Альбігойські війни та їх історичне значення

Про релігію катарів, про її витоки, зв’язки з численними тогочасними і давніми єресями, віруваннями, філософією написано чимало досліджень. Стисло, посилаючись на протоколи Святої інквізиції, оскільки прямих текстів катарів майже не залишилося, можна зазначити, що єретики не вірували у істинного Бога, не визнавали Старого Завіту, ікони, мали свою власну церковну ієрархію, займалися чаклунством тощо [30, с. 95]. Насправді катари мали розвинену ідейно-філософську систему вірувань: існував переклад Нового Заповіту провансальською мовою (переклад був зроблений або з грецького, або зі слов’янського Кирило-Мефодіївського примірника), численні апокрифи, енциклопедію «Perpendiculum scientiarum», катехізис, молитви, гімни. Катари майстерно проводили пропаганду своєї віри, виходили переможцями підчас суперечок з проповідниками католицизму. Церква катарів існувала не одне десятиріччя, але папа Інокентій ІІІ вирішив покласти край такому свавіллю і відрядив війська на підкорення катарів [30, с. 94-95].

В основі суспільного невдоволення і появи катарів лежав, як зазначає Ф. Шафф, духовний голод мас [32, с. 307]. Біблія не була забута як книга. Населення добре пам’ятало про неї. Популярні проповідники – Бернард Тіронський, Роберт Абріссель та Віталій з Савіньї – цитували її приписи й опиралися на її авторитет. Народ тягнувся до Євангелія, котрого Церква йому не давала. Соціум хотів бачити не лише кліриків і обряди, а таїнство Самого Христа, і в результаті значна кількість сектантів дійшла до крайнощів – до відмови від здійснення таїнств й до повного скасування священства [32, с. 307-308]. 

Найпоширенішою та, зрештою, найвпливовішою з єретичних сект західноєвропейського Середньовіччя, безумовно, залишалися катари – «чисті». Квартал в Мілані, де вони жили, належав лахмітникам і називався Патарія, тому їх-не друге ім’я – патарени. У Південній Франції цих «нових маніхеїв» називали альбігойцями – від міста Альбі, одного з їхніх головних центрів. На території Східної Європи, звідки походить богословське вчення катарів, вони були відомі як болгари [26, с. 95]. У Франції їх ще називали тессарантами або тексторами, оскільки «чисті» користувалися впливом та повагою серед ткачів і ремісників.

З точки зору догматики катари поділялися на «поміркованих» і «абсолютних», тобто приналежних до більш радикальної течії. Згідно їхнім вченням, у світі панує два протилежних начала – Добро та Зло, які відповідають невидимому та видимому, духовному і матеріальному елементам відповідно. Втіленням Добра є Бог, або «добрий Бог», втіленням Зла – «злий Бог», або Сатана. Вони протистоять одне одному. Сатана створив все видиме, матеріальне: вогонь, землю, воду, повітря і все, що в них є [21, с. 55]. Французькі альбігойці вірили, що злий дух, створивши людину, зробив перший земний гріх. Вони вказували на боротьбу тіла і духу, про яку йдеться в Новому Завіті. Дух катари вважали володарем всього невидимого, «богом світла, який повністю відокремлений від царства темряви і матерії» [17, с. 30]. 

Французький історик Р. Неллі зазначав, що земний світ для катарів був царством Зла, а «князі, барони та єпископи були носіями цього зла». Феодальний лад, система васальної ієрархії також ототожнювалися катарами з царством Зла і засуджувались ними. Катари заперечували феодальну, «сатанинську», як вони вважали, юриспруденцію, зокрема «право» сеньйорів здійснювати суд над своїми підданими [29, с. 284]. Ідея боротьби бога Добра і бога Зла у радикальних катарів трансформувалася в єретичну ідею перемоги останнього над першим [29, с. 285].

Концепція світобуття «поміркованих» катарів істотно відрізнялася від концепції «абсолютних» катарів. У «поміркованих» простежується певне зближення з християнським віровченням: хоча у своєму остаточному вигляді матеріальний світ не створений «добрим Богом», але в основі його закладено «акт божественного творіння» [21, с. 57]. Таким чином, дана концепція свідчить про певний компроміс, примирення з існуючим станом речей.

Метою земного існування альбігойців було духовне вдосконалення. Катари не визнавали Старий Завіт, натомість використовуючи перекладений на провансальську мову з грецького чи слов’янського тексту Новий Завіт, який вважався «Святим Письмом» катарів. Вони надавали містичного змісту Святому Письму, пояснюючи Євангелієм свою духовно-світоглядну систему. Катари заперечували воскресіння людського тіла, оскільки воно є матерією, тобто злом. Воскреснути може лише душа. Після «звільнення», тобто смерті, душі залишають земні тіла, в які вони були заточені Дияволом після свого падіння, і знаходять свої небесні тіла, які залишились у вищому світі на небесах [29, с. 285]. 

З наявних джерел можна припустити, що Злом альбігойці вважали перш за все діяльність Католицької Церкви, а також утиски з боку духовенства та світських феодалів. Зокрема, в матеріалах південнофранцузької інквізиції згадується невдоволення вірян церковною десятиною та іншими церковними податками. Катари негативно ставилися до феодальної земельної власності, вважаючи її "сатанинською несправедливістю". Вони висловлювали обурення щодо феодальних повинностей та різних форм феодальної залежності [15, с. 33].

Альбігойці проголошували всі католицькі таїнства «марними і непотрібними», зокрема, таїнство хрещення вони замінювали обрядом Consolamentum [7]. Висміюючи таїнство причастя (євхаристії), вони стверджували, що «освячений шматочок хліба, не є тілом Христа», як вчила Церква. Катари заперечували таїнство шлюбу, вважаючи гріховним тілесний зв'язок. Вони сповідували рівність жінок і чоловіків, на противагу пануючому у феодальному суспільстві нерівноправному становищу жінки. Заперечуючи значення таїнства покаяння, катари проголошували, що відпущення гріхів католицькими священиками й навіть самим папою не дає можливості «спасіння», оскільки істинне покаяння можливе лише для членів Альбігойської Церкви,