В’ячеслав Чорновіл і Україна

Завжди згадується, як Вячеслав Максимович з тонкою іронією розповідав про своє прощання з губернаторським кабінетом. Тепер, мабуть, вже треба нагадувати, що Чорновіл у першому демократичному призові був головою Львівської обласної ради, і як свідчать соціально-економічні показники, був непоганим господарем і сміливим реформатором. Після перемоги Леоніда Кравчука на виборах 1991 року Чорновіл, як його найсильніший суперник й затятий опозиціонер, без найменшого тиску з боку переможця, вирішив скласти владні повноваження.

Пан В’ячеслав був свідомий того, які переваги для розбудови Руху дає посада Львівського губернатора. І прекрасно розумів, що поєднання парламентської роботи з цим статусом подвоює його можливості. Тоді ще не було жорсткого рішення про професійну основу Верховної Ради, В’ячеслав Максимович міг спокійно не складати депутатські повноваження, як не складали їх десятки інших.

В’ячеслав Максимович, прийнявши рішення про відставку з чисто з моральних міркувань, але ще не оголосивши про це, розпочав процедуру прощання з кабінетом. Себто, вечорами, коли у храмі влади вже нікого не лишалося, він збирав всяку всячину, що набирається в кабінеті у кожного посадовця, якщо він засиджується на одному місці. Чернетки, довідки, листи, сувеніри, особисті речі…

Й збираючи пожитки, розповідав Чорновіл, він дивувався, як багато набралося усієї всячини, й як багато радощів життя він втратив, сидячи у цих стінах. Бо, йдучи на службу владі, людина неначе бере обітницю зменшити коло спілкування зі старими приятелями, викреслити із звичних адрес та маршрутів кав’ярні чи пивниці, де можна досхочу повправлятися у красномовстві, втрачає вільність вчинків – від прогулянок з дітьми чи онуками до улюбленого читання, до усамітнення за машинкою, коли, помалу подзьобуючи по клавішах, благословляєш на життє своє сокровенне. Але й прощаючись зі владою, покидаючи стан політичної еліти й стаючи “таким, як усі”, людина також втрачає, й мабуть, втрачає немало, бо так важко, як із владою, вона прощається хіба що з самим життям.

Чорноволівський Рух, власне, не був винаходом пана В’ячеслава. Він при народженні був запозиченням, якимось середньоарифметичним з двох прибалтійських народних фронтів та литовського Саюдіса. Останній в перекладі саме й значить – рух. Сам цей факт, що прогресивні сили нації за три роки горбачовської відлиги нічого свого не народили, що в надрах національної самосвідомості було більше обережності, перестороги, а не вибухової сили для руйнації імперської шкаралупи, багато значить. У тому середовищі, яке було офіційно визнано національною елітою, була дуже приваблива, дуже важлива й дуже небезпечна вакансія – лідера.

Технічно не складно було організувати збори та підготувати установчі документи Руху, хоч й для цього в умовах тоталітарної України потрібно було мати характер. Ще був Щербицький, ще Верховною Радою керувала товаришка Шевченко, яку тіпало при згадці про жовто-блактине знамено та тризуб, ще силу влади уособлювали не кримінальні авторитети, а КДБ та МВС. Проте вже була гарантія – не посадять. Не було гарантії що маса повірить офіційній еліті. Потрібне було ім’я-постріл, ім’я-прапор. Й таке ім’я в Україні було – В’ячеслав Чорновіл.

Не буде великим перебільшенням сказати, що Чорновіл та Рух – близнята, й за відомою поетичною формулою, як кажемо Рух, маємо на думці Чорновола та навспак. НРУ був партією одного лідера. Авторитарного? На жаль, ні. У тому й великий прорахунок В’ячеслава Максимовича та його соратників, що партія не мала свого “політбюро”. Це безперечно розуміли оті таємничі сили, які інспірували рухівський розкол. Та дух пана В’ячеслава виявився міцнішим, як вони передбачали, черговий інфаркт не розвинувся. Й хоч березневі прогнози Чорновола були дещо оптимістичними, Рух не тільки не набрав пророкованої ним кількости голосів, яка зберігала б йому обличчя, а зазнав просто нищівної поразки. Невідомо, як би воно було, якби Чорновола не вбили, але абсолютно точно відомо, що так ганебно – не було б.

Вся політична діяльність В’ячеслава Максимовича, від першого до останнього дня, була спрямована на утворення в Україні підвалин для побудови громадянського суспільства. Рух для цієї мети був одним з найбільш придатних інструментів. Він об’єднав немале число прохильників самостійности України ще коли самостійність була великим питанням, приналежність до Руху та саме слово рухівець стало символом патріотизму, знаком якості національної свідомости. Так само, до речі, як для вороже налаштованих до національної ідеї сил, рухівці були уособленням націоналізму та ворожости до новосоюзної ідеї.

Чорновіл був одержимим національною ідеєю, але, хай яка тонка лінгвістична межа між цими словами, він ніколи не був фанатиком. Навіть у найскладніших, у пограничних ситуаціях пан В’ячеслав був безнадійним демократом. Колись у таборах його називали зеківським генералом, але, так собі думаю, тільки за незламність духу. Й якщо йому чогось не вистачало, то саме того, у чому його звинувачували розкольники – авторитаризму, жорсткости, уміння холоднокровно переступати заради ідеї через тіла й долі соратників чи попутників. Марячи щасливою Україною, Чорновіл найбільшою цінністю все ж вважав людину. Попри це, у нього, як у національного душпастиря, був ще один недолік.

В смутні часи лідери відродження повинні сповідувати радикальний націоналізм, іншого шляху до успіху не винайдено, це доведено історичною практикою. Та Чорновіл й тут був