Альбігойські війни та їх історичне значення

Зміцненню центральної влади сприяли різноманітні реформи, здійснені Філіпом II (1165-1223) і особливо Людовіком IX після підкорення Півдня [29, с. 297]. Союз королівської влади з містами допоміг їй отримати остаточну перемогу над великими феодалами-сепаратистами. Вживалися заходи і для ідеологічного обгрунтування ролі королівської влади та її верховенства в країні. Значну роль у зміцненні авторитету королівської влади відіграла діяльність чиновників-легістів Гійома де Ногаре, Гійома Плезіана, П'єра Дюбуа. Королівська влада була також зацікавлена у поширенні ідей, які згодом склали основу так званого галіканізму [20, с. 77]. Тенденція до консолідації держави, прагнення повністю використати економічні можливості міст,  а отримати підтримку всіх верств спонукала Філіпа IV Красивого (1268-1314) скликати в 1302 р. так звані Генеральні Штати, які започаткували нове явище в політичному житті Франції [31, с. 432].

Приєднання в XIII ст. Лангедоку надало Капетінгам можливість проникати в південно-західні землі не лише з північного сходу, але й з південного сходу. Це значно зміцнило на Півдні їхні позиції проти Англії, якій все ще належали землі узбережжя Біскайської затоки. В 1308 р. до домену Капетінгів відійшло графство Ангулемське, в 1309 р. – Марш і частина Лімузену, а згодом і майже все русло річок Дордони і Гарони. Це був значний успіх Франції. Англійці володіли лише вузькою смугою вздовж узбережжя від Сенту до Піренеїв. У 1284 р. до Франції було приєднане багате графство Шампанське, у 1307 р. велике місто Ліон. Філіп IV здійснив також спробу приєднати до королівства графство Фландрське, втрутившись на боці патриціїв у внутрішню боротьбу фландрських міст. У 1302 р. французькі війська зазнали поразки в битві при Куртрі [16, с. 217].

Значний вплив на становище в країні здійснювали відносини королівської влади з церквою – як з папством, так і з церковною організацією на території країни. Королівська адміністрація рішуче виступала проти втручання папства у внутрішньодержавні справи, за визволення національної галіканської церкви від впливу Риму. Королівська влада прагнула при цьому протиставити папству французьке духовенство. Боротьба з Римом часто набирала форму запеклих сутичок [14, с. 123-126].

Необхідність ідеологічної боротьби з єресю альбігойців та вальденсів примусила папу Гонорія III (1216-1227) затвердити Домініканський орден 22 грудня 1216 р., а в 1222 р. і Францисканський орден [19, с. 179-182]. Невдовзі найпопулярнішим у населення стало «Братство францисканців». Як відомо, св. Франциск Асізький (1181-1226), син багатого купця, відмовився від усього майна і обрав бідне та смиренне життя проповідника, живучи на милостиню. Діяльність св. Франциска, схвалена папою Інокентієм III (1198-1216), незважаючи на опозицію більш консервативно налаштованих кардиналів, від самого початку викликала багато нарікань, оскільки брати-францисканці жили «в миру», тобто серед людей, вели жебрацький спосіб життя, збираючи серед людей милостиню (на відміну від інших орденських монахів, які мешкали в монастирях) [29, с. 298].

У листопаді 1229 р. в Тулузі відбувся Помісний собор, мета якого – затвердження заходів, спрямованих на винищення альбігойців. На ньому були присутні також покровителі єретиків – графи Раймон VII і Роже Бернар. Цей з’їзд, по суті, започаткував офіційну інквізицію на півдні Франції і став першим досвідом церковного трибуналу [24]. В кожній парафії започатковувалася комісія у складі парафіяльного священика і двох або трьох виборних прихожан, які присягали в тому, що будуть ретельно розшукувати єретиків та їх однодумців. Здійснювалися й запобіжні заходи проти єресі. В усіх парафіях проводився перепис. Кожен юнак, який досягав дівчина-дванадцятирічного, повинні були присягати на вірність католицькій вірі та Церкві, повідомляти про єретиків і переслідувати їх. Кожен вірянин повинен був сповідуватися й причащатися тричі на рік: на Різдво, Пасху й Трійцю; хто цього не дотримувався, той підозрювався в єресі. Мирянам вперше заборонялося мати вдома книги Старого і Нового Завіту, за винятком богослужбових книг і Псалтирів, складених лише латиною [24, с. 313-314].

Духовенство ставало провідною суспільною верствою з потужним економічним потенціалом, який забезпечувався відновленими імунітетами та привілеями Церкви, забороною на оподаткування кліру й сплатою десятини на користь Церкви. 1223 р. Раймон VII змушений був підписати Статут для місцевої інквізиції (домініканців), який дозволяв арештовувати і карати єретиків, позбавляти їх майна та житла [24, с. 367].

Інквізиція, якою керували єпископи, ставала прерогативою обраних з духовенства «найдостойніших» осіб. Ініціаторами цього нововведення були папа Григорій IX (1227-1241) і домініканець Раймон де Пеньяфорте. Саме понтифік наказав впливовому й авторитетному Домініканському ордену здійснювати судочинство над єретиками, фактично надавши «псам Господнім» функції офіційної інквізиції, з огляду на їхню успішну боротьбу з єретиками. Ці обов’язки закріплювала за домініканцями булла Григорія IX від 8 листопада 1235 р. [14, с. 184]. Постійний трибунал у Лангедоці було започатковано 26 травня 1237 р. підписанням протоколу тулузького інквізиційного суду [20, с. 72]. Інквізиція очікувано принесла свої плоди. Наприкінці 30-х pp. XIII ст. єресь знову активізувалась, але вона вже не була потужним виразником соціальної опозиції. Хрестовий похід проти альбігойців та подальша діяльність інквізиції майже цілковито знищили політичну та культурно-релігійну ідентичність населення Південної Франції. В середині XIII ст., особливо після смерті Раймона VII, відбувався процес зміцнення адміністративних та політичних зв’язків Лангедока з Північною Францією, що характеризувалося нівіляцією на Півдні всіх місцевих політичних та соціальних