В’ячеслав Чорновіл і Україна

У якутському засланні пан В’ячеслав листувався з Мустафою Джамільовим, лідером кримських татар. Замість тього, щоб проклинати в листах КДБ, вони обговорювали, яким чином будуть розвиватися події після розвалу імперії. Джамільов вірив, що його народ повернеться в Крим, який буде частиною незалежної України. То ж чи не вийде так, питав він у листі у Чорновола, що як ми почнемо своє, кримсько-тататрське відродження, а воно можливе в автономії, то мені доведеться ще посидіти й в українській тюрмі? Чорновіл йому гарантував – цього не буде. Й чи не був він послідовним?

В’ячеслав Максимович безпомилково визначав, яка ідея сучасна й насущно необхідна, які вимоги здійсненні, а які – політична спекуляція. Й наскільки я знаю до спекуляцій, улюбленої зброї сучасних парткерівників, ніколи не вдавався. Певен, що прийде час, коли ми низько вклонимося пам’яті Чорновола, його громадянській мужності й далекоглядності за виважену позицію до УНА-УНСО.

Не важко уявити, якого розмаху й розголосу набула б ця радикальна патріотична сила, якби її підтримав Рух і персонально Чорновіл. Це був той самий радикалізм, якого не вистачало, як особисто пану Вячеславу, так й очолюваній ним партії, це була вільна ніша у політичній програмі Руху. Сполука НРУ з УНА-УНСО давала гримучу суміш, яка здатна була на революційні зміни в суспільстві. Бо чого в розореній Україні не вистачає пересічному українцеві, за чим він зітхає? За сильною рукою…

Найбільшою бідою й найважливішою кризою для України є не криза бюджетна, фінансова, економічна чи енергетична, а криза моральна. Й не тільки тому, що втрачено орієнтири, надбані впродовж десятиріч цінності, що розкрадено півдержави. Найбільш гнітить безнадія, абсолютна незахищенність людини перед владою, перед бандитами, перед свавіллям чиновника. З цієї патової ситуації можна виповзати сторіччями. Шаманські камлання про побудову ринкової економіки розраховані на малограмотне населення, бо вона, ця ринкова економіка, не може бути метою суспільства, це лише інструмент для досягнення добробуту. Хто уважно читав шкільні підручники, памятає, що до 1917 року у російській імперії й Малоросії, як її околиці, економіка була саме ринкова. Як вона є ринковою й у всьому світі. У тому числі й тій його частині, яку називають “країнами третього світу”. То ж де гарантія, що українські урядовці, згаявши десять років незалежности, у ХХІ віці використають свої повноваження не так, як їх використовували прем’єри Фокін, Масол, Кучма, Марчук, Лазаренко, Пустовойтенко та їже з ними? У державі, де не існує механізму контролю за діяльністю влади – жодних гарантій. Цю функцію могже виконувати тільки опозиція.

Та сильна рука, яка може зламати карк корупції, на рахунок раз-два розправитися з організованою злочинністю, у політичному словнику зазначена, як авторитаризм. Себто, авторитарний режим, якого не буває без авторитарного лідера.

Якби авторитаризм був предметом мого дослідження, то я зазначила б, що жодна з тих цивілізованих країн, на які ми дивимося з обожнюванням сільської школярки перед заїжджою поп-зіркою, не минула стадії авторитаризму. Бо це страховисько є не щось інше, як поставлений на службу своєму народові авторитет політичного лідера, що при подоланні кризової ситуації опирається винятково на закон. Історичний досід переконує, що авторитаризм є необхідною зупинкою при русі суспільства від станції Тоталітарний режим до станції Демократія. Ще жодній країні не вдалося проскочити її. Більш того, спроба “вдосконалити” технологію переходу до демократичного устрою, пропустивши авторитаризм, загрожує серйозними неприємностями. Скажімо, наступною зупинкою є військовий переворот. Себто, замість цивільного авторитарного лідера приходить генерал. Можливо, Піночет, й тоді стадіони обсотують колючим дротом, співакам-бардам відрубують пальці, щоб знали, що та як виспівувать. Когось в тюрми, когось до стінки, порядок наводиться швидко й рішуче. Починається реформування економіки… Замість Піночета, як ось вирішили у одній сусідній державі, знаходять Путіна. Він на прикладі одного бунтівного регіону показує, що може зробити з неслухами. Народу це страшенно подобається.

Однак, як би не складалася ситуація, як би далеко не проскочив потяг, все одно йому після всіх негараздів, хай це буде Піночет, Кадафі чи ще хтось, доведеться повертатися до авторитарного витверезника, де суспільство повинно навчитися – від президента до двірника – жити тільки за законами, підкорятися тільки законам. Спочатку тому, що є ось цей Авторитет, а вже потім – за традицією.

Отож, якщо й можна за щось картати Чорновола, то не за авторитаризм. А якраз за те, що Народний Рух, на першому з’їзді якого було проголошено одним з делегатів, про необхідність для України авторитарного режиму, не спричинився до реалізації цієї місії без революційної екстреми. Вячеслав Максимович казав: «Може, може й справді нам не обійтися без авторитаризму, але це – без мене…»

На теренах колишнього Радянського Союзу не багато країн, де нація не спромоглася об’єднатись довкола значимої політичної постаті для подолання кризи перехідної доби. Найрозумнішими виявилися країни Балтії. Вони в короткий час здолали дистанцію проміжного часу, обравши лідерами нації найбільш прийнятні постаті. Політичною класикою стала консолідація національних сил у Литві, а поведінка, воля Альгірдаса Бразаускаса і його геніальне відчуття свого часу ставить його у шерегу найвидатніших політичних діячів ХХ століття. Новонародженим кавказьким державам із президентами, що пройши університети Політбюро, поталанило трохи менше, але все таки більше, як