Альбігойські війни та їх історичне значення

Альбігойські війни, що відбувались у транскордонних регіонах (Прованс, Лангедок), і стали яскравим прикладом гострого конфесійного протистояння, протікали у формі хрестових походів, санкціонованих папством. Натхненником, як відомо, виступив Інокентій ІІІ. Він закликав Людовика VІІ на війну з єретиками, щоб «показати, що Господь недарма вручив йому меч», і обіцяв французькому королю «сприяти» у поверненні земель знаті, яка підтримувала єресь [32, с. 420]. 

Раймунд VІ, граф Тулузький (1194-1222), який не виявив бажання застосувати репресії проти своїх підданих-катарів, 1206 р. був відлучений від Церкви папським легатом Петром Кастельно; володіння графа підпали під інтердикт [32, с. 420-421]. Протистояння загострилося у 1208 р., коли Кастельно вбили двоє невідомих. Вбили його під час повернення в Рим після зустрічі з Раймундом VI Тулузьким. Останньому так і не вдалось вмовити церковного нунція зняти з нього церковне відлучення [25, с. 333].

Розлючений понтифік оголосив хрестовий похід; його підтримали цистерціанці [32, с. 420-421]. В ситуації, що склалась, Раймунд VІ публічно покаявся перед новим папським легатом – Арнольдом з Сіте, однак це не допомогло. 200-тисяне папське військо швидкими темпами збиралося в Ліоні. Туди ж прибули архієпископи Реймса, Санса й Руана, єпископи Отуна, Клермона, Невера, Базера, Лізьє та Шартра; до них приєдналося багато абатів і священиків [26, с. 715]. На боці Папи виступили герцог Бургундський, графи Невера, Сент-Поля, Оксерра, Женеви та Пуатьє. Головнокомандувачем обрали Симона де Монфора (1160-1218), одного з вождів Четвертого Хрестового походу [26, с. 715-716].

Спочатку 21 липня 1209 р. хрестоносна армія захопила підійшла до стін Безьєр [17, с. 77]. В місті не було жодної офіційної військової влади, з якою можливо було вступити у переговори, тому представник хрестоносців звернувся безпосередньо до католиків, що проживали у місті: «Ми прийшли сюди, щоб прогнати єретиків. Ми відпустимо усіх католиків, якщо такі знайдуться, у разі видання єретиків». Було складено список із 222 осіб, серед яких були, в основному, ремісники, двадцять буржуа і чотири лікарі [17, с. 78].  

20 тисяч єретиків стали жертвами – їх не врятували стіни церков і монастирів. Наступним став Каркассон – місто-фортеця. У фортеці Мінерв 140 альбігойських «досконалих» привселюдно спалили [26, с. 719]. Полоненим папські вояки відрізали вуха, носи і губи. В 1211 р. граф Тулузький знов вирішив дійти згоди із папськими легатами, але умови, які передбачали зрівняння із землею всіх його замків, виявилися надто принизливими. Понтифік оголосив другий хрестовий похід [26, с. 720]. Була захоплена вся тулузька провінція. Хрестоносцям залишалось захопити лише саме місто Тулузу.

Король Педро ІІ Арагонський (1196–1213), нещодавній переможець маврів при Новас де Толоса, вступився перед Римським первосвящеником за свого шуряка, але синод у Лаворі 1213 р. відкинув пропозиції монарха [24, с. 270]. 

Цей монарх, хоча і був вкрай негативно налаштований проти катарської єресі, був незадоволений тим, як швидко примножуються володіння Симона де Монфора по той бік Піренеїв і намагався зміцнити свою владу у власному королівстві. У січні 1213 р. Педро, шанований захисник католицтва, у відповідь приєднався до Раймунда, але невдовзі загинув, зазнавши від Монфора поразки у битві при Мюре того ж року (17, с. 172-180.). Через два роки собор у Монпельє (1215 р.) дарував Монфору всю «звільнену» від єретиків територію, включаючи скорену Тулузу [24, с. 273]. Йому дістались титули графа Тулузько-го, віконта Безьєра і Каркассона та герцога Нарбонна. Однак конфесійне протистояння не завершилось. 

З жовтяня 1217 по 25 червня 1218 р. відбувалась битва за Тулузу [17, с. 241-281]. 1217 р. альбігойці повстали; наступного року Симон де Монфор загинув під стінами Тулузи як «папський кат»; переможці-вальденси тріумфували [24, с. 274]. 

Смерть Симона де Монфора поставила папу Гонорія III, обраного в 1216 р., в безвихідне становище. Зрозуміло, його святість міг доручити командування хрестовим походом старшому синові графа, Аморі де Монфору, – що він і зробив, – але той виявився недостатньо досвідченим і не впорався з завданням. Облога тривала ще кілька тижнів, потім, зробивши останню спробу штурмувати місто, сеньйори з оточення молодого графа недвозначно дали йому зрозуміти, що не мають наміру продовжувати облогу Тулузи [17, с. 146]. 

25 липня 1218 р., в день Святого Якова, вони підпалили всі свої облогові машини і зміцнення Нарбоннську замку. Тулузци натовпом кинулися гасити пожежу, а «переможна», але добряче поріділа армія хрестоносців тим часом відвозила мертве тіло свого ватажка, графа де Монфора, в Каркассон. Там його урочисто поховали в соборі Сен-Назар [10, с. 344].

Протягом наступних місяців Раймонд VII Тулузький відвойовував одне за іншим свої володіння в Лангедоці; війська Аморі де Монфора марно намагалися йому в цьому перешкодити і незмінно зазнавали поразки. Багато міст Лангедоку відразу після смерті Симона IV де Монфора відступилися від його наступника. Памье, Фуа, Ломбер і навіть Альбі перейшли на сторону Раймонда Молодшого. На 1219 р. Раймунд VІ повернув собі більшу частину своїх старих володінь [29, с. 293].

І це ще не все – 1220