В’ячеслав Чорновіл і Україна

В такий спосіб лідер наймасовішої правої партії ставав політиком-реалістом, який водночас не давав підстав державній бюрократії зараховувати себе до незчисленних ешелонів влади. Боротьба стала для Чорновола щось на зразок modus vivendi (способом життя), і поза політичною, публіцистичною та ідеологічною боротьбою не спроможний був вже себе мислити.

В’ячеслав Чорновіл належав до епохи шістдесятництва, хоч сам створив свою епоху, епоху «зеківського генерала» (саме так іменували Чорновола табірні наглядачі). Коли з політичної авансцени зійшли політики-шістдесятники, він чи не єдиний найповніше репрезентував, можливо, проти волі багатьох учасників, просвітницько-гуманістичний рух 60-х.

Більшість шістдесятників по суті виявилася неспроможною підтримувати своє реноме опозиційних лідерів в умовах здобутої незалежності. В іншому випадку для шістдесятників подальша боротьби з системою спричинила б переоцінку духовних вартостей, стала б вчинком, що розходився з морально-етичними засадами.

Адже залишатися опозиційним лідером означало творити індивідуальний космоцентр колективної незгоди, яку слід було спрямовувати на державну владу. Так, у другій половині 90-х років, за невеликим винятком, шістдесятники залишаються поза системою влади у звичній для себе ролі опозиційного інтелектуала, поряд з політологами та істориками намагаються піддавати неупередженому аналізові подальший хід політичного процесу (це може підтверджувати думку про те, що шістдесятники не виступили в ролі «контреліти», що ставила собі б за мету посісти місце правлячої еліти).

Дивовижну активність на політичній сцені демонстрував лише один – В’ячеслав Чорновіл. Головним чином через те, що зміг вийти за рамки епохи шістдесятництва, в якій сформувався як творча та нонконформістська особистість і органічно влитися в нову епоху, творячи в ній свій мікросвіт. Тому, гадаємо, втрата Чорновола – це не лише індивідуальна смерть, але й смерть велетенського організму, яким залишався Народний рух України, а разом з ним зникнення явища «стара націонал-демократія». Можливо, дещо категорично звучатиме, але осмислити це і визнати однаково доведеться. Намір повернутися до старого Руху нагадуватиме марний процес гальванізування трупа.

Чорновіл-прагматик 90-х років є протилежністю Чорновола-пасіонарія 70-х та 80-х. Він опановує нову політичну абетку і, залишаючись опозиційним лідером, впливає на вироблення адміністративно-політичних рішень. Чорновіл випереджує свій час і стає оборонцем демократії в умовах трансформації авторитарного політичного режиму. Залишаючись до смерті у полоні функції боротьби, він, тим самим, давав зрозуміти, що цілковитого зречення радянського авторитаризму не відбулося, спостерігається тенденція огидного породження його українського варіанту.

Поява типу опозиційного лідера-прагматика сталася після виділення у вітчизняній державно-управлінській еліті прошарку «господарів» та «чистих політиків» (1996-1997 рр. Символічно це пов’язують з інтерв’ю Павла Лазаренка “Зеркало недели” п. н. “Я не політик, я – господар”). Окрім Чорновола, до цього типу можемо віднести протилежних за психологічною конструкцією особистостей: колишнього прем’єр-міністра Є. Марчука, лідера Руху О. Лавриновича, а також лідерів ПРП Т. Стецьківа, В. Пинзеника, УСДП В. Онопенка, колишніх міністрів економіки В. Суслова та юстиції С. Головатого, народного депутата О. Ільяшкевича тощо. Звісно, що Чорновіл за багатьма критеріями був відмінним від перечислених опозиційним політиком-прагматиком. Насамперед, слід зауважити, що він не був продуктом державно-управлінської еліти і не розглядався як її частина. Натомість, своєю підтримкою економічного курсу Президента Л. Кучми, він висловлював претензії на входження частини рухівської еліти до істеблішменту на певних «конфедеративних» правах, що дозволяло йому водночас декларувати свою належність до опозиції. Заручництво з владою було апогеєм його політичної кар’єри, тріумфом та трагедією для очолюваної ним організації.

Таке розходження в опозиційній поведінці дало підстави представникам лівих та деяких правих сил називати Чорновола «придатком системи». Насправді, Чорновіл, з огляду на свою перманентну опозиційність не вкладався в конформні рамки жодної системи, тим більше демократичної, з її безмежним простором для діяльності опозиційного лідера такого типу. Чорновіл продовжував поєднувати в собі якості лідера харизматичного типу з типом політика тверезого політичного розрахунку, що давало змогу упродовж кількох років посідати одне з чільних місць у рейтингу впливовості політичних діячів України.

Чи був Чорновіл авторитарним лідером? Насамперед, як зазначалося вище, він був харизматичною особистістю. Цей затертий веберівський термін водночас має в собі авторитарне начало. Якщо хочете, Чорновіл був «демократичним авторитарним лідером» (політологія як наука іде вперед, і пропонує «застольні» нетрадиційні терміни, як от «авторитарна демократія», чи ще більше, «тоталітарна демократія»). Ознаки культу особи в Русі були очевидні. Але це, коли хочете, був демократичний культ особи, «цезаристський». Гай Юлій Цезар, як відомо, проголосив програму милосердя щодо своїх політичних супротивників – політичної опозиції. Цього ж внутріпартійна опозиція очікувала і отримала від Чорновола. Вона мирно вживалася у Русі з «культом особи» лідера допоки… не наважилася його повалити. Справжній Цезар неодмінно мав би чекати на Брута…

Отож, що ми втратили з відходом Чорновола? Поза сумнівом, в українському політикумі не стало знакової фігури, що була одним із мостів переходу від однієї епохи до іншої, від епохи «самвидаву», захалявної літератури – до епохи «свободи друку» (що не кажіть, але цей «індекс демократії» в Україні лише вибрунькувався упродовж 1991-99 рр.). Країна почувається сильною, коли має живих символів гуманістичної епохи, які не дають морально зачерствіти новому світові. Мертві символи стають ідеологічним знаряддям у руках владного апарату і далі слугують підсиленню певних суспільних уявлень. Чорновіл, як це не саркастично звучатиме, став, врешті, потрібний владі. Апелювання до іменіі Чорновола з вуст влади звучатиме сакрально і монополістично. У цьому ракурсі є перша проблема з пошануванням його пам’яті. Чорновіл вже не належить собі, і навіть не належить сім’ї. Його ім’я, як засіб апелювання до масової свідомості, намагається монополізувати влада, що поспішно прагне штучно увічнити пам’ять про нього, а також політична партія, точніше, уламок партії, котрий доводитиме свою правоту іншому уламкові шляхом покликання на символ. Ім’я Чорновола у рік його смерті так і не стало причинкою до консолідації, навпаки, воно стало безпардонно використовуватися рядом політиків у боротьбі з політичними супротивниками однополярного ідеологічного спрямування. Хоч усі ми сподівалися, що пам’ять про Чорновола працюватиме на консолідацію національно-демократичного табору, слугуватиме своєрідним рятівним колом у потоці міжпартійної боротьби.

Продовження епохи “зеківського генерала” неможливе хоча б через те, що такі постаті в одиничному вимірі, і будь-яке наслідування нагадуватиме не більш як бліду копію. Тож хотілося б, аби до імені Чорновола підходили, пам’ятаючи вислів «не сотвори собі кумира», а також не демонструючи індивідуального егоїзму, відрази до постаті за її земні огріхи.

 

 

 

1. Часопис “Сучасність”, квітень 2000 року.

2. В. Косів. Чорновіл – Україні//Вісник НРУ, квітень, 2001 р.

3. В. Чорновіл і його життя. Видання НРУ, червень, 2001 р.