В’ячеслав Чорновіл і Україна

Передвиборна весна 1999 року була переповнена передчуттям грядущих змін. Ідея єднання патріотичних сил, здвавалося, носиться разом с сирими вітрами над усією Україною, набрякає разом з бруньками й пробивається на чорних газонах голками молодої трави. Й цілком ймовірно, що специ з політичних технологій, які ретельно продумали схему розвалу партій та переорієнтації їх з політично значимих цілей на перемогу милого серцю “нужника”, спіймали б облизня. Бо Чорновіл мав лисячий нюх не лише в політичній кон’юнктурі, але й тонко відчував політичну перспективу. Блок правих скоріш за все утворився б, хоч наївно сподіватись, що “правофлангові” кандидати у президенти цьому раділи б. Правиця самим фактом свого існування була б стримуючим фактором й протистояла розгулу брудних технологій. Не кажу вже про чистоту й порядність у самих змаганнях. Але й на старті перегонів не було б посміховиська з українського варіанту демократії, коли ЦВК й Верховний суд не могли через одні окуляри прочитати Закон.

В’ячеслав Максимович не передбачав такого перебігу подій. Він навіть думав, що у Руха будуть певні труднощі з мільйоном підписів. Але передова виборча думка легко справилася з цією проблемою, і якщо у майбутньому Закон буде не суворішим, а розумнішим, то 15 претендентів на сундук президента згадуватимуть, як квіточки…

У девяності роки, на світанку незалежності, в Україні існувала антикомуністична опозиція, яка мала опору в масах. Але скоро сили комуністичного спрямування почасти розтанули, як торішній сніг по весні, почасти мімікрували, справжньої загрози для демократичних процесів собою не становили, тож й потреба в антикомуністичній опозиції зникла. Впродовж десяти років у державі організаційно згуртованої, об’єднаної спільною ідеєю та метою демократичної опозиції не було. Може, лише В’ячеслав Чорновіл не тільки розумів, а й щиро прагнув її утворення, докладав до цього зусилля, але не знаходив підтримки. Навіть у своєму середовищі, в НРУ, не знаходив.

Загальновживана формула: мета кожної опозиції – влада. Для В’ячеслава Максимовича головне в опозиції – розбудова громадянського суспільства, контроль за діяльністю влади, прозорість її рішень, приорітетне значення людини у суспільстві. Його рухівські соратники аж ридали, так хотіли посад, хотіли у владу, а він їх все тягнув у каменоломні, лупати скалу тоталітаризму.

Опозиція не обов’язково має бути радикальною, категорично вимагати кого – геть, кого – за грати. Той конструктивізм, що його пропагував В’ячеслав Чорновіл міг стати поміркованою нотою у гарячій хвилі антипрезидентського збурення. Але переконаний, що в той день 9 березня, коли тисячі співвітчизників вирушили від Тараса по Хрещатику, потім до резиденції президента, скандуючи “Україна без Кучми! ”, В’ячеслав Максимович йшов би на чолі маніфестації.

Там, де мав йти патріарх української незалежності пан В’ячеслав, йшов інший Чорновіл – Тарас. Схожий на батька не лише лицем і голосом, а й тою гарячою вдачею, яка колись повела молодого В’ячеслава по тюрмах й засланнях. Потім батькові соратники-шістдесятники його картатимуть – необачно, нерозважливо повівся Тарас, не в ті лави пішов. Рухівську фракцію залишив.

Керівництво Народного Руху після трагічної смерти В’ячеслава Максимовича обстоювало думку, що це була не тривіальна ДТП, як безапеляційно заявив міністр Кравченко, а добре продумане вбивство. Проте з часом запал рухівської аристократії згас, сам НРУ та його відгалуження дружно пішли на такі компроміси з владою, що границі їх губилися за обрієм.

Під час президентських виборів до одного із суперників Л. Кучми, а саме Евгена Марчука, втрапила відеокасета із свідченням начеб-то офіцера кравченківського спецназу. В ній докладно розповідалося, як було вчинено замах на лідера НРУ В. Чорновола. Прима-чекіст України, що непримиренно воював проти свого президента аж до кінця першого туру, а на початку другого був нагороджений високою посадою й став його соратником, не тільки не розголосив суспільно важливу інформацію, не тільки не передав її у слідчі органи, але й не зберіг. Загубив. Й коли вибухнули звинувачення проти президентського оточення у вбивстві Г. Гонгадзе, пробилася до мас й ця інформація.

У своєму останньому інтерв’ю В. Чорновіл сам назвав політичні персоналії та сили, які зацікавлені в смерті Народного Руху. Тобто – його самого.

Як й усі національно- демократичні течії в СРСР, український Рух виник по ідеї “зверху”. Його народила інтелігенція. Здолавши притаманний таким процесам шлях ревнощів, суперництва тощо, погравшись у “співголовство”, що також уповільнило становлення НРУ в найвирішальніші часи, Рух обрав собі в чільники Вячеслава Чорновола. Це був рідкісний випадок, коли “верхи” зрозуміли, що його популярністьь й авторитет в низах перевищують їх ревнощі та нелюбов. Зрозуміли це й ініціатори творення правиці, бо головна ставка ними в об”єднавчому процесі робилася також на Рух та на Чорновола. Тепер вже не виникає сумніву, що значив Вячеслав Максимович для Руху й ким він був для України. Принизливий програш Удовенка в перегонах, як і провал Костенка, свідчать, що їх особиста вага дорівнює процентові набраних голосів, а Рух перестав бути впливовою силою в суспільстві.

Вячеслав Максимович казав, що Рух може бути або чорноволівським, або нечорноволівським. Тепер прийшов час визнати, що без Чорновола взагалі Руху