Тоді ми вся переїхали в сусіднє село Вільхівці біля Звенигородки, бо там проживав батько моєї матері Килини – Харитон Терещенко. У хаті діда ми й поселилися. Хата збереглася донині.
У 1955 році я закінчив із золотою медаллю середню школу в селі Вільхівцях і поступив на факультет журналістики Київського університету ім. Тараса Шевченка, який закінчив з відзнакою 1960 року. Ще під час навчання в університеті в мене сформувалися антиімперські, антикомуністичні переконання. Коли приїжджав на канікули додому, то пробував говорити з батьками на вільнодумні теми. Це їх трішки лякало. Не можу сказати, що за це мене дуже сварили, але завжди була батьківська турбота: до чого ж це приведе? Особливо тоді, коли 1957 року я був змушений на рік перервати навчання в університеті після публікації у факультетській газеті про моє «нестандартне мислення». Щоб не вилетіти з університету, я поїхав на ударну будову до Маріуполя (на «перевиховання»), де працював у багатотиражці будівельників. Навколо мене гуртувалася цікава до знань, небайдужа до української культури і мови робітнича молодь. Моє вигнання для батьків було трагедією, бо вони були налаштовані на моє успішне навчання і майбутню кар’єру науковця, а тут раптом я опинився десь у Донбасі. Та все цього разу минулося. Я привіз в університет підшивку газет з моїми статтями, мене допустили до екзаменів, і я здав їх екстерном за пропущений рік. Під час випускного вечора в університеті пішов на Володимирську гірку і дав клятву, що все життя буду боротися за Україну.
З 1960 до 1963 року працював на Львівському телебаченні редактором молодіжних передач. 1963 року повернувся до Києва, працював у пресі, на будівництві Київської ГЕС, заввідділом газети «Молода гвардія», у редакції газети «Друг читача». Був активним учасником руху шістдесятників. Займався літературознавчою працею, готував до захисту кандидатську дисертацію, присвячену творчості майже забороненого тоді Бориса Грінченка. За публічний протест проти політичних арештів, виголошений у кінотеатрі «Україна» 4 вересня 1965 року, мене викинули з роботи, виключили з аспірантури, позбавили можливості публікувати свої праці. Почав друкуватися у «Самвидаві». Став автором і співавтором статей, які розповсюджувалися нелегально. Підготував два збірники матеріалів про політичні репресії в Україні: «Правосуддя чи рецидиви терору» (1966), «Лихо з розуму» (1967), за які в 1975 році мені було присуджено міжнародну журналістську премію. У нас на Батьківщині за них же мене було вперше засуджено 1967р. за звинуваченням у «наклепі на радянський суспільний і державний лад». Звільнили мене в 1969 році. Був безробітнім, перебивався випадковими заробітками, працюючи спостерігачем на метеостанції в Закарпатті (полонина «Плай»), землекопом в археологічній експедиції на Одещині, вагарем на залізниці у Львові. З 1970 по 1972 рік нелегально видавав журнал «Український вісник», що, як твердять дослідники, став найпо- мітнішим явищем політичної боротьби в Україні тих років. 12 січня 1972 р. був удруге заарештований і згодом засуджений за «антирадянську пропаганду й агітацію», що вважалося «особливо небезпечним державним злочином» (стаття 62 Карного Кодексу УРСР). Видання «Українського вісника» продовжили моя дружина Атена Пашко й мої друзі – Михайло Косів і Ярослав Кендзьор, що заплутало слідство. Всього в ув’язненні і на засланні перебував 15 років.
Фото Капча