Адміністративний примус в правоохоронній діяльності міліції в Україні

У підрозділі 3. 2 „Самостійні заходи адміністративного припинення загального призначення і повноваження міліції щодо їх застосування” ці заходи називаються ще оперативними, оскільки вони характеризуються тим, що оперативно вирішують конфліктну ситуацію, тобто після їх застосування конфлікт частіш за все вичерпується остаточно.

В підрозділі проаналізовано підстави та порядок застосування зазначених заходів, особлива увага звертається на проблеми правового регулювання таких самостійних заходів адміністративного припинення загального призначення, що застосовуються міліцією, як привід осіб, які ухиляються від явки за викликом в орган внутрішніх справ; адміністративне затримання, не пов’язане із здійсненням провадження в справах про адміністративні правопорушення; адміністративне видворення за межі України іноземців і осіб без громадянства.

Зокрема, зазначається, що в ряді випадків законодавство передбачає обов’язок громадян з’являтися на виклик посадових осіб ряду державних органів (судів, військових комісаріатів, установ охорони здоров’я тощо), в Законі „Про міліцію” закріплено також обов’язок міліції здійснювати привід осіб, які не з’явились на виклик в цих випадках, проте не передбачено її право здійснювати такий привід. На думку дисертанта, з метою створення умов для забезпечення виконання зазначеного обов’язку в ст. 11 Закону слід передбачити також відповідне право міліції.

Дуже багато недоліків виявлено у правовому регулювання адміністративного затримання, не пов’язаного із здійсненням провадження в справах про адміністративні правопорушення. Так, міліції надано право затримувати неповнолітніх, які залишилися без опікування законних представників (батьків, усиновителів, опікунів, піклувальників) і не досягли 16-річного віку, тобто, затримання в цьому випадку здійснюється незалежно від наявності правопорушення. На думку дисертанта, в цьому випадку доцільніше замість терміна „затримання”, який асоціюється з протиправною поведінкою, застосувати термін „доставлення”, адже мова тут не йде про правопорушників (хоча це і не виключається).

Не зовсім зрозумілою, на думку дисертанта, є підстава затримання осіб, які „виявили непокору законній вимозі працівника міліції”, що передбачено аб. 6 п. 5 ст. 11 Закону „Про міліцію”, адже така непокора не визнається адміністративним проступком, в ст. 185 КпАП мова йде про злісну непокору законній вимозі працівника міліції, саме вона і мається на увазі в даній нормі. Це означає, що потреба в цьому абзаці взагалі відсутня, оскільки затримання в разі вчинення адміністративного проступку врегульовано іншим спеціальним абзацом.

Міліція також має право затримувати осіб, яких запідозрено у занятті бродяжництвом. Разом з тим Конституції України гарантує кожному свободу пересування та вільного вибору місця проживання, тому адміністративне затримання таких осіб не має жодних законних підстав, у зв’язку з чим аб. 6 п. 5 ст. 11 із Закону „Про міліцію” необхідно виключити. Натомість в Законі варто передбачити право міліції доставляти таких осіб, якщо вони перебувають в стані, небезпечному для інших громадян або для них самих (різні види захворювань), в міліцію з метою передачі у відповідні установи для надання необхідної допомоги.

Міліції надано також право затримувати і утримувати в спеціальному приміщенні осіб, які мають ознаки вираженого психічного розладу і створюють у зв’язку з цим реальну небезпеку для себе і оточуючих. І в цьому випадку використання терміна „затримання” є, на думку дисертанта, неправомірним. Мова і тут має йти про доставлення зазначених осіб до медичних закладів з можливим утриманням, якщо обставини не дозволяють доставити їх до лікувальних закладів негайно, в спеціальному приміщенні міліції.

В дисертації зроблено висновок про необхідність нормативно визначити компетенцію галузевих служб міліції щодо реалізації рішень про видворення іноземців з України, оскільки вона практично не врегульована. Не встановлено також перелік необхідних матеріалів, які має бути зібрано для порушення питання про видворення іноземців; залишається нормативно невизначеним максимальний строк затримання іноземців з поміщенням до ізолятору тимчасового утримання; не визначено їх права і обов’язки під час перебування в цих ізоляторах тощо. Потребує детального врегулювання також порядок оскарження іноземцями рішень відповідних органів про видворення, постанов про затримання для подальшого видворення з України під конвоєм, строки і порядок розгляду цих скарг та можливі варіанти рішень за ними.

У підрозділі 3. 3 „Заходи забезпечення провадження в справах про адміністративні проступки в діяльності міліції” підкреслюється, що це несамостійні, допоміжні заходи впливу, застосуванням яких забезпечується створення умов для притягнення порушника до адміністративної відповідальності (в деяких випадках – і до кримінальної).

В підрозділі насамперед аналізуються проблеми застосування міліцією доставлення порушника. Звертається увага на те, що у ст. 11 Закону „Про міліцію” взагалі не згадується про право міліції здійснювати доставлення порушників, відразу говориться про затримання, хоча останнє частіш за все застосовується до доставлених правопорушників. У зв’язку з цим до зазначеного Закону слід внести доповнення. У ст. 259 КпАП необхідно вказати ще на один випадок, коли особу може бути доставлено в міліцію. Мається на увазі вчинення правопорушень, за які передбачено застосування адміністративного затримання. Це ті випадки, коли є всі можливості скласти протокол про адміністративне правопорушення на місці, але особа підлягає адміністративному затриманню для забезпечення притягнення її до адміністративної відповідальності. Крім того, в ст. 259 встановлено обмеження на перебування доставленої особи у приміщенні виконкому місцевої ради і штабі громадського