В’ячеслав Чорновіл і Україна

Чорновіл возив у Кіровоград на оглядини майбутнього кандидата від Руху на участь у президентських перегонах Геннадія Удовенка. Назначені там зустрічі великого значення не мали, були скорше “вивідинами боєм”. О тій порі ще не було ані висування, ані повної ясности з самими виборами. Але у поспільства вже був інтерес до майбутніх гарячих баталій, і досвідчений політик Чорновіл знав, як важливо на цьому нульовому етапі з’являтися на людях із своєю думкою. У Кіровограді планувалися зустрічі з місцевим активом НРУ, студентами педінституту, з робітниками. В’ячеслав Максисмович хотів на свої очі побачить, як тримаєтьсмя “з низами” досвідчений дипломат Удовенко.

Вони поверталися додому двома автомобілями через чорну березневу ніч. По трасі, якій більш підходить назва дороги – не спрямлена, без насипів у низинах та прорізей в пагорбах, з віковими ясенами, що памятають, як під ними спочивали чумацькі валки, з дороговказами в древньоруське минуле. Хоч пана В’ячеслава й сприймали як “західняка”, корінням він був з материкової, козацької України, й остання його дорога була тою самою, якою він колись поїхав з отчої Черкащини у світи.

До Києва лишалось півста кілометрів з гаком. Чорноволівська “Тойота” вела перед, за нею, не гублячись з виду, йшло авто Удовенка. Вже потім, після всього, з‘ясується значима деталь. Якась швидкісна машина тривалий час “пасла” їх, то обганяючи, то відстаючи. Перед фатальним шостим кілометром вона різко набрала швидкість й щезла з виду, щоб залишитись загадкою. Такою ж загадкою, як й те, коли водій чорноволівської машини побачив КАМАЗ з причепом, що перегородив трасу, й якими були останні слова Вячеслава Максимовича, коли автомобіль летів у навантажену зерном зчепку.

Єдиний свідок трагедії Дмитро Понамарчук спав на задній сідушці. За посадою прес-секретар лідера Руху, він був для Чороновола досить близькою й довіреною людиною. Дмитро чудом проскочив той світ й остаточно дійшов тями тільки у районній лікарні, виштовхуючи через спалені наркозом легені жах смерті.

Треба сказати, що на той час пан В’ячеслав перебував не у найкращій формі, у зазвичай живих його очах тьмяніла втома. Чи й не було від чого?

На початку 99-го парламентська фракція НРУ оголосила В’ячеславу Максимовичу “імпічмент”. По всіх напрямках – й від керівництва фракцією звільняла, й нашвидкоруч зібраному з’їзді обрали новим головою Руху Юрія Костенка. Серед багатьох звинувачень на адресу В’ячеслава Максимовича було й таке – нинішній Чорновіл зовсім не той Чорновіл, якого ми знали в шістдесяті чи девяності роки, нинішній схильний до авторитаризму у справах партійних, але вельми лагідний та поступливий у взаєминах з владою, особливо з президентом…

Насправді, чи й така вже велика була провина Чорновола, що поруч з ним якимось чином проросли й були ним по душевній простоті й доброті пригріті десятки невиразних, сірих, кон’юктурних осіб? Чому на парламентських виборах у списках Руху, партії з чіткою ідеологією, раптом виявилися люди, вся гідність яких зводилася до товщини їх гаманців? Ціна усьому цьому в масштабі його особи завжди була – ламаний гріш. Просто сьогодні це стало очевидно й безумовно.

Що ж відбувалося в самому Русі? Чому він так охоче піддався на розкол? Ось як характеризує цей період сам Чорновіл.

“Я багато над цим думаю… Найбільш м’якотілим виявилось рухівське начальство, рухівська аристократія. Партії, кожній партії, Рух тут не виняток, хочеться мати у владних структурах своїх представників. І за дорученням партії я ходив до президента Кучми і пропонував йому врахувати при кадрових призначеннях кандидатів на керівні посади від Руху. Це я так завуальовано кажу… А насправді я йшов до президента й торгувався – ми будемо вас підтримувати, а ви призначте наших людей. Так були призначені головами обласних держадміністрацій Бойко в Тернополі, Філіпчук в Чернівцях... І всі пишалися – ось, мовляв, який Рух впливовий. Було б великою наївністю вважати, що Леонід Данилович займався політичним благодійництвом. У критичні для себе моменти він завжди памятав, що йому заборгував Рух. І як люди порядні, ми борги сплачували. В тих межах, де це відповідало інтересам України.

Служити владі й не слухатися влади – неможливо. Так наші висуванці стали нашою найслабкішою ланкою. Скажімо, згадуваному Філіпчуку Кабмін дав кредит на придбання житла, щось близько 150 тисяч гривень. Мусив пан Філіпчук відпрацьовувати послугу? Пани депутати Червоній і Федорин залізли в газотртейдерство. Хто ходив до Пустовойтенка й вклонявся, щоб їм дали ліцензію? Чорновіл ходив. А потім виявилося, що наших новоспечених газотрейдерів «кинули», насувався чорною хмарою гучний скандал. І знову Чорновіл йде до Пустовойтенка, Голубченка – прорятуйте, зробіть взаємозаліки й т. д. Рятують. Але відтепер депутати- газотрейдери – на гачку.

Чисто по людськи я розумію тих, хто не хоче бути бідним. Але небезпечна річ, коли політик, не лишаючи політики, йде бізнесувати. Це вже не політик! У нього руки звязані дротом!

На превеликий жаль, у нас сьогодні незалежних політитків просто немає. Масштаби корупції в країні не просто не мають меж, вони космічно безмежні.

Смерть Чорновола дала опосередковану відповідь на питання, хто є хто на вагах його конфлікту з рухівською аристократією. Хто насправді був улюбленцем влади й спецслужб,